Князь Ігор

Володимир Малик

Сторінка 13 з 84

Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас... От і приїхав навістити... Та ось і він сам!

Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.

— Чув, чув про твою біду... Сам винен, що відокремився від мене... Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти — на Оріль і на Тор. Там мене і шукали — біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося...

Туглій скривився, схлипнув.

— Тобі можна радуватися, хане... А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив...

Кончак підморгнув Насті.

— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.

Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.

— Жартуєш, хане? — І визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: — Ану геть звідси!

Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.

— Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я... Таких красунь веду нині не одну — на всіх ханів вистачить! Пай-пай!

Туглій повеселів.

— То справді даси полонеників на обмін?

— Дам... Повинні ж ми виручати один одного!

— Дякую, хане... А в мене для тебе теж є подарунок.

— Який?

Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

— Ось тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син... Роби з ними що хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалими!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

— Скільки у тебе синів, старий? — нарешті спитав Аяпа.

— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той. — Інші загинули...

— Всього один, кажеш... А тепер і цього позбудешся!.. Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини...

Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.

— Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай... В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина... А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя... Я... Мене карай!

— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос:— Але я можу пощадити вас обох...

— Обох? — прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.

Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.

Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав:

"Цей заради сина піде на все". А потім повернувся до Туглія.

— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу...

— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.

Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:

— Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За те вас потрібно було б розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в живих...

Аяп облизнув пошерхлі губи.

— Яка, хане?

— Якщо ви обидва будете служити мені!

— Як саме?

— Аяпе, тебе я зараз відпущу — і ти поїдеш додому, в Торцьк... Там станеш моїми вухами і моїми очима! Зрозумів?

— Не зовсім, хане.

— Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде знати, а найперше — коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід. До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, — Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, — розповість про твого сина Куна, а ти йому розповіси все, що до того часу вивідаєш...

— А мій син?

— Кун залишиться заручником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру...

— О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! — вигукнув Аяп.

— Відслужиш вірно три роки — я відпущу його... Але пам’ятай: його життя в твоїх руках!

— Можеш вірити мені, хане! — гаряче запевняв Аяп. — Про одне прошу...

— Ну?

— Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід... А я вже постараюся!

— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть пильно!

Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на поводі зготовленого в дорогу коня.

5

За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у Сіверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених бранців.

За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків. Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.

— Княже Ігорю! Княже Ігорю!...

— Чекайте, не всі гуртом... Звідки ви? Що трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:

— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир...

— Як напав? Що ти говориш? — Ігор сполотнів. — Коли? Де він зараз?

— Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у свою Переяславщину...

— А Путивль? Що з Путивлем?

— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і невелика, та зате вали високі і брама міцна — нелегко взяти...

— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так ось чому він відколовся від нас і поспішно рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав Сіверську землю... Прокляття!

Князь Всеволод насупився, не знав, як йому бути. Володимир же — близький родич, брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичів?

Юний Володимир Ігоревич зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а руський князь, Рюрикович, як і всі вони!

Та найбільше лютував Ігор. У душі він відчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру піти попереду — і нічого б цього не було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так... І все ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі, щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів! Вони нікому не прощали образи!

Серце його клекотало.

— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як покараємо зухвальця?

Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.

— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла! Всеволоде, ти підеш зі мною?

Той похмуро втупився в землю, насупив чорні густі брови, випнув важке підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони, княгині Ольги! Проти свояка?

— Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! — він безпорадно розвів руками. — Не минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою...

Ігор усміхнувся. Всеволод і тут залишився вірний собі — чесний, добрий, прямий. Не чіпай його — буде лагідний, мов дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.

Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:

— Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!

Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.

— Ждане, коня мені!..

Три дні і три ночі Ігор шаленів, не знав спокою — гнав рать усе вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.

Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І Бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!

По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро... Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, — після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.

Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я... Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком — князем Глібом, сином Юрія Довгорукого.

6

Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня.

10 11 12 13 14 15 16