говіти абощо.
А г а п і я
(на все годилася)
— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали...
— Виклопочу!
— Чи скоро ж?..
— Завжди!
— Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.
І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки.
2
Вискочив з якогось чуланчика знервований гість.
Г і с т ь
— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади... (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки).
А п о л і н а р а
(йому вслід заломила руки)
— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні!
Із того ж чуланчика вийшла Л ю б у ня:
— Нудно... Хай грають.
А п о л і н а р а
— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки?
Л ю б у н я
— Втечу!
А п о л і н а р а
(до музики)
— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно...
Л ю б у н я
(підійшла до Агапії)
— А що, як папонька вдома?
А г а п і я
— То Бог святий один знає...
Л ю б у н я
— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!
4
Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й М а т и л ь д а.
— Ось... Прийшли.
П е р ш а
— Котики, ви не пожалієте.
Г і с т ь
— "Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим..."
Д р у г а
— Браво!
Г і с т ь
— "Ув'яданья золотом охвачений..."
М а д а м А п о л і н а р а
(до дівчат)
— Прийшли, мої дітуні... А Оля ж де?
М а т и л ь д а
— Вина! А тоді про Олю...
Д р у г а
(до гостя)
— Можна грушу?
Г і с т ь
— Будь ласка... "Я не буду больше молодим..." Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..
Д і в ч а т а
— Ой, який добренький!
Г і с т ь
(злякався своєї доброти)
— Тільки з умовою.
Д і в ч а т а
— З якою?
— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..
Д і в ч а т а
— Шоколади! Вина! Пундиків!
Г і с т ь
— Якої саме шоколади? Якого вина?
Д і в ч а т а
— Червоного солодкого! Ні, білого!
Г і с т ь
— Та якого ж, кажіть?
Д р у г а д і в ч и н а
— Цукерок! Рахат-лукуму!
Г і с т ь
— Що більш вам до смаку?
Д р у г а
— Цукерки!
Г і с т ь
— Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини минуло.
П е р ш а
— Так скоро?
Г і с т ь
"Жізнь моя, іль ти приснілась мне..."
П е р ш а
— Я ж шоколади хотіла.
Г і с т ь
"Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне..." Ні, годі (сів на стіл).
Д р у г а
— Постривайте ж1 Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки...
А п о л і н а р а
— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки...
Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат.
А г а п і я
(до Любуні)
— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..
— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.
— Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі...
— Болить, бабуню, серце, подобно я умру...
— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму і на т р е т і й день померла...
Д і в ч а т а
(схопились з-за столу)
— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?
А п о л і н а р а
— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!
Музика заграв фокстрота.
Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок.
Л ю б у н я
— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?
А г а п і я
— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Л ю б у н я пішла в чуланчик. А г а п і я доказувала своє}. Хіба прошення написати? Товариші, отак і отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улітку бува... А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже... (Закуняла).
5
О л я привела М а л а х і я. Ще з порога гукнула:
— І я з гостем, та ще з яким!..
Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками "ура". Музика вдарив туш.
М а л а х і й
(ставши на сходах)
— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподаних!..
А п о л і н а р а
(до Олі)
— Це, здається, Мирин, Любчин...
О л я
— Батько.
А п о л і н а р а
— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!
О л я
— Де вона?
А п о л і н а р а
— Ша! Їй голова заболіла. Спить.
О л я
(заглянула в кабінетик)
— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Малахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон?
М а л а х і й
— Сон, якщо він по роботі.
О л я
(криво всміхнулась)
— Ну да ж, по роботі. Вибачте, я піду передягнуся, а то змокла (до всіх). Дощ надворі.
6
З розгону ввійшов іще гість:
— Здорово, контрреволюціє!
А п о л і н а р а
(зраділа і разом занепокоїлась)
— Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов...
Дівчата (до нового гостя)
— А-а! О-о!.. Наше "ніколи" прийшло.
