І сказав батько синам своїм: "Ось хліб майбутнього! Але щоб з цих трьох колосочків та виросла нова, триколоскова пшениця — потрібне ціле життя. А мені вже шістдесят, і в мене просто не вистачить часу. Тому дарую вам це стебельце, сини мої". І та батькова знахідка круто змінила життя братів Чумаків. Більш як піввіку, майже сімдесят літ свого життя, присвятили вони селекційній роботі. І їхній подвиг увінчався успіхом: нині триколоскова пшениця братів Чумаків районована у всіх областях республіки, у багатьох відповідних кліматичних зонах Союзу, переступила вона й межі нашої Батьківщини. З одного гектара пшениця братів Чумаків дає втричі більші врожаї, ніж звичайна, а землі потребує втричі менше. Триколоскова належить до м’яких пшениць, які є основним злаком світу, її зерно має цінні показники — великий вміст білків, значний вихід борошна високої якості, відносно велика стійкість проти хвороб, засух та полягання...
Братів Чумаків Роман бачив лише кілька разів — хлопці як хлопці. Тому й особливої уваги на них не звернув. Вони щоліта приїздили в рідне село на канікули і працювали помічниками комбайнерів. А ось батька їхнього — агронома Корнія Савича — знав добре. Але дивно, що він майже ніколи не говорив про якесь там триколоскове стебло пшениці. Чи, може, він ще не встиг до сьогодні знайти те стебло?
У залі висів і портрет Корнія Савича. Роман упізнав агронома відразу, бо на фото він був як живий — засмагле, в дрібних зморшках лице людини, життя якої минає на сонці та степових вітрах, чорні пишні вуса різко контрастували з майже білою головою. А ось синів його — вони були на іншому фото — ледь-ледь упізнав. Виросли агрономові сини, змужніли, якимись незнайомими поставали. І всі, як і батько, вусані. Один одного кращі, статуристі, наче на підбір.
На стенді під скляним ковпаком лежало стебельце з трьома скромними, як на перший погляд, колосочками.
— Так, це і є те незвичайне, сьогодні вже історичне триколоскове стебельце пшениці, що його сто років тому знайшов агроном Чумак, — розповідала далі екскурсовод. — Колоски, правда, зараз порожні, але це тільки тому, що зернята свого часу пішли на створення нової пшениці. Цей історичний диво-колосок зберігся і дав початок новому диву в світі злакових тільки завдяки подвигу ще однієї людини. Ось вона перед вами...
Кажучи це, дівчина-екскурсовод показала указкою на стіну.
Роман Гордієнко, провівши поглядом указку, побачив на стіні своє фото. Знятий він був крупним планом, до пояса, фотопортрет великий, помилитися, що це він, було неможливо.
— На цій фотографії ми бачимо... — дівчина мигцем поглянула на Романа, затримала на ньому погляд, і тонкі стрілки її чорних бровенят здійнялися над чолом, — бачимо... — повторила вона, вже розгублено переводячи погляд то з Романа на фотографії, то навпаки, — бачимо...
— ...Романа Гордієнка, — весело підказав їй Роман з легким напівпоклоном. — Тільки я не розумію, за які це заслуги Гордієнко удостоївся у вас такої честі?
— Я прошу вас... — стримано почала екскурсовод, і в голосі її забриніла образа, — прошу з належною повагою говорити про людину, котра здійснила подвиг!
— Я-а??? — вражено протягнув Роман. — Дозвольте, який? Ви помиляєтесь або у вас неправильні дані. Я на подвиги не здатний, я всього лише колгоспний економіст. А подвиги, як відомо, здійснюють герої.
— Та до чого тут ви, громадянине! — ледве стримуючись, почала дівчина. — Я сказала ясно: Роман Гордієнко із села Вітряки. Завдяки мужньому і самовідданому вчинку цієї людини ми тепер маємо...
— Тут якесь непорозуміння, — почав уже нервувати Гордієнко. — Ви в своєму музеї приписали мені чужий подвиг.
— Я не заперечую, що ви... мм... схожі на Романа Гордієнка. Я ще раніше звернула увагу на таку схожість. Але все ж ви не можете бути Романом Гордієнком, хоч і дуже на нього схожі: Роман Гордієнко жив у минулому сторіччі.
— Так я ж і є з минулого сторіччя!
— Він з неба впав, — пирхнув хтось з гурту екскурсантів.
— Вгадали. Мене зовсім випадково заніс до вас смерч.
— Із минулого в майбутнє? Щось ми не чули, щоб смерчі так літали. До речі, громадянине, схожий на Романа Гордієнка, скільки вам років? — поспитала екскурсовод.
— Тридцять п’ять.
— От якраз у вашому віці й загинув той, за кого ви себе тут видаєте. Це ще раз свідчить, що ви не можете бути Романом Гордієнком!
Хитнувшись вперед, Роман пильніше придивився до свого портрета і тільки тепер побачив під ним дві дати: 1952-1987. Щодо першої, то все тут правильно, адже він і справді народився у 1952 році. Друга означала... Що вони понавигадували?
Роман розгублено озирнувся.
— На жаль, трапився нещасний випадок...
— Який це ще... нещасний випадок?
— Про подвиг вітряківського економіста я зараз і вестиму мову, — дівчина-екскурсовод на мить вмовкла, чекаючи, доки стихне гомін. — Отже, перенесемося в уяві на сто років назад. 1987 рік, село Вітряки. Роман Гордієнко одного ранку...
— Даруйте за деяку... мм... настирність, — знову озвався Роман, намагаючись бути ввічливим, — але я ще раз з усією відповідальністю заявляю: ніякого подвигу одного ранку я не здійснював!
