Карадагзький змій

"Коли Велика крига покривала більшу частину Землі (мається на увазі останнє велике зледеніння, що тривало 20 000 років тому — авт.), в кримських Чорних горах (Кара-Даг) жив Чорний змій…"

З прадавніх язичеських передань

Цю "страшилку", про яку оце нарешті зібрався вам повідати, я почув у Коктебелі, на березі тамтешньої бухти, де швартувалися риболовецькі човни, від старого рибалки Степана Караджі.

За достовірність її ручаюся, адже дядько Стьопа, як його шанобливо знайомі величають і всі тамтешні ловці риби та інших мешканців Чорного моря, ніколи, як то заведено серед рибалок, не бре— бре… Ну, хіба — хто не без гріха? — коли— не— коли. І то — трішки-трішки. Захопившись розповіддю, може якусь дещицю ввернути від себе як кажуть, для красного слівця ("Щоби волосся піднімалося на голові, як слухаєш") — в ту мить і сам свято вірячи, що так воно насправді і було.

А так, чоловік він на 95 відсотків правдивий (його власні підрахунки, а в арифметиці він сильний), тож вірити йому можна. Теж на 95 відсотків.

— Кажу, як на духу: це він, — вивішуючи сітки для просушки, клявся та божився Степан Караджі, заодно і розповідаючи мені цю історію: — Істино, ВІН…

— Та хто він, дядьку Стьопо?

— Не перебивай, бо й сам зіб’юся. Та й не любить Стьопа Караджі, коли його, греко— вірменина та ще й татарино— українця і у найцікавішому місці перебивають. Слухай… Кажу. ВІН. Карадагзький змій, бо хто б іще? Отой, що живе у горі Кара-Даг. У печері, що її не кожному дано знати…

— Карадагзький змій? Гм…

— Не гмикай!

Дядько Стьопа Караджі не любить, коли слухачі його гмикають.

Але я в збірнику "Кримські легенді" якось читав, що в Чорній горі, Себто Кара-Дазі живе "страшне чудовисько", але не змій, а — "одноокий велетень-людоїд", власне, колись жив, допоки його не викурили звідти.

— Вай! — сплескує дядько Стьопа порепаними, що їх пороз’їдала сіль морська, чорними од засмаги, широкими і дебелими руками, од яких приляпанні аж виляск злітає: — Та хіба ж невтямки? Викишкали люди з печери одноокого велетня— людоїда, а навзамін нього в тій печері і поселився він — карадагзький змій. Слухай, що тобі дядько Стьопа буде розказувати. Найправдивіший з усіх чорноморських рибалок. Ловили ми тоді скатів, десь так, на глибині 50 метрів. Це в трьох милях на південний схід від бухти. Ну, вибираємо сітку, вибираємо… Аж гульк — сіть обірвана. Отакої! На глибині 50 метрів, і замість скатів у ній заплутався хвостом чималий дельфін афаліна. Глянули — жах! Якась трясця виїла йому живіт аж до хребта! Вай!.. Одним укусом. Як бритвою відчикрижила. Гам і нема в нещасного дельфіна живота. І знаєш яка ширина укусу? Аж біля метра. Оце ротяка! Вай-вай… І видно сліди — ми порахували, — 16 зубів. І кожен довжиною сантиметрів з сім. Справді ротяка! Та і голову дельфіна наче хто пожував… Як загледіли ми, полякалися. Озираємось, чи раптом не вигулькне господар тієї зубатої ротяки? Куди тій акулі — не її робота, це зразу видно, що здоровенний та сильний він, коли одним махом відкусив дельфіну живіт аж до хребта! Порадившись, обрізали ми сіть та й хода з того недоброго місця. Цур йому пек! Налягаємо на весла… До берега примчали самі не свої. Потім розказали про побачене науковцям Карадагзького заповідника, а вони тільки гмикають… Мовляв, байки рибальські… Коли це було? Дай Бог пам’яті, в 1990 році. А через літо знову надибуємо такого ж розтерзаного дельфіна, але вже азовку. Таким же макаром з такими ж слідами зубів на тілі і в тому ж місці. Цього разу ми захопили його останки і передали вченим заповідника. Проте… начальство порадило не здіймати шуму-гаму. Ми здіймали. Правда, щось таки просочилося в місцеву пресу, газети написали про загадкового звіра, який терзає дельфінів, але тому ніхто особливо не повірив. Сприйняли як сенсацію та й по тому. А ми, кажу, шуму— гаму не здіймали. Наше діло рибу ловити. Ми і ловимо собі потихеньку. Правда, звідтоді на сторожі, аби не наткнутися бува на нього…

— На кого, "на нього"?

— Тобі розжуй і в рот поклади. Він — це здоровенний морський змії, котрий живе в нутрі Карада— Дагу, в печері, яку нікому не дано бачити. А зветься він карадагзьким…

Тут я перерву розповідь Степана Караджі і сам розповім, що мені відомо про карадагзького змія.

Сліди його — вже майже невидимі, пунктирні, коли він там і там засвітився — тягнуться (і десь губляться) з далекої— предалекої давнини тисячоліть. Власне, не його персонально, не карадагзького змія (або — "морського змія Криму", так його ще іноді називають. Або й просто: "чорноморського змія"), а родичів його, гігантських змій. Про це в історії збереглося кілька фактів і згадок. Хоча б про царя Саргона ІІ, який у VІІІ ст. до н. е. плавав на острів Кріт і з борту судна бачив "гігантського морського змія". Чи, скажімо, мешканці Трої загледіли як з прибережних вод біля протоки Дарданелли вигулькнули відразу ж "два морські змії з червоними, як кров, гребенями і очима, що горіли сліпучим полум’ям".