Г і с т ь
(подивився на годинника)
— Ото! П'ятнадцять за першу. Поїзд о другій. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій!
А п о л і н а р а
— Може б, повечеряли б, милий...
Г і с т ь
— Ніколи! Ніколи! Де Мира?
Д і в ч а т а
— Миро! Миро! До тебе "ніколи" прийшов.
А п о л і н а р а
(ще гірш занепокоїлась)
— Ша! Піяно, дівоньки... (До гостя благально). Може б, ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.
Г і с т ь
— Ніколи, контрреволюціє! Я на п'ять хвилин.
А п о л і н а р а
— Вона хвора.
— На що саме?
— Їй голова болить.
— Дурниці!
А п о л і н а р а
— Милий, драма буде...
Г і с т ь
— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик).
М а л а х і й
(до Аполінари)
— Хто він такий?
А п о л і н а р а
— Знакомий наш... Що веселий, а добрий...
М а л а х і й
— До кого пішов?
А п о л і н а р а
— Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котора, то й з гостем... Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може, горілоньки з дощу або пива?
М а л а х і й
— Я вам забороняю продавати любов у коробках!
— Яку любов?
— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів). Всім, всім, всім декреті Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних коробках любов... Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з... Нармахнар. (Подумав). Перший.
7
Убігла Л ю б у н я.
За нею гість
Г і с т ь
— Куди ти? Мені ж ніколи. Мирко!
Л ю б у н я
— Папонькин голосі Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий!.. (Поцілувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла.
8
Ускочила О л я, набігли дівчата, підійшли. хитаючись, гості.
О л я
— Це а тобі його знайшла.
А г а п і я
— А мені приснилось: ангол у сопілку золотую грає... Коли гульк — аж це Любонькин батенько.
Д і в ч а т а
— Справді, батько?
— Миро! Це твій батько?
М а л а х і й
— Я не батько. Я народний М а л а х і й. Та невже ж не читали першого декрету? Зрікся родинного стану...
Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг.
Л ю б у н я
— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах...
М а л а х і й
— Зрікся родинного стану, кажу.
— Простіть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла...
А г а п і я
— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відпустить...
Оля не спускала з Малахія очей.
Л ю б у н я
— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу... У мене є гроші, аж п'ятдесят три рублі. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, пома-ранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький...
М а л а х і й
(одійшовши)
— Кажу, нема папоньки!.. І кума нема! Є народний М а л а х і й нарком! Нармахнар! П е р ш и й!
Л ю б у н я
— Що ж мені тепер?
О л я
(до Малахія)
— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!
М а л а х і й
— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам'ятники...
Л ю б у н я
— Як же мені тепер?
О л я
— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко!
Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й гості підхопили Олю:
— Браво! Браво!
— Колечко!
— Оля колечко співа.
О л я
(в супроводі музики заспівала)
Потеряла я колечко,
потеряла я любов,
через етоє колечко
буду плакать день і ночь.
Міл уєхал, меня бросіл,
ще й малютку на руках,
як згляну я на малютку,
так сльозами і заллюсь —
через тебя, моя малютка,
пойду в море утоплюсь.
М а л а х і й
(зійшов на східці)
— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, і ярам, і зорям на небі.
О л я
Довго русою косою
Трепетала по волнє,
Правой рученькой махала:
Прощай, миленький, прощай!
М а л а х і й
(самотньо)
— Перекажіть, що народний М а л а х і й вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує...
Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали.
І от в цей момент крикнула А г а п і я:
— Любина завісилась!
А п о л і н а р а
— Завісилась!
Д і в ч а т а
(заглянули в чуланчик)
— Завісилась!
— Завісилась!.. Мирка!.. Їй-богу!
Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч. східцями в двері.
А г а п і я
(до Малахія)
— Ваша донечка завісилась!
М а л а х і й
— Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі...
9
Оля
(вийшла з чуланчика)
— Зняла...