Життя як життя

Володимир Дрозд

НАРОДНА ІСТОРІЯ — У ЖИТЕЙСЬКИХ РОЗКАЗАХ

ЖИСТЬ ЛЮДСЬКА — ЦЕ КІНО:

В ОДНІ ДВЕРІ ЗАЙШОВ,

У ІНШІ ВИЙШОВ,

ТА Й КІНЕЦЬ ФІЛЬМИ.

ДІД ШАРАЙ.

ГОЛОВА БОЛИТЬ...

Крізь шибки вікна у краплях недавнього дощу бачу: дід Данило до мене дибає. Тяжко дибає, раз у раз зупиняючись і обвисаючи на милицях, а дерев'яну ногу випростує уперед, наче просушує на легкому літньому вітерці. Рідну ногу свою Данило загубив на лузі, по той бік Дніпра, на початку осені сорок першого року, коли тікав від червоних під німця. Чиясь міна, пострілювали з обох боків, упала поруч і одчикрижила ногу вище коліна. Доповз до берега, почав кричати "Перевозу!", уже стікаючи кров'ю, на цегельні його почули. Коли повернулися червоні, Данило, інвалід війни, фронтовик, приліпився комірником, і перетоптав у голодні роки усіх удів сільських, та й не тільки удів, — за миску чечевиці із колгоспної комори. Тепер йому — за вісімдесят, заслужений ветеран. Із травневого мітингу біля пам'ятника Невідомому солдатові і традиційного післямітингового випивончика на лоні весняної природи його, п'янющого, привозять колгоспною підводою. Поки була жива дружина, доставляла Данила від пам'ятника на наш куток тачкою. Тачка була закоротка, Данилова нога і дерев'яний костур тяглися по землі, слідом дрібцювала вівця, яка у них була і за пса, і за кота: Данило, добре ковтнувши, переконував сусідів, що вона і гавкає, і мишей ловить. Дід Данило для мене — жива історія: свого часу він відбув три роки Біломорканалу і не тільки повернувся живим, а й приніс у село нагороду за доблесну працю — червоний вимпел...

Виходжу дідові назустріч, сідаємо на лавочці біля ґанку:

— Що вас, Даниле Семеновичу, привело до мене по слизькій, після дощу, стежці?

Данило притуляє до ґанку милиці, хапається за голову:

— Ой, Григоровичу, нема уже мені жисті — так голова болить. Учора київські пасічники бджоли у моєму садку ставили, скоро акація зацвіте, дак налили і мені ковтнуть. Добренно, правда, ковтнув, люди вони достойні, не скупі. А сьогодні — помираю...

— То, може, ви уже своє випили за довгий вік, настав час на березовий сочок орієнтуватися? — обережно, щоб не розсердити гостя, зауважую я.

— Дак я ж до тебе чого й приплуганився. Ти — людина грамотна, біля верхів трешся, із самим Горбачом, баляндрасять, до поляків осьдечки їздив, у свиті його. Дак ти скажи або напиши Горбачу, як скоро не будеш його бачить,що так і так, живе коло тебе дід Данило Семенович Падалка, заслужений ветеран, що кров свою гарячу пролив за родіну безоглядно і мужественно, а йому теперечки голова сильно болить, коли вип'є. І почув, мовляв, той медалістий дід, у радійо почув, що тепер наша радянська наука людям серця пересаджує і які хоч органи. Дак просить Данило Семенович, так напиши, аби йому за воєнні заслуги великі й подвиги фронтові нову голову пришили. Як не можна людську, мо', ще учоні сьому не навчилися, дак хоч собачу голову хай пришиють. Хай хоч і гавкає тая голова, аби тільки горілку пила і не боліла на похмілля...

