Кармелюк

П’єса в одну дію

ДІЙОВІ ОСОБИ

Пані Люба.

Пан Стась.

Панна Рома.

Пан Маркел.

Ксьондз.

Економ.

Невідомий (Кармелюк).

Чабан.

Люди в селянському вбранні.

І

З туману вирізуються контури старого й глухого лісу, що густо поріс колюччям та папороттю. Серед лісу сумує давня руїна з панських мурів. Стіни полупані, розсипані, увійшли в землю, поросли травою та мохом, кропивами та полинням. Дірки, де були вікна, теж диким бадиллям позаростали. Блимають серед руїни в бур’яні блудящі огні. Гуде вітер над руїнами, гойдає лісом, шумить. Шум помалу переходить у музику: чути давню мазурку, що була відома під назвою "Кармелюк". Руїна оживає, контури туманяться. Де були мандрівні огники — горять свічки. Де були пеньки й уламки муру, з’являється обстанова легенди. Музика стихає. Глухе земелля в панських будинках, муроване; стеля кругла, вигнута. Стіни з темна-синього кольору. Штукатурка місцями вилущена, стіни подекуди поросли мохом. По кутках — павутиння. В стіні — високе гратоване вікно. Крізь його видно якесь бадилля. В мусяжевих підсвічниках горить декілька свічок. Коло огню літають вечірники-метелики. Скрізь без ладу розставлені старовинні меблі: стільці, кріселка, столи, канапи тощо. Осторонь на столі стоїть на декілька персон непочата вечеря. На другому — жужмом лежить різна зброя: пістолі, шабля, приламана рапіра, порохівниці, патронташі. Двоє дверей: одні — маленькі, низькі, потайні; другі — великі; ці підперті кіллям, забарикадовані. Пані Люба недужа лежить з пов’язкою на голові в ліжку. Коло неї на ослончику — ліки: каламарчики, шклянки, вода в графині. Обік пані Люби, на ослончику — пан Маркел — зігнутий, зажурений. Коло його долі — кучею скиданий архів. У кутку, з книжкою в руках — ксьондз; перед ним — налой, на налої — розп’яття. Горить лампадка.

Пан Стась (становиться на стілець, дивиться у вікно.) А ніч яка! Негодяна, як ворон, темна! Ні, не йму я тому віри, щоб принесла його нетеча такої ночі! (Сходить із стільця.)

Пані Люба. Оце саме й ніч для розбійника. Він її такої тільки й дожидає. Швидше на те треба сподіватися, що військо не прийде, а він того не злякається.

Пан Маркел (затурбувався). Як — військо не прийде? Що це ви лякаєте, пані Любо? (Твердо.) Військо прийде! Воно мусить прийти! Ха! Це хороша була б річ, коли б воно в цей час зрадило нас!

Ксьондз (теж стурбований). Так, так... Це була б справді щира послуга, коли б воно чогось зовсім не прийшло сьогодні! Я вже не знаю, що б уже ми далі й робили.

Пан Маркел (певно). Ні! Ні! Цього бути не може! Про це й думати не слід. Військо прийде, й прийде сьогодні — у мене є таке передчуття. Ось поназдивитесь!

Пані Люба. Та коли ж воно прийде? Вже серце зниділо, його дожидаючи...

Пан Стась (роздратовано). Мамо, ти хвора, тобі не слід хвилюватися: випий своїх крапель, і будемо спокійно дожидати далі.

Пані Люба (втримуючи себе). На інше надіятися немає на що,— будемо дожидати...

II

Одчиняються маленькі двері; низько згинаючись, увіходить панна Рома.

Пані Люба (придивляється). Панна Рома? Ми так турбувалися за вами, де ви блукали?

Панна Рома (струшує з себе порох і сміття). Ой, що там тільки діється — вам і на думку не спаде. Такої негоди, такої бурі не бачила — скільки живу! Дерево з кореня ламає, гілля обносить, розкидає! Зриває покрівлі у станях і коморах, солому безвісти заносить. А там за садом півнеба двигтить од блискавиць... Суне така хмара, така грізна, що обгортає жах! Худоба по двору розбіглася, реве: сум стоїть над нами.

Пані Люба (пригноблена). Це якась кара на нас господня!..

Пан Стась. А де ж челядь? Люди?

Панна Рома. Людям усе теє байдуже. Ще й сміються, радіють. Це, кажуть, Кармелюк панів іде судити. Понаряджалися, як на свято, волі дожидають...

Всі слухають уважно й похмуро.

Пані Люба (гірко). Радіють, кажете...

Пан Стась (люто). Хай же радіють, хай дожидають! Ось прийде військо, я їм наряджу свято! Будуть вони довго його згадувати!

Загадались. Дехто ходить, дехто сидить — всі задумані.

Пані Люба (кинулася, здригнувши). Мені здається, панове, що у нас занадто світла, певне, з саду видно буде його з вікна.

Пан Маркел (злякано). А це правда! Це правда! Як це раніше не прийшло нам у голову? Я гадаю, тут досить буде одної свічки.

Ксьондз. Навіть лампадки.

Пані Люба гасить свічки. Стає потемно. Пауза.

Пані Люба. Як сумно стало... Пане Маркелу, оповідайте що-небудь.

Пан Маркел. Не в гуморі я сьогодні, кохана пані. (Зітхає.)

Пані Люба. Хоч би що-небудь говорили, аби не мовчали, сумно стає, так сидівши... Панно Ромо, про віщо ви загадалися?

Панна Рома (кидаючись од задуми). Коли я була малою, жила у нас челядинка, моя няня, стара жінка родом десь аж з-під Карпат. Звали її, здається, Марисею. Часто вечорами розповідала вона мені про якогось розбійника з гір; про його казали, ніби під ним двигтіла земля, а на йому дзвеніло зброння, коли він наближався... Няня казала, що то був мусяжевий велетень із залізною палицею і що його не брала ні куля, ні меч. Він теж роздавав бідним усе те, що брав у панів. Одно оповідання про його, пам’ятаю, так було вразило мене, що я всю ніч проплакала.

Пан Маркел (підводить, занепокоєний, голову). Що ж то був за розбійник?

Панна Рома. Тепер гаразд я того не пригадаю. Мріється воно мені, як у сні. Пригадую тільки, що розповідала Марися про якийсь льох чи мури; що там теж було темно й сумно... Сиділи якісь люди і дожидали його.

Пан Маркел (підходить ближче до панни). Це так, як зараз... цікаво!

Ксьондз. Це дуже цікаво!

Панна Рома. Сидять ото вони, дожидають його, на себе смерті сподіваються...

Пан Стась (пильно дивиться на неї). Ти оце не вигадуєш, Ромо?

Панна Рома. Анітрошки... Надворі негода: чи дощ, чи сніг — не пригадаю. Коли опівночі приїжджає до будинку якийсь лицар на коні, розповідає, що зблудився, прохає впустити його перегрітися та перебути негоду.

Всі збиваються тісно коло панни Роми; увага збільшується.

Запрохують його, впускають... Дивляться — справді: одіж на йому мокра, сам томлений, марний, здається, насилу стоїть на ногах. Сів він коло столу, сидить. До його говорять — він мовчить, не відповідає. Придивляються, а він спить...

Пан Маркел (хрипко). А він спить?

Панна Рома. Спить.

Пані Люба (швидко). Годі, годі про це!

Панна Рома. Хіба що?

Пані Люба. Признаюся — не люблю я таких казок... Боюся... Будемо говорити краще про щось інше. Другим часом дослухаєм. (Пауза. Лагідно.) О, чого ж це ніхто і досі не сідає вечеряти? Пане Маркелу, ви, панотче, прошу до столу — вечеря вичахає!

Пан Маркел (махає рукою). Щось не того...

Всі трохи заворушились і знову завмерли. Часом злякано прислухаються. Дехто, нудьгуючи, повертає голову, ніби намагаючись скинути якусь із себе вагу, і знову німіє. Чути важке зітхання. Хтось промовив коротке "та-ак" і знову змовк. Пауза тяжка, глибока.

Пан Стась (стукає кулаком об стіл, обурений). Ні, так не можна! Це вже справді чорт знає, що за справа! Тут усякий терпець увірветься: третій день сидимо в льоху, як каторжники, третій день дожидаємо, що кожної хвилини нагло налетить із своїми гультяями той заброди-голова і шкури з живих поздирає, а їх мов який чорт ухопив. Коли б вже не було у місті війська, а то ж там його повнісінько. І ото не спромоглися, щоб надіслати сюди сотню-другу жовнірів? І оце така наша оборона? Оце така наша влада?

Ксьондз (схоплюється і теж починає ходити, обурений). Це таки справді може обурити! Я не знаю, що вони там роблять, куди вони дивляться: кругом бунтарять, грабують, скрізь безладдя, безраддя, а їм байдужісінько, мов їм і діла до цього немає!

Пані Люба і панна Рома починають плакати.

Пані Люба. Я ж казала, я ж казала, що так воно вийде! Не йняв віри, а тепер сам...

Панна Рома. Це сором! Це ганьба! Матері, жінки, сестри мусять ховатися по льохах, і немає кому за них заступитись. Я ж прохала, я ж благала, їдьмо з цього проклятого краю бунтарів і гайдамаків за кордон. Ні, не послухали...

Пан Стась. Я ж оповістив їх, в якому ми можемо опинитися становищі, я ж доносив, що ми тримаємо в себе великої ваги в’язня, що за його нам розбійник горло поперегризає, як тільки довідається, що ми його тримаємо у себе... Я ж...

Ксьондз. Це злочинство! Цього не можна терпіти далі! Про це треба скаргу посилати намісникові краю, а то і його величності...

Здіймається лемент, жінки плачуть.

Пан Маркел (слабо, плаксиво). Та, може ж таки, не все ще пропало. Може, те військо вже десь близько...

Пан Стась (гаряче). Воно повинно було вирушити того ж дня, тієї ж години. І нехай би воно плуталося волами,— воно ще вчора мусило тут бути. Мусило! Бо це ж не жарт. Тут про життя ідеться. Тут може таке чортовиння зчинитися...

Пан Стась раптово дає всім ознаку рукою, щоб мовчали; сам прислухається до забарикадованих дверей.

(Сердито до дверей.) Хто такий?..

Пауза.

То що це ти — не знаєш, кудою треба йти?

Всі. Що таке? Хто такий? В чім річ?

Пан Стась. Чорт Остапа несе чогось. (Одпирає й одчиняє двері.)

III

Увіходить економ — задиханий, стримано радісний.

Пан Стась (сердито). Я питаю тебе, чого прешся в ці двері?

Пані Люба. Що там таке?

Пан Маркел. Що там діється?

Ксьондз. Що там зчинилося?..

Економ (витираючи піт). Заспокойтеся, кохане панство, хвалити бога — все гаразд: військо прийшло!

Пауза. Неймовірно і радісно перезираються.

Пані Люба. Що, що ти сказав? Військо прийшло?

Панна Рома. Прийшло військо?

Ксьондз. Військо?!

Пан Маркел (радісно). Військо? Та не може бути!

Економ (спокійний, радісний). Прийшло, прийшло, ясний пане...

Обличчя в усіх одміняються. Вириваються вибухом радощі: "Нарешті!.."

Пан Маркел. Немов гора з душі!.. (Сідає знеможений, далі з дикою енергією схоплюється і плеще в долоні.) Прийшло військо! Прийшло військо!.. (До всіх, як переможець.) Ну що, панове мої? Не я вам казав, що військо прийде? Не вірили? Що тепер скажете, пане Стасю?

Пан Стась (до економа). Куди ж прийшло воно, де розташувалося?

Економ. Військо розташувалося зараз за брамою, в гаю, а командир тут, коло дверей. Прохає впустити його пересидіти негоду. У вітальні тепер порожньо, все сьогодні звідти повиносили,— і я не знаю, куди його зараз прохати.

Панна Рома (здригнула). Ой!

Пан Стась. Що тобі, Ромо?

Панна Рома. Я не знаю, чогось мені зразу стало так боязко і радісно.

Економ.