Циганка

* * *

— А поверніться, синки! Цур вам, які ж ви погані стали! — Так ві-тав школяр п'ятої групи народної школи Грицько Музиченко своїх наречених синів — Якова Кириченка та Андрія Грицюка, що після літніх канікул прийшли до школи.

Грицькові слова зразу звернули на себе увагу всіх школярів, що, не дивлячись на ранній ранок, немало снувало вже їх по шкі-льному подвір'ї.

— Бульба з синами зустрічається! — пішло по двору, і з усіх кутків зразу позбігалися хлопці й тісно оточили цікаву групу.

"Бульба", чорнявий хлопець років чотирнадцяти, стояв серед двору, заломивши гордовито на голові шапку і взявшись у боки руками. Насунувши картузи на очі і для більшої картинності за-провадивши по пальцю в рот, проти його стояли з понуреними головами його сини — кремезний, суворкуватий Яків та тонкий Андрій.

— Не смійся, батьку, не смійся! — спідлоба позираючи на Грицька і не виймаючи з рота пальця, хриплим баском промовив Яків.

— А чого б і не посміятися!

— Пику натовчу, хоч ти мені й батько.

Далі і батько, й сини позасукували рукава, і починалася стара, всім добре відома історія. Публіка кругом сміялася, гомоніла й дожидала тільки моменту, щоб кинутися й собі в гурт і навалити "малу кучу, невеличку".

Тим часом школярі до двору все прибували та прибували. Но-ваки в довгих батьківських піджаках, що досягали їм мало не до п'ят, у здоровенних чоботях, з примазаними оливою коструба-тими чубами, з цілими оклунками паляниць, груш, яблук у руках боязко вступали до двору і тихенько ставали по кутках.

Поважні второгрупники з оберемками книжок у торбах гордо-вито походжали перед ними. В тих торбах, опріч шкільних кни-жок, були напхані календарі, часословці, житія і які тільки знай-шлися дома інші книжки: бо треба ж їм усім показати, що вони не які-небудь перваки, а надто вже народ вчений.

Старші школярі увіходили до школи вільно, як до своєї хати, зразу знаходили своїх товаришів, починали гульню.

На хвіртці з'явилася нова постать, і цілий гурт хлопців з вигу-ками полетів їй назустріч. То був низенький, опецькуватий хло-пець з круглим, як паляниця, засмаженим і полупленим на сонці лицем; на йому довге бобрикове пальто й новенький козирок; з-під козирка, як солома, стобурчився нестрижений чуб.

— Василько! Піхтір! — радісно загомоніли хлопці, збиваючись круг його. Всі розпитували, сміялися, ляскали долонею його по спині, здіймали й розглядали новий картуз, смикали за пальто. Той стояв, безпомічно спустивши руки, не знав, кому з їх одпові-дати, й осміхався.

— Хлопці! — почувся дзвінкий голос школяра, що сидів на парка-ні й дивився на дорогу. — Наталка шумить! їй-богу!.. — Хлопці ки-дають Піхтіра й як галич летять до паркану.

По дорозі В школу підходила в червоному платтячку підліток-дівчинка. Вона, ще здаля зачервонівшись, усміхалася.

— Наталочко, здоровенькі були! — лагідно вітався до неї щуплу-ватий бідовий хлопчик, зчепившись на паркан. — Я ж думав, що то сонечко сходить, коли ж то наша Наталочка йде у новій сукні.

У двір увійшла п'ятигрупниця Наталка, тихенька дівчинка з великим гострим носом. Коло неї теж збігаються хлопці, обгля-дають, розпитують. До школи підходили хлопці — засмалені, сму-гляві, з полупленим видом, з чорними, потрісканими од літньої праці руками, і кожного з їх вітали школярі гучними викриками.

Прийшов Макар, митець на всякі вигадки, цікавий оповідач і великий насмішник; прийшли з сусіднього села славні "стрільці" й курії, брати Гаркавенки. Влетів у двір відомий усім забіяка Си-венко; він ще коло хвіртки зняв і кинув під паркан свитку, по-плював у руки й полетів у той бік, де борюкалися між собою скілько душ школярів.

