Поки живеш і квітнеш ти...

Чемерис Валентин

… А десь неподалік, ховаючись в густих травах та чагарниках савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче вичікуючи, поки хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ються від своєї зграї…

Що вона тоді, навіть ще безіменна, просто "Ей, ти?!." знала про квітки? Анічогісінько. Хоча бачити їх, бачила — не сліпа ж. Після дощів вигоріла савана незмінно зеленіла, щораз вбираючись в найрізноманітніше квіття. Тож бачити його, бачила, але…

Але ніколи не звертала уваги — не мала в тому ані звички, ані потреби — милуватися квітами. (Та навіть і не відала, що ними, якимись там квітками, можна ще й милуватися). Та й не було коли звертати увагу на якісь там квіти, як щомиті доводилося сторожко пасти очима савану.

Прислухатися до кожного — а їх там! — підозрілого шерхоту — чи не підкрадається до тебе бува жахний тигр з гострими іклами, що стирчать у нього з роздявленої, запіненої пащеки, готові намертво встромитися у будь-чию плоть. Любить він полювати двоногих — смакують вони йому чи що? Та й інших хижаків, крім тигрів — хоча б тих же левів, — на рівнинах водиться чимало. Серед її — як колись писатимуть, — тропічної, субтропічної і субекваторіальної рослинності, — а трави місцями сягають чи не заввишки на витягнену вгору руку. Чи й ще вище. В таких травах, правда, зручно було ховатися від хижаків, але і хижакам у свою чергу, підстерігаючи здобич, зручно було ховатися у тих заростях, влаштовуючи там засідки. Тож які квіті! Савана завжди небезпечна, смертельно ворожа. Завагаєшся — швидко позбавить тебе життя. Незчуєшся й коли. Тільки вибілений сонцем череп та кістки недогризені з тебе зостануться. А потім між ними проросте трава і сховає їх навіки.

Тому в такому житті було не до замилування квітами — хоч вони й вабні для очей. Та і який з них зиск, як їх ні з’їсти, ні захиститися ними.

Роздобути б що поїсти (і при цьому самому не стати для когось наїдком) і то добре.

Так було завжди, звідколи вона пам’ятала себе у савані, над якою часто часто гриміли гуркітливі жахні грози і з неба шугали теж жахні вогняні блискавиці. Од них у савані спалахував всепожираючий вогонь — особливо, як савана одцвітала і ставала жовтою й сухою. Гогочучи, той вогонь нісся, як на крилах, і все живе тоді — двоноге й чотириноге, забувши про ворожнечу, рятувалося втечею. І так було завжди, звідколи мавпи з дерев спустившись, почали ходити по землі прямо, на задніх ногах, поволі — мільйоноліття спливали, — стаючи людьми.

І раптом…

Раптом вперше квітка опинилася в її руках і вона вперше вражено подивувалася: яке ж це, виявляється, диво — квітка.

Всього лише квітка.

А сталося ось що.

А втім… тепер вже ніхто точно й не повідає коли це сталося.

Одні скажуть: давно.

Інші уточнять: давним-давно. Так давно, що вже й ліку йому немає. Бо лучилося це чи не на самому початку віку земного людства.

Але я вам точно скажу коли: сто тисяч років тому.

Уявляєте, те, що я збираюся вам повідати, лучилося аж СТО ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ!

Себто в четвертинний період, що його називають антропогеновим — в перекладі той, що породив людину. Це пізніше давніми вавілонянами буде пущено ясу, що, мовляв, перших людей їхній бог Бел створив з глини, хоча насправді, як ми тепер знаємо, їх породив антропогеновий період кайнозойської ери. І трапилося це десь у Південній Африці.

В генеалогічному древі нашої — поки що безіменної героїні, — в її родоводі розібратися доволі не просто.

Варто лише згадати, що колись — 2,5 мільйонів років тому, — в Південній Африці з’явилися істоти, нині звані австралопітеками (в перекладі — південні мавпи). Крім маленьких австралопітеків (зростом із сучасних африканських пігмеїв) згодом з’явилися т. з. розвинені австралопітеки — вищі і з більшим мозком. Від них і підуть випрямлені люди — але це станеться мільйон років тому! Вони розселяться по Африці, Азії та Європі. А вже від останніх і підуть ранні люди. Проте одночасно з ними з’явилися й пітекантропи. Себто мавполюди, які вміли якось розмовляти.

Швидко чи ні, а від пітекантропів пішли неандертальці. (Свою назву вони отримають від назви долини Неандерталь — Німеччина — де вперше будуть знайдені їхні залишки). Вони мали широке і довге обличчя, широкий ніс, випуклі надбрівні дуги, маленькі очі, товсту і коротку шию, масивний хребет і короткуваті ноги. І були вкриті густим волоссям. Вони в холод куталися в хутра, жили в печерах, де розпалювали, приручивши його, вогонь — щоб зігрітися і захиститися ним від хижаків. Якщо печера була зайнята печерним ведмедем, то виганяли його факелами, кидали в нього каміння і так кричали, що ведмідь хутчій давав драла з печери. Це й були так звані класичні неандертальці.

Але в наші дні наука буде стверджувати, що поряд з класичними типами неандертальців, які жили 150000-35000 тисяч років тому і з’явилися — десь близько 100000 тисяч років тому — нетипові неандертальці, від яких і пішли люди розумні, що морфологічно нічим не відрізняються від нас, сьогоднішніх.

Отож, наша героїня була нетиповою неандерталкою. Що їх згодом буде названо кроманьйонцями — вперше їхні скелети знайдуть у гроті Кроманьйон, Франція. Ось і виходить, що історія, яку ми вам хочемо повідати, сталася 100000 років тому, коли нетипові неандертальці — себто вже кроманьйонці — розселилися по території Азії, Африки, Європи, досягли Австралії і Америки. Наша героїня і була нетиповою неандерталкою — хоч вона того звісно, і не відала. Що вона — нетипова неандерталка, звана ще кроманьйонкою…

Одне лише відомо: щастя її почалося з нещастя.

З того дня, як родителька вигнала її з рідної зграї двоногих. Вона саме тоді перейшла в групу молодих самиць.

Такого жаху вона до того ще не зазнавала. Родителька — рідна-найрідніша їй! — завжди її захищала в зграї, оберігала, як впольовували яку тварину, підсовувала їй біля багаття найласіщі шматочки, вчила збирати плоди, викопувати їстівне коріння, із шкур майструвати накидки, що рятували в холод, а це раптом взяла і вигнала її! Йди геть мовляв, од нас! Геть, геть, геть!!! Іди й не повертайся. Назавжди! До скону свого віку! Йди геть од рідної зграї, де в гурті і затишніше, і безпечніше. І вигнано її було на всі чотири сторони світу, страшного і ворожого, що владарював у савані.

Так було завжди, так і з нею учинили.

А вона не могла цього збагнути. Тоді родителька заричала — загарчала — рідна їй, найрідніша! — зуби вишкірила — йди геть од нас! Ти вже не наша!

І вона змушена була піти. У страшну савану, де самотньому довго не протриматися. Треба було шукати чужу зграю двоногих, пильно уникаючи чотириногих, які загледівши її, неодмінно схоплять і розтерзають.

В савані бродили страшні звірі. Гострозубі. Із гострими кігтями. Це пізніше їх буде названо левами, тиграми, вовками, гієнами… Найстрашнішим був печерний ведмідь, носороги… Гострозубі зграями полювали в савані на бізонів, зубрів, коней, сайгаків, страусів. Траплялися двоногі, хижаки й двоногих хапали — лакомина! Двоногі тим часом теж полювали (у світі неодмінно хтось на когось полює, хтось когось їсть) — на антилопів чи павіанів, полювали за допомогою гострого каміння, рогів, кісток, дрюччя й загостреного паліччя… Гуртом нападали і часто здобували собі поживу. Добували свиней, дикобразів, маленьких коней і таких же верблюдів, добували птахів, гострими гачками ловили в озерах та ріках рибу. Ловили нелітаючих птахів, які, правда, швидко бігали — на них влаштовували сільця. Найжахливішим був шаблезубий тигр — він мав довгі й гострі ікла і неймовірну силу. Двоногі полювали, але й на двоногих теж полювали. І часто їх добували, адже вони не мали ані достатньої сили, ані гострих ікол чи таких же пазурів. Тому їх легко було схопити.

А одиноку двоногу й поготів.

Першу ніч вона й очей не стулила — трусилася в траві, слухаючи жахливі рики, чиїсь передсмертні крики, що ними всю ніч повнилася савана.

На ранок обережно, озираючись і лякаючись, піша далі, самотня й беззахисна. Довго б вона не протрималася, але їй негадано повезло. Як зійшло сонце й піднялося над головою, вона здибала таких же, як і сама — двоногих. Тільки із чужої зграї.

Але вони чомусь не схотіли приймати її до своєї зграї, погрозливо шкірили зуби, щось кричали, як вона підходила ближче та відмахувалися од неї передніми кінцівками, що означало: йди геть од нас, чужачко, ти нам не потрібна! Ще й кидали у неї палиці, груддя…

Але вона од них не йшла — не мала куди. Доки нову зграю знайде — якщо знайде, — її можуть розтерзати хижі звірі. І ближче не підходила — боялася. А тому трималася осторонь, не упускаючи їх із виду. Куди вони, туди й вона. Бони блукали понад річкою, шукаючи якого-небудь наїдку і вона за ними йшла, вони всідалися відпочивати чи десь у холодку передрімати і вона сідала оддалік і відпочивала, не спускаючи з них очей, аби не втратити їх. Надто боялася ночами. І страшно було самій спати вночі і лякалася, що вони перед світом, як її міцно запеленає сон, знімуться і кудись гайнуть і вона їх більше не знайде, але просипалася завчасно, першою, ще тільки-но в савані сіріло. Вони вирушали у свою безконечну мандрівку, і вона за ними мандрувала…

Так минуло кілька світлих днів. Чужаки почали звикати до присутності її, вже не так на неї кричали і більше не намагалися її відігнати.

Невдовзі — вона теж почала сміліти, — і ближче до них підійшла — голод позбавив її ляку— остраху та обережності. Вони убили якусь тварину і сіли їсти біля багаття, вона більше не могла терпіти голод, підійшла і вхопила собі шматок…

І чужаки її на прогнали.

Так вона зосталася в тій зграї. А по якомусь часі стала й членом їхнього стада, що звідтоді зробилося її новою сім’єю.

Зграя, до якої вона пристала, довго не затримувалася на одному місці. Хіба що доти, доки навколо вистачало дичини, А потім переходили на інше місце. Чоловіки добували м’ясо, а жінки збирали плоди, викопували копачками їстівне коріння. З уламків каменю виготовляли ножі (бо не мали гострих пазурів), скребачки. Озброєні були важким дрюччям, з довгих гілок, обпаливши їх у багатті, виготовляли списи, що ними можна було будь-кого проткнути.

Все у них робилося зграйно — і полювали, і самі захищалися гуртом. Разом мандрували, їли й відпочивали, одне одного на випадок лиха захищаючи.

1 2