Слід веде до моря

Володимир Малик

Сторінка 16 з 30

Все одно не потрапите.

— Це ми ще побачимо, — пробурмотів хлопець, відбираючи у Марти букет квітів. — Ходімо, Марто. Не може бути, щоб ми не глянули на нього хоча б крізь вікно…

— Як же це зробити? — спитала дівчина.

— Ходімо зі мною, якщо не боїшся!

— У печері не боялась! — образилась Марта. — А тут…

— Там був Юрко, — пожартував Сергій. Марта почервоніла і стусонула його межи плечі.

— Не базікай!

— Ой, не буду! — заволав Сергій і повернув за ріг, у вузький завулок, над яким нависли крислаті каштани лікарняного саду. Оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, таємниче прошепотів:

— Ставай мені на спину — і плигай у сад!

— А там що?

— А там — побачиш! Ставай!

Він зігнувся, упершись руками в паркан. Марта скинула босоніжки, стала йому на плечі і перестрибнула в сад. Сергій — слідом.

Ховаючись між кущами, вони минули кухню і наблизились до хірургічного відділу. Але як знайти вікно другої палати?

— Почекай мене тут, — сказав Сергій. — Я зараз повернусь!

Він пригнувся і шуснув у кущі. Вийшовши на алею, з незалежним виглядом попростував до зеленого лужка, де під деревами стояло в холодку ліжко. "Чудово, — подумав хлопець, — мені пощастило. Запитаю у хворої, