І такий усміх мрійливий, лагідний спливе на обличчя її, що воно засяє.
— Сашо...— кликала нашого тата.— Сашо!.. Та подивися ж на них!
Птахи гостювали біля вікна майже шість років...
Шість років тато доглядав за мамою. Всі лікарі, всі діди й бабки, які могли щось зараяти, знали нашого тата. І куди тільки він маму не возив: і в Карпати, і в Дніпропетровськ, і в Крим, і на Кавказ. Мама під кінець уже й боронитися стала: годі кататися, псе одно не поможе, то наш тато, було, аж розсердиться:
— Тобі, мабуть, хворіти подобається? Збирайся й не думай! Цього разу обов’язково поможе!
І мама, лагідненько зітхнувши ("Ну, що маю робити з таким чоловіком!"), починала збиратися. Кликала насамперед Валю — розчісувати косу.
Коса в мами була на все наше містечко. Руса, до п’ят. Мама, коли ще не хворіла, було, як розпустить волосся, то й стану не видно. Як захворіла, хотіла обрізати. Але тато не дав:
— Хіба що разом з головою дурною!
Мама нам по секрету казала, що тато, коли одружились, любив косою бавитись.
— Як маленький! — сміялася мама щасливо. І обличчя
її молодшало.
Уклавши косу, обмившись та переодягтись у чисте, мама кликала нашого тата:
— Сашо, я вже готова!
Тато заходив, обережно брав маму па руки. Виносив сам, нікому не довіряючи, а ми вже притримували дверцята машини, розпушували подушки, щоб мамі було м’якше лежати. Бо на її руки-ноги покручені страшно було й глянути. Особливо на ноги. Худющі, аж сині, одні кістки та шкіра.
— Зовсім усохли! — скаржилась мама.— А колись же ще й танцювала.
— Нічого, ще потанцюємо! — казав їй тато.
Тато до останнього дня надіявся, що мама видужає, буде ходити. Й возив по яких тільки були лікарях. З кожним роком усе ближче та ближче: мама не могла вже витримати далеку дорогу...
Ми порядкуємо гуртом біля могилки, а Валя дістає тим часом сніданок. Застилає білою скатертиною столик, укопаний тут же, виставляє тарілки й чашки, викладає їжу.
— Сідайте вже, а то прохолоне!
Миємо руки, сідаємо до столу. І всім нам здається, що й мама із нами сідає.
— Оце,— каже тато,— зробимо огорожу не залізну — чавунну. Я в ливарні домовився: там хлопці такі — що хоч віділлють. Пустити навколо мереживом — я на Байковім бачив,— очей не відірвеш.
— А фарбу яку? — цікавиться Валя.
— Тільки чорну.
— А не буде хмуро? — це вже Максим.
— Не буде. Це ж навколо могили, а не бильця од ліжка! Бомбошок навішають, ще й позолотять!
Тато завжди сердиться, коли з несмаком стикається. Сприймає, як особисту образу.
Поснідавши, попрощавшись із мамою, рушаємо додому. І тато всю дорогу назад мовчазний та задуманий. На себе не схожий.
Будинок паш, як і в усіх довкола сусідів, стоїть дверима до вулиці. Коли його будували (мама з татом, після війни одружившись, власного притулку не мали, а на квартиру надій не було. Тож і вирішили самотужки будуватися: татові, як інвалідові, п’ятнадцять соток нарізали, і вони почали з саду. В перший же рік посадили яблуні, груші, вишні, черешні та сливи, а вже на другий заходилися коло будинку: на одну кімнату й кухню, бо цегли більше не дістали)... Тож коли думали, як ставити будинок, тато хотів, щоб дверима в сад. Вранці встанеш, двері одчиниш, а в очі тобі — деревця, молоденькою зе-лопшо вкриті! Весь день будеш згадувати. Мама ж уперлася: тільки дверима до вулиці! Де ж це видано, щоб будинок стояв потилицею до воріт та до хвіртки? Люди ж сміятимуться!