ЯК Я ПРИКОСТЮМИВСЯ

Розказую сеє молодим, а яни сміються: дуренні, мовляв, ви були, жити не уміли. А того не хочуть розуміти, що тогочасная жисть нас усіх у капкан загнала було. У тридцять третьому виповнилося мені п'ятнадцять літ, скінчив я школу і пішов на цегельню сюю вже нашу робить. Бо на цегельні тади супик давали і по куснику хлібця. Але ж і робота труденна була: глину тачкою везеш — очі на лоба вилазять. Та ще — із голодухи. Ось приходжу по платню. Розпишися, кажуть, а грошей — нема. Я раз розписався, удруге, а тади — до директора цегельні. А директор — гад був, потім німцям служив, після війни червоні йому двадцять п'ять літ припаяли, десь тамочки, у таборах, і пропав. Ну, ось я і кажу директорові: "Як се так може буть, що на бумазі я розписуюся, а грошей — нема?" Директор на мене як роззіпався: "А, так ти грошиків захотів?! А суп сьорбав? А хліб брав?" І вигнав мене з роботи. Я тижнів зо два рибу половив, а тади насовітували мені: "Іди, хлопче, до прокурора". Послухавсь я, подався у район, до прокурора. Штани полотняні, сорочка полотняна, босий. Прокурор мене і запитує: "Скільки часу гуляєш?" — "Два тижні", — одказую. "Погуляй ще два тижні, а тоді ми тебе покличемо". Аж і справді — через два тижні приходить бомага, до суду мене викликають. І присудив суд: на роботі мене поновити, а прогуляний місяць — за рахунок директора. Вертаю на завод, аж директор уже до мене пом'якшав. Видали мені платню за минувшин місяць, прогуляний. Я — на пароплав і — у Київ. Там я уперше асфальт побачив: іду-іду та й колупну великим пальцем — цікаво. Ось заходжу до крамнички і кажу: "Дядьку, продайте мені костюма". Жидок подивився на мене та й запитує: "А скільки ж у тебе, дитино, грошей?" Я перед ним усі і виклав. "О, — каже,—так тут ще й на сорочку вистачить". І виносить мені костюма та сорочку білу. Я своє полотняне зняв, у костюма вбрався. Жидок до дзеркала підводить. Глянув я у дзеркало і себе не впізнаю: "Невже-бо, дядьку, се — я?!" — "Ти, ти, синку, — жидок одвічає, — а куди ж тобі їхать?" Туди і туди, розказую, пароплавом пливти. "А скільки ж туди білет коштує?" — "Десять карбованців". "Е, — жидок головою хитає, — сорочку вертай, бо тут на білет тобі не вистачить". А мені з очей сльози — кап, кап, так шкода сорочку віддавать, біла сорочка, як сніг, коленкорова. Тут жидок зітхнув і простягає мені десятку — на білет: "На, дитя, та згадуй старого Соломона добрим словом". І пішов я того дня, припливши у село, на гулянку до клубу — у костюмі та білісінькій сорочці, коленкоровій. Дівки покосом лягали. Босий я, правда. Ботинки потім на цегельні видали. Добрі ботинки, наче із заліза зроблені, тепер таких не роблять, вічні ботинки. Але — завеликі, три ноги мої влізло б. Дак я соломи у них натоптав — і ні гадки собі. Іду вулицею до клубу — чиргик, чиргик об дорогу, курява — стовпом. А дівчата із-за тинів очима так і біжать за мною: перший парубок на селі...

КЛІЩ

Дак се ще я дєвувала, а йон уже у млині рабів. Послі війни. Воював чи не воював, казали, що у якоїсь начальниці госпіталю під юбкою усі воєнні годочки просидів, а — партєйним повернувся. І з тих пір — усе на довжностях колгоспних. Довжності не високі, на високі йому лею у голові не вистачало, три класи та четвертий коридор перед війною закінчив, зате — хлібні довжності: то у млині, то у коморі, то у коморі, то у млині... А як рабів у млині, то принесемо ми з маткою клуночок, щоб змолоть, то місяць до нього ходимо, покуль змеле. Бо так у нього було заведено: "Що у тебе в приполі? Мед? Твій клуночок ставимо наперед. А у тебе горілка? Ось тобі мірка..." А у нас із маткою — ані меду, ані горілки.