Це вони, велетенські змії— чудиська свого часу напали на синів Лаокоона, жерця Трої, який закликав своїх співгромадян не вірити данайцям, котрі дари приносять, батько відважно кинувся рятувати синів, але змії і його обвили та вкусили, тож всі троє й загинули, (випадок цей майже два тисячоліття по тому пам’ятали, бо в першому столітті до нашої ери на острові Родос скульптор втілив у мармурі цей "трагічний сюжет").

З’явився гігантський морський змій (не плутати його з драконами) у наших кримських краях вперше чи не 20 тисяч років тому. Тоді в Чорних горах, що здіймалися над первісним морем, бушував "вогонь негасимий", що горів вдень і вночі. Швидше всього газ метан, ще пузирьками піднімався з глибин Чорного моря. Взагалі, як свідчать геологи масив Кара-Даг — це результат виверження пра— прадавнього вулкану, що відбулося 40 мільйонів років тому. Тоді територія України являла собою дно солоного моря Тетіс, а єдиним суходолом і був Кара-Даг, Коли з лави виривалися потужні струмені газів — утворювалися порожнини і печери, їх спеціалісти нараховують більше 800! Та ще і море вимило чимало зашкалубин та печерок — було де ховатися "кримським зміям"!

Ще перші грецькі колоністи, які заселяли Північне Причорномор’я і жили у VІІ ст. до н. е. на острові Березань, згадували "родову змію скіфів". Малося, очевидно, на увазі передання про походження скіфів ще тоді, коли грецький герої Геракл, мандруючи тими краями, в одній з печер надибав напівдіву— напівзмію, жив з нею і мав од неї синів, од яких у свою чергу і пішли скіфи. Скіфська легенда про гігантського змія очевидно виникла не на порожньому місці — щось їй передувало. Скоріше скіфи здибувалися в тих краях на ранній своїй історії з великими зміями, що жили в Дніпрі — на цій основі і виникла красива легенда про напівдіву— напівзмію на ймення Апі, яка в "супрязі" з Гераклом буцімто і породила скіфський народ. Ось чому скіфи поетично називали себе "синами змієногої богині". Ще давньо— грецький історик Арріан у ІІ ст. до н. е. свідчив" що скіфи зображували змію на щитах, сагайдаках обладунках та збруї коней. А ще вони на тичках піднімали "опудало змії із кольорових шматочків (луска?), які при рухові надувалися вітром і звивалися як істоти, видаючи при цьому різкий зміїний свист".

Ось чому сусіди скіфів, землеробські племена Нижнього Подніпров’я, називали кочівників "зміїним народом".

Часто й зображували їх у вигляді змії та як вони викрадають вродливих дівчат. Для захисту від цього "зміїного народу" землероби у II ст. до н. е. почали зводити оборонні споруди у вигляді великих багатокілометрових валів — на кордоні між землями хліборобів та кочівниками, тому ці вали й називали Змієвими.

Та й давньоруський богатир Добриня Нікітич боровся із змієм Гориничем на річці Почайні, що на околиці тодішнього Києва. Воював він не просто із змієм, а із "Змієм з гір сорочинських ("сарацинських"), тобто кримських. Буцімто в Криму тоді були "нори зміїні" (печери), у яких в полоні у гадів тяжко томилося багато "людей руських".

Можна зіслатися й на кримську легенду пізнього Середньовіччя "Чершамбо", що розповідає про "змієве гніздо". Буцімто воно знаходилося неподалік села Отуза (нині Щебетівка) біля річки Отузка, що й неподалік Судака! "Тут в очеретах жила змія, яка згорнувшись кільцями, здавалася копицею сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Хан Акмализький, нарочито запросив із Стамбула яничар щоби ті її вбили. І вони вбили, але залишилися дитинчата…"

В "Універсальному описові Криму" Кондаракі наводить такий факт:

"У 1828 році євпаторійський справник подав донесення, у якому писав про появу в повіті "великої, із заячою головою і подобієм гриви змії, яка нападала на овець і висмоктувала з них кров. Двоє таких монстрів були вбиті місцевими татарами, певними, що змії припливли з теплих країн".

А вже в минулому столітті, у 1921 році у феодосійській газеті було надруковано повідомлення про те, що "в районі гори Кара-Даг з’явився величезний гад і на його уловлення відправлена рота червоноармійців".

Між іншим, цю газетну замітку, поет Максиміліан Волошин, автор збірки поезій "Коктебельська затока" (він з 1917 року постійно мешкав у Коктебелі і там же похований) відправив письменнику Михайлові Булгакову і той на її основі написав у 1924 році фантастичну повість "Фатальні яйця".

А через десяток з чимось років в рибацькі сітки біля кримського узбережжя потрапила "величезна змія з конячою головою" (треба гадати, що з такою ж видовженою). Рибалки розрізали сітку, хутчій випустили на волю того монстра і погребли до берега, трясучись зі страху і остерігаючись аби той гад не напав бува й на них. Вони ще пам’ятали розповідь про те, як у 1930 року місцевий рибалка, татарин з села Кучук-Йамбат (нині Малий Маяк), наткнувся в місцевості Кам’яний Хаос на велику змію "із собачою головою", він уцілів, але шок від зустрічі з чудовиськом був таким сильним, що нещасного паралізувало і він невдовзі помер…

У травці 1952 року в Коктебелі, в тамтешньому Будинку письменників відпочивав один драматург. Якось прогулюючись берегом Сердолікової бухти, звернув увагу "на великий жмут водоростів, метрів 10-12 в об’ємі", що качався приблизно за півста метрів від берега.