Сперечалися, сперечалися, тато зрештою й здався:
— Хай твій чорт буде старший!
І поставили дверима до вулиці.
Потім, як ми уже народилися та стало тісно, прибудували що, дві. кімнати. Самі, майстрів не наймали. Тато й муляр, і столяр, і сантехнік, і маляр, а мама в нього вже за підсобного: підноси та подай. Вдень — на роботі, а вечорами, у вихідні та на свята — коло будинку. Скінчили будинок, за погріб взялися, а там сарай, щоб було куди татові залізяччя ховати, а там і гараж із ямою, коли розжились на машину, а там захотілося поставити паркан, як у людей, а тут уже в будинку став дах протікати: шукай бляхи та заходжуйся по-новому,— мама якось сказала, що на старість тільки й виспалась. А то: не встигнеш і очі заплющити, а вже й уставати пора.
— Та хіба ж наш тато дасть кому поспати? — Мама мала на увазі оті татові "ідеї", що не давали спокою, примушували все переробляти по-своєму. Навіть погріб, і той не як у людей. Не погріб — кімната. Вентилятори, щоб цвіль не заводилася, плафопи під стелею, стіни кахлями викладені. Просторо, світло, хоч газету читай.
— У вас не погріб — метро! — сміялись сусіди. Це вже коли в Києві метро збудували.
І в сараї, і в гаражі скільки того залізяччя, а тато знає завжди, де що лежить. І не доведи й помилуй, коли хтось щось візьме, а на місце не покладе! Нас ще змалку до порядку привчив. А народились онуки — їх заходився учити:
— Сашунько, де відерце полишив? Ану, прибери та на місце постав!
Сашунька тоді ще ледве на ноги зіп’явся, мовчки йде прибирати відерце: знає вже, що дідусь не заспокоїться, поки відерце не буде на місце поставлене.
— А пісок навіщо до хати несеш? Натрусиш — тобі й прибирати доведеться.
Вертається, витрушує з відерця пісок, ще й під краном споліскує. —
— Отепф молодець! Отак завжди й роби: де взяв, туди й пш/йади.
Ще й пб голівці погладить.
Рука татова важка, напрацьована, а до дитячої голови доторкнеться — легша пір’їни. На все життя у нас спогад з дитинства: татова рука на голові!..
Одчййяємо ворота, в’їжджаємо в двір. Тато ставить свого "мерседеса" тут же, перед будинком: гараж хоч і є, але нашому трудязі там місця немає. Завжди чиясь машина в приймах. Ту підрихтуй, ту підфарбуй, а в тій щось у коробці передач або в двигуні, а той проситься перезимувати: машину купив, а гараж побудувати не встиг. То як отаку красуню новеньку під дощами-снігами зберігати? Тато й не витрима — пустить. І ночує тоді наш "мерседес-бенц" цілу зиму в дворі, проти неба. І тато, зчищаючи сніг, нахваляється ще один гараж поставити — вже для нашої машини.
— Ти і в той гараж гостя знайдеш! — каже Максим.
Тато сердиться, але другий гараж так і не почав будувати: відчував, мабуть, що справа ця все одно безнадійна.
— От залізо! — хвалить тато машину.— Інша давно зогнила б, а цій усі моря по коліна! Танк — не машина!
Що танк, то танк — тут ми всі згодні з татом. Універсал, на всі випадки життя. Треба — пасажирська, треба — вантаяша. Задні сидіння виймаються, і що хоч накладай. Півтонни, не менше. Скрипить, рипить, а везе.
Може, тому тато й не згоджується нову купувати. Хоч Валя й Максим йому прогризли вже голову. Молоді ж, то й хочеться сучасну машину.
— Мені й ця непогана,— борониться тато.
Тато завжди отакий: як звикне до чого — силоміць не одірвеш. Он шапка: стара, засмальцьована, мов у старця позичена, Валя терпіла, терпіла та й не витримала — купила нову.