— Вся суть у тому, товаришу Гордієнко, що ви до цієї миті ще не здійснили того, що майбутні покоління назвуть подвигом і за віщо через сто років у цьому музеї буде експонуватися ваше фото. Свій подвиг ви здійснете трохи пізніше, у всякому разі після відвідин краєзнавчого музею міста Вітряки.
Роман озирнувся до того, хто говорив, і побачив знайомого молодика з химерним апаратом на грудях.
— А-а... це знову ви із своїм інтерв’ю?
— Я переконався, що ви і є справжній Роман Гордієнко із села Вітряки року 1987-го, котрий якимось дивом опинився у нас.
— Нарешті! — зрадів Роман. — Хоч одному дійшло, хто я такий. Але, самі розумієте, мені від цього не легше. Я мушу негайно повернутися у свій час, подорож і так забарилася. Якимось чином мене заніс у ваш час триклятий смерч. Мені здається, що я, перебуваючи у вашому місті, пливу і пливу...
— З потоком часу?
— Не знаю, але пливу. Навіть розмовляючи з вами. Ось тільки, як мені повернутися додому, у свій час? У мене там дружина, дочка. Зрештою, там мої друзі, сучасники.
— Я певний, що ви повернетесь у свій час.
— Справді? Але як? Коли?
— Цього я не знаю, але ви повернетесь, адже ми, люди майбутнього, знаємо про ваш подвиг, котрий ви здійснете після повернення у свій час.
— І якщо вірити напису під моєю фотографією, — кивнув Роман на стенд, — я загину в тридцять п’ять літ? Краще б я цього не знав!
— Звичайно, було б краще для вас, якби ви цього не знали, — молодик взяв Романа під руку. — Ходімте, Романе Павловичу, на свіже повітря. Там і поговоримо.
Вони вийшли з музею, перетнули рухому стрічку тротуару по спеціальному містку й опинилися у сквері, на площі, де були квіти, скульптури, водограї. Присіли на лавочку і якийсь час мовчали, кожен збирався з думками. Над площею кружляли різнобарвні літальні апарати, одні з них приземлялися, висаджували пасажирів, інші, набравши їх, здіймалися і зникали в голубизні неба.
— Для початку давайте познайомимось, — порушив мовчанку молодик. — Мене звати Сергієм.
— Проклятий смерч! — не слухаючи Сергія, бубонів Роман. — Що він натворив!
— Смерч — лише причина. Поштовх, коли хочете. А вже потім почався несподіваний розвиток непередбачених подій.
— То як я можу існувати... ну, хоча б сидіти зараз з вами і розмовляти, находячись одночасно у двох часових вимірах, у 1987-му році і в 2087-му? В минулому і в майбутньому. В тому, що є, і в тому, що за мого життя ще не буде, як не буде, наприклад, міста Вітряків?..
— О, це пояснюється просто і... не просто. — Сергій, здається, нічому не дивувався. — При допомозі смерчу ви потрапили в схрещення двох часових потоків — реального для вас і майбутнього. Ось чому у вас відчуття, що ви пливете.
— То ти є насправді, шановний мешканцю міста Вітряків 2087 року, чи я розмовляю...
— Ні, не з марою ви розмовляєте, — посміхнувся Сергій. — У вашому часі мене немає. Ще немає, — уточнив він, — але в своєму часі я вже є. А ви потрапили у два часових виміри, ось чому ви є і там і там. Пояснити все це дуже складно, адже я не спеціаліст з питань фізичних властивостей часу.
— А хіба час може мати фізичні властивості?
— Нас ще в школі вчили, що простір завжди пасивний, а час — ні. Коли у Всесвіті відбуваються великі процеси стискання речовин, щільнішим тоді стає і час. Взагалі, одні процеси посилюють щільність, а отже, й виділяють час, інші, навпаки, поглинають час, зменшуючи його щільність. Тому щільність часу зменшується. Коли він щільніший, ми тоді говоримо: як швидко час іде! Не встигнеш оглянутись, а вже... Такий час ніби біжить. Іноді ж його щільність уповільнюється, час стає ніби рідкішим, і ми тоді кажемо, що він повзе черепахою, тягнеться повільно і довго. Ні, це не наші оманливі почуття, як дехто іноді думає, це реальна властивість часу — стискуватись, уповільнюватись чи прискорюватись. І хоч для всіх нас час — це поняття несиметричне, тривалість якого вимірюється годинами, та в часові можуть бути і фізичні властивості, дякуючи яким деякі процеси в природі відбуваються не тільки у часі, а й за його участю. Все у світі підкорено законові причинності та наслідків. Швидкість — властивість фізична. А будь-яка фізична властивість активна. Тож і виходить, що час може взаємодіяти з речовиною, змінювати її стан, а отже, і його енергію, — Сергій уважно подивився на Гордієнка. — Вам зрозуміла сія премудрість?
— Не зовсім.
— Тоді підійду з іншого боку. Тільки рівновага не знає ні минулого, ні майбутнього, бо в неї немає причинності. Як і наслідків. А життя в нашому звичайному світі постійно рухається від минулого до майбутнього. Ось час і вносить у цю систему відмінність майбутнього від минулого. А між причинністю і наслідками завжди залишається якийсь — може, навіть крихітний — проміжок. Тому причинність і наслідок можуть займати одне й те ж місце. І ось, в якійсь там точці простору, що не належить ні до минулого, ні до майбутнього, протягом якогось там часу відбувається таємне перетворення минулого в майбутнє. А ви, Романе Павловичу, за допомогою смерчу потрапили в таку точку. Оскільки ж час не поширюється, а з’являється зразу у всьому всесвіті, тобто існує постійно, то взаємодія його з процесами і матеріальними тілами відбувається миттєво.