І так йон смоктав із колгоспу та із людей аж до останніх років. Дєтві своїй такі домини у городі одгрохав, куди там. І нікого із ро-даків не забував, ані свата, ані брата. Коли ж оце позаторік хтось написав на нього самому Горбачу, і нагрянула комісія із області. Переважили увесь хлібець колгоспний, а йон — комірникував, і щось багато зерна не вистачило. Хотіла комісія тая до суду переда-

198

вать, але місцеві начальники відстояли, бо ж самі коло нього паслися. Тільки й того, що погнали з комори і з партії, але партія — яна уже сама розбігалася. Торішня весна видалася пізня, картопелька на грядках ще тільки сходить, а біля калива уже по десяткові колорадів піджидає, покуль із земельки випнеться. Потеліпала я на добривний склад хлорофосу попросити. Аж йон, кліщуган, уже на складі приліпився, порядкує. "Дам я, — каже, — тобі, молодице, хлорофосу, якщо мій город за вигоном виполеш". Йон же земельки нахапав, а жонка — не вельми руча, не привчена жистю рабіть. Заплакала я та й гомоню до нього: "Кліщем ви, дядьку, були усю жисть свою поганющую, із нас кровицю смоктали, кліщем і залишилися. Але колися і вам яно урветься..." Та й погойдалася геть: не діжде, думаю, щоб за колгоспний хлорофос та на його городі я гнобилася.

Аж і урвалося вскорі, наче я наврочила. Подзвонили на свята із станції, що вагон із мінералкою прийшов. Усім активом возили. Як із машин розвантажували, сказав голова колгоспу і йому мішечки брать та носити на склад, а не тільки командувать, як і куди класти. А кліщ на пупа не звик. Я, каже, усю сознательну жисть — у активі і на добривний склад ішов не вантажником, а щоб загадувать і контролювать. Голова ж колгоспний у нас теперечки молодий, гарячий, ще не об"їжджений начальниками вищими. Голова розсердився і гомонить до нього: "Ідіть, дядьку, геть, і щоб я вас більше не бачив на колгоспі. Минулося, коли начальників багато, а робити нема кому!" То йон і потеліпав, як побита собака, тольки до хати своєї не дійшов. Бо щось йому од великого переживання із головою зробилося: упав посеред вулиці, розкинув ноги в галіфе, наче дохла ворона крила, і вже ті хромом обшиті крила-капшуки — не несуть. Дак викликали "швидку", "швидка" у районну лікарню одтарабанила. А уранці дзвонять із лікарні у колгосп: помер. Із музикою хоронили. Тольки ж ніхто із людей на похорон не пішов, сама дєтва його та родаки, яким йон скибку мазав, коло труни, голови опустивши, старилися...

КОПИТКОВА СТЕЖКА

Хіба тепер люди? Колися були люди так люди. Ось і Копитка хоч би згадайте, покійного уже давно. Покійного, бо на складі у районі йому усі дихальні шляхи цементом забило, він скоро й помер. А якби не сеє, мо', усі б сто год жив-поживав. Дак сей Копиток у війну минулу усенну Європу із сокирою пройшов у будівельних військах, мости через річки наводив. Правду балакав чи ні, під чарку, а могло й буть: ще настил коло берега стовпами не підперли, не встигали до призначеного часу, а вже емка з генералом по мосту покотила, дак Копиток настил плечима підпер, руки — у коліна, і втримав настил, не рухнула машина з генералом. А що було робити? Тади, у воєнне врем'я, за такеє — розстріл на місці. І могло воно буть, теє, що Копиток, ковтнувши, розказував. Бо якось по війні сходні він із причалу коло цегельні поцупив, се уже під зиму, бо шуга по Дніпру пливла і баржі по цеглу не приходили, і піч заводську загасили, а Копиток — сторожував. Дак він сходні, а там п'ять дощок дубових, товстелезних, та ще з перетинками, на плечі — і попер через гору Жомирівку, бо через село ж не можна, побачать, хоч і ніч.

1 2 3 4 5 6