— Оце вам тату, па іменини од мене подарунок! А ту дайте, я викину к бісу, щоб і по смерділа в хаті!
Тато подарунок узяв, але й шапки старої не оддав:
— Та буде па будні, а ця вже на свято.
Так пової її не надягав. Аж поки Максим, підмовлений Валею, украв оту дранку та й викинув на смітник.
Попошукав же її тато! Пополаявся!
Або диван, що в прохідній кімнаті стоїть, біля сінешніх дверей. Півсотні років диванові тому, не менше. Височезна спинка дубова, потемніла од часу, вгорі люстереч-ко вмонтовано, все суціль подряпане, два валики, дерматином чорним оббиті,— доісторична потвора поруч із повепькпм сервантом, елегантним, блискучим, модерним. Валя на диван той як гляне, аж стогне: давно викинула б, аби не тато. Звик слати па ньому відтоді, як мама захворіла, і тепер його з дерматинового того убоїська жодна сила не стягне.
— Як ви на ньому й спите? — дивується Валя.— На ньому ж і всидіти важко: пружини так і впинаються в тіло!
— То в тебе, Валю, тіло таке! — відповідає їй тато.— А мені тут краще, ніж па перині: широко, просторо й музика грає,— Тато натякає па те, що пружини риплять, аж стогін іде.
Коли ж Валя починає насідати, тато їй як одріже:
— Викидайте вже разом зі мною! — Мовляв, помру, тоді що хочете робіть,,.
Так то ж диван, а то машина.
— Купуйте собі нову, хто вам боронить!
Валя й Максим давно вже купили б хоч "Запорожця", так "купила" ж немає. Не назбирають ніяк. Обоє ж ще молоді, хочеться й по всіх усюдах поїздити, і вдягтися модно, он Валя Максимові нещодавно джинси американські принесла: двісті карбованців!
— Ти б іще до них рамку замовила! — сказав тоді тато.— Щоб одразу на стіну!
— Що ви, тату, розумієте; тепер усі такі носять!
— Ну, далеко ж ви не заїдете, як по дві зарплати на штани викидатимете! — Бо Валя й Максим і справді вдвох трохи більше двохсот заробляли: па татові заробітки надіялись. Тато з бази двісті приносить щомісяця та премії щоквартальні. Та підробіток біля машин — від клієнтів одбою немає. Бо тато вже як що зробить, то зробить, а ще й за роботу бере по совісті.
— В могилу з собою не візьмеш,— казав не раз тато. І гроші, всі до копієчки, оддавав нашій мамі, а як мама померла, то вже Валі. І коли Валя спитає іноді, так, для годиться: "Так що, тату, купити?" — рукою махав:
— Купуй що знаєш. А мені голови не мороч.
Тато вилазить з машини і стоїть, наче пе знає, що йому далі робити. Думками він ще, мабуть, там, на кладовищі: погляд у тата якийсь відсутній. Потім причиняє дверцята машини: так обережно, наче все ще надіється, що зсередини висунеться мамина рука, а за рукою й мама. Тато проводить рукою по чорному капоті, неохоче йде за нами до хати.
Ми всі — хто куди. Максим на канапу та за недочитану книжку, Валя — готувати обід, Сашко з Василем майнули грати в футбол, а Віктор побіг на вулицю, до таких, як сам, карапетів: вулиця наша тиха, як у селі, тільки й того, що вряди-годи машина проїде, тож матері не дуже за дітьми й наглядають. Тато ж, по кімнатах пони-павши, надягає комбінезон та й виходить у сад.
І ми вже Знаємо: тато пішов до маминої яблуні.
Яблуня ця чи не найстаріша в нашім саду. Мама підібрала саджанець, повертаючись із роботи: хтось загубив чи, може, й викинув. Тонесенька гілочка з вершечком надламаним, з корінцем жалюгідним. Тато, глянувши, сказав мамі викинути, бо толку не буде, та мама його не послухалась: їй жалко було тієї галузки, як живої істоти.