Кожний з хлопців приносив з собою до школи що-нєбудь нове, і загальний крик та гам усе зростав, робився повнішим, густішим.

Школа з своїм маленьким садком та подвір'ям, що була така сонна та смутна влітку, знов прокинулася, одмолоділа. Гомін до-сягнув уже того стану, з якого вчитель зразу побачив, що вся школа в зборі.

Задзеленчав дзвоник довго, дзвінко, весело. Так само радісно, як висипають з класу гратися, побігли школярі з усіх кутків дво-ру до дверей і, товплячись в узенькому коридорі, сховалися в школі; сховався за ними й веселий гомін. На подвір'ї знов стало порожньо і сонно.

В другому класі дожидали вчителя з нетерплячкою, особливо ті, що цього року перейшли в цей клас.

Другий клас у двохкласовій народній школі різко одзначається од дрібнішого школярства. Тут хлопці проходять нові шкільні науки, читають більш серйозні книжки, знайомляться з російсь-кими класиками, привчаються до літературної мови. Цілий лек-сикон нових виразів, термінів з тих наук, які вони проходять, ставить їх в очах дрібноти поважними і вченими. Поводяться між собою вони чемніше, з своїми непорозуміннями рідко зверта-ються до вчителя.

Нерідко у цьому класі виділявся гурток чим-небудь видатні-ших хлопців і засновував щось подібне до таємної організації з своїми маленькими шкільними таємницями. Тут затівалася най-краща гульня, писалися сатиричні вірші на шкільні пригоди, тут же робилися й найтрудніші задачі. Ватажки такого гуртка іноді прибирали собі назви найулюбленіших школярами героїв з про-читаних романів і повістей. На чолі такого гуртка стояв тепер Грицько; оповістивши себе перед школярами Тарасом Бульбою, а улюблених своїх товаришів — Якова та Андрія — за своїх синів, він намагався й у всьому товаристві завести козацькі порядки та звичаї, відповідно до Гоголевої повісті, що в свій час зробила на його надзвичайно сильне враження. В другому класі вчилося те-пер скілько душ підлітків-дівчат, вони внесли з собою в школу нову течію, зацвітивши школярське життя свіжими барвами. Взагалі життя цього класу було цікавіше, ніж в інших школярів, і недаром хлопці з нижчих класів часто дожидають, мов свята, то-го часу, коли переведуть їх у другий клас.

Радо і привітно зустріли школярі свого вчителя. Вчитель теж привітний, веселий; жартує з ними, сміється.

— Романе, чи не в ченці це ти збираєшся, що викохав такого чу-ба? — звертається він до одного.

Роман підводиться, пригладжує рукою чуба.

— Діжду неділі — при самій голові острижусь, — весело одповідає.

— Не вадило б і Василеві зняти свою скирту, — переводить учи-тель очі на Піхтіра. — Ну як, Василю, будемо жити в цьому році? Чи битись, чи миритись будемо? Ох, Василю, Василю... — легенько зі-тхає вчитель.

Василь покірно схиляє голову, смутно осміхається: він — второ-годник.

— А ось і Любов Михайлівна прийшли, — розглядає далі школярів учитель. Люба, найгірша в класі школярка, засміяна та забита в часи навчання, тепер, після літніх канікул, виглядає свіжіше, смі-ливіше; вона злегенька червоніє й вільно сміється.

— І я є! — обзивається, підвівшись з місця, веселий та жвавий Си-венко: йому бажається, щоб і до його промовив учитель слово.

— Бачу, бачу, — осміхається вчитель, — що ж, нікому ще не розтя-пав голови?

Вдоволений Сивенко зажмурює очі, сміється і з розмаху сідає на місце.

Розмова між учителем та школярами тиха, лагідна; відносини щирі, і трудно згодитися, що колись, у середині року, не раз буде вчитель, почервонівши до ушей, тупати ногами, кричати, аж охрипне, викрикувати грубі слова. Начулися школярі, коли вда-рив дзвоник, — хотілося ще сидіти.

На другу лекцію разом з учителем увійшла в клас, зразу звер-нувши на себе загальну увагу, дівчинка панночка, в блакитному платтячку, з темною, густою, підрізаною косою, перепитою чер-воною як жар стрічкою. Всі школярі скинули на неї зацікавлені очі. Дівчинка темними жвавими очима оглянула клас і стала ближче до вчителя. "Не боюся!" — немов казав її сміливий вигляд.

— Оце вам нова учениця — глядіть, не обіжайте! — звернувся учи-тель до школярів. Потім показав дівчині місце в п'ятій групі на першій лавці. Дівчина сіла рядом з другими ученицями; цілу ле-кцію просиділа, не зворухнувшись з місця.

Макар легенько ліктем штовхнув свого сусіда Якова і, кинувши бровами на нову школярку, тихо промовив:

— Яка синиця... що воно таке?

Яків мовчки здвигнув плечем: не знаю, мовляв.

Усю лекцію раз у раз кидали хлопці зацікавлені погляди на но-ву товаришку і нетерпляче дожидали переміни. Тільки вспів учитель по дзвінку вийти за двері, її одразу обступили. Дівчина немов готувалася до цього; сама вийшла на середину класу, вирі-внялася і збиралася одповідати на всякі запитання. Хлопці не за-барились довідатися, хто така вона, хто її батько, де живе, де була перше. Виявилося, що звуть її Галею, що батько її жив перше в городі, а тепер перейшов сюди за начальника станції. Одні з хло-пців розпитували, другі критично оглядали її сукенку, маленькі з шнурочками черевики, а деякі під лавою робили вже ревізію її книжкам та паперам. Дівчина виявилась сміливою, поволі одпо-відала, сама дещо розпитувала й спокійно жувала яблуко. Зага-льна прихильність була вже на її стороні. Тільки один Макар ске-птично ставився до нової школярки. Він у розмову не втручався, сидів мовчки, їв сало з хлібом, раз за разом поглядав на неї при-щуреними, насмішкуватими очима.

— Оце так бедеда! — кинув він у хвилину мовчання. Всі засмія-лись.

"Бедеда" мовчки повернулася до Макара, очі її блиснули жарт-ливим огником, і несподівано для всіх з її руки полетів качан з яблука прямісінько в лоб Макарові.

Кругом голосно зареготалися.

— А що, Макаре, впіймав? — почулися голоси.

— Це бідова! Це тобі не Люба!

Макар опустив руки, кліпав очима й почував себе перед хлоп-цями погано.

Після останньої лекції, коли школярі з звичайним гомоном ви-сипали з школи й розпустилися по шляху, од гурту одділився Грицько з своїми "синами", та ще декілька старших хлопців, і, перелізши через тинок, пішли ставищем; посередині ставища простяглися довгою стрічкою густі лози. Хлопці прямували в кущі й про щось тихо радилися.

— Замітили, хлопці, — промовив один з гурту, — Андрій уже наки-нув оком на нову школярку?

— А вона, справді, ловкенька: говорить, як у дзвоник кує! — смію-чись, одмовляє Андрій.

Грицько спинився й суворо посваривсь на його пальцем:

— Ой гляди, Андрію: не доведуть тебе до добра баби! Андрій мо-вчки посміхається: роля зрадливого сина Бульби йому дуже по-добається...

Підійшовши до найгустішого куща лози, хлопці стали й озир-нулися кругом.

— Гай-гай! Та як же за літо поросла наша хата — і впізнати труд-но! — промовив Грицько, оглядаючи в будяках та в кропиві місце між лозою.

— Підожди, — дасть бог, утопчемо! — спокійно вставляє Яків, смі-ливо пробираючись поміж буйними бур'янами та густим гіллям лози.