Загачували моря, спускали на них кораблі.
Постачали на вчених хліб із своїх убогих нив, сіль із їдких озер, вугілля з темних шахт.
Робили як воли, саму важку роботу, бо не знали иншої. Жили в убогих халупах, разом із своєю худобою і їй заздріли, бо мала більше відпочинку і меньше турбот.
Так панувала в царстві наука, а темним ще тяжче жилося, як до того.
Заздрощі. лютість опанували їх душі.
Ненависть до науки, до вчених зростала без міри Горіли жадобою помсти. Враз повставали проти всіх гнобителів: руйнували високі вежі вчених, розбивали музеї, палили бібліотеки.
Та в одну мить дзвонили телєфони, летіли телєґрами, бігли поїзди з військом.
І ця караюча сила зброї, при допомозі науки, виростала, наче з землі, так швидко, так несподівано для темного народу, що він губився, тратив останнє розуміння подій, падав ниць перед своїми тиранами, не маючи сил боролися.
Знов покірливо мусів будувати високі вежі, чудові сади, пишні палаци, а для себе — тюрми, косарні.
Скрута, роспука й смерть нависла, мов чорна хмара, над царством, де запанувала наука.
Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться. Одного дня, коли темні повстали, і вже побігли поїзди з військом у-мент зробилася найтемніша ніч. І з надр землі піднявся вульканічний стовп аж до неба, освітив темну землю, і тут усі побачили, що з страшної прірви вилітає двадцятиголовий змій, на якому сидить чоловік. Скоро доткнувся змій землі, розсипався порохом. Коли-ж порох розвіяло по країні, то на тому місці стояв третій брат.
І сказав третій брат так:
— Ходив я, панове товариші, по вашій волі, по своїй охоті в далекі краї.
Переїздив степи широкі, переходив гори високі, перепливав моря бурхливі, аж прибув в державу, що зветься Республіка.
Нема там ні напів, ні рабів, ні царів, ні підданців, ні вчених, ні темних, а всі рівні громадяне, усі мають повні права. Вільними голосами оббірають з проміж себе одного за найбільшого, і він зветься президентом.
Єсть там така сила, що нею кожен може зробити життя собі щасливим, стати вченим і сильним.
Сила ця — золото.
Тут розбив жовту, як золото, крашанку, і по степу роскинулась країна з городами та селами.
По городах цілий ліс високих до хмар фабричних димарів, по заводах гудуть блискучі машини, біля яких мурашаться тисячі робітників.
По майданах розташувались великі базари, веселі ярмарки, скрізь дзвенить золото, з рук до рук переходить.
Веселі люде метушаться, купують, продають жартують, сміються.
Великі палаци сріблом-золотом сяють.
По світлих покоях пишні багатії похожають в одежах оксамітових, шовкових, рубінами та діямантами поцяцькованих.
По селах винниці, броварні, сахарні, цегельні, миловарні...
По нивах величезні парові плуги ходять, по багатих економіях зерно горами насипають.
Вельможі в блискучих каретах обїздять свої необмежні землі, де пасеться сила товару, ходять несчисленні отари, табунами коні бродять.
По ріках глибоких, по морях широких, великі кораблі пливуть, везуть заморський крам...
І скрізь блищить золото, багато золота...
Переходить з рук до рук, горить, як сонце, бренить-дзвенить, як чарівна музика.
Тільки попід городськими будинками у темних льохах щось стогне.
Десь під землею у темних шахтах, у високих тюрмах щось ворушиться. Там тихо ходять бліді тіни...
І враз іздалека почувся важкий-важкий стогін...
Тут заспівала тисячна весела юрба веселий народній марш, і все зникло...
Ахнула громада з того дива, — і вчені, і темні.
Загомоніли, загули, закричали з радощів.
Любо всім стало, що так добре живуть там, де панує золото.
Метнулися по царських покоях, убили царя, тіло спалили, а вітер і попіл по степу розвіяв.
Тоді вільними голосами обібрали за президента третього брата.
І от велика республика спокійна з краю до краю. Нема війни, не чути плачу, не видко трупів, не тече кров. Земля і все, що на ній, належить людям, а що з землі — державі.
І от державні слуги розкопують високі гори, здобувають золото, каміння самоцвітне, усякі скарби природи. Складають у залізні вагони, і біжать довгі поїзди під охороною державного війська у столицю.
Тут вибивають золоту монету, пересипають її у державну скарбницю, а звідси вже золото розходиться по всій країні.
І всі навперейми жадібно кидаються за золотою монетою, бо за неї можна купити все: хліб і сіль, пошану і власть, зброю й науку, панство на землі і рай на небі.
А хто має багато золота, той купує собі воїнів і вчених, будує фабрики, скуповує землі, посилає, за море кораблі з ріжним крамом.
Ще більше багатіє, бо золото, здобуває золото.
І вже на того багатія роблять сотні і тисячі люда, роблять на його землях літо й зиму, роблять на фабриках день і ніч.
Так золото родило золото.
У одних його стало без міри багато, другі-ж з усіх сил гнались за ним, бо без золота людина темна, і голодна, і підневільна.
Народ вимінював свої землі, свої хати на золото, та на жаль золото любило золото: воно текло туди, де його багато, як от маленькі річки течуть у велику.
І стало так, що на одного багатія були міліони бідних та бездомних, і бідні не могли здобути собі стільки золота, щоб жити безжурно а лише на щоденний черствих хліб.
Багатії стали сильними, вони заправляли державою і всім народом, писали закони, якими накладали ще більше тягарів на бідних, а себе більше збагачували.
І став народ голодний та кволий, як червак копошився десь на низу життя, по фабриках та по шахтах.
А коли вчені вигадували нову машину, до якої треба меньше людей, тоді голодних тисячами виганяли з фабрик на економій.
Шукаючи крихоток золота собі на хліб, вони переходили з фабрики до фабрики, з города в город, з краю в край.
І щоб жити робили не тільки чоловіки, а вже й жінки, навіть малі діти, та все-ж мерли з голоду, гинули од пошестей, переповнювали ночліжні захисти, лікарні.
Коли-ж не сила було терпіти тяжку долю, кидали роботу...
Так сиділи на вулицях під фабриками та палацами голодні. Розлючені од мук голода кидалися руйнувати фабрики, грабувати багаті будинки, але до послуг багатіїв умент зявлялися воїни.
Вони без жалю стріляли в голодну юрбу, що переступила державний закон, і тоді тисячі їх лягало трупом.
І вже нічим не можна було скорити сили золота.
Почались грабіжки, потаємні вбивства, душогубства, усякі злочинства.
За золото син убивав батька, мати продавала дочку, жінки зраджували чоловіків.
Страшно стало жити і бідним, і багатим.
У багатих серця поробилися жорстокі та мстиві, а тіло купалося у роскошах, жиріло.
У бідних серця стали жадібні та полохливі, а тіло знесилювалося, хиріло.
Усі поробилися рабами золота. Непереможне воно панувало над усім, убивало людське тіло й душу, як страшний паразіт, висмоктувало з дерева життя державного всі живі, здорові соки.
Переходило золото з рук до рук, розливалося широкими ріками по всій країні, і на хвилях своїх гойдало силу і власть, злочинство і смерть.
Чи довго так велося, чи ні: скоро казка кажеться, не так діло робиться.
Була весна. По балках та верховинах далеких гір ще блищали білі шматки снігу на зеленому тлі, а в повітрі вже розлилося перше тепло, що так радує і бадьорить душу.
Рясно зацвіли садочки, весело щебетали пташки, грало приваблювало сонечко в прозорому небі.
Одна тільки природа мало відмінила своє життя в тім краю: пишно, як і досі святкувала зустріч весни чарівної.
З крутої гори в долину, в тихій задумі сходить подорожній: став, обпершись на довгий посох...
Високий на зріст, увесь сивий, з довгою сніжно-білою бородою, старий журливо дивився в затишок невеличкого села, що притулилося до гори, ховаючи в рясних садках убогі, похилені хатки.
Далі перед його очима на широкій рівнині роскинулися села, проміж них великі блискучі палаци, потім зелені степи, а за ними шумливі міста.
Стояв і оглядав країну.
І стялося диво: по степах широких, по містах великих заворушилися люде. Усі оджили духом, усі покинули щоденні клопоти і натовпом посунули до крутої гори.
Ішли струджені та знеможені з радістю великою, сильні та багаті з острахом та непевностю.
Ішли тихо, без гомону, без галасу, немов якась невидима внутрішня сила вела їх до сивого діда.
І тут у долині стали.
Праворуч багаті, а зліва бідні, як два ворожі табори.
Старий, обпираючись на свій довгий посох, глянув прозорливими очима на людей, а, як усі затаїли дихання, сказав:
— Горе людям, що занедбали Мудрість, бо вона єсть те сильне багацтво, з якого кожен може черпати до насищення.
У вас сказано: — Сила моя і власть моя в моєму мечі. Знову сказано: Сила і власть в науці. І ще: в золоті...
Я ж говорю: — Меч одбірає життя у ворога і друга і у того, хто його носить.
Одні з вас замінили велику мудрість малими науками, аби довести, що в життьовій боротьбі одно одним живе.
Так живуть лиш дикі звірі.
Другі, щоб справдити між людьми рівний поділ багацтва й праці.
Так споконвіків ведеться у метушливих комашок, та од того вони не стають кращими.
Одні ціною людського життя збірають собі гори золота. Другі тією-ж ціною силкуються його вирвати.
І всі кажуть: Чим багатша країна, тим вона могутніша і щасливіша.
Недоумки бідолашні! Жадобою до золота ви вбиваєте найдорожче, що дається вам — життя людське.
Кажу: Єдине багацтво на землі, то багацтво душі.
Горе тим, хто має власть, ученість і золото, а не має чистої душі.
Усе зло, усі сльозі народні й кров густими тінями лягають на їхні чорні душі...
Як сліпорожденні вони не бачуть, що життя людини, то єсть найбільше в світі благо.
Як нерозумні сотворіння, не знають, що цей скарб дається тільки один раз у всі міліони віків.
І що тіло єсть порох, а дух з його ділами живе вічно.
Я той, що несу до вас царство духа.
Хто піде за мною, той стане первим, хто проти мене, — той останній.
І от я посилаю перших із вас, найбагатших душею проповідувати царство духа.
Тоді люде не братимуть до рук зброї, не будуватимуть
тюрем та косарень.
Не збіратимуть ні золото, ні срібла, ніяких скарбів, і вони стратять свою цінність.
І не буде ні бідних, ні багатих, ні царів, ні рабів, ні воїнів, ні убієнних, а всі стануть братами.
Хто-ж багатий душею, буде слугою громаді.
Посилаю мудрих і тихих до свавільних і нерозумних.
Їx зненавидять, оддаватимуть на муки і вбиватимуть за те, що од слів їхніх повертатиметься в порох усе те, що повстало з пороху землі, а натомість будуватиметься царство духа, що житиме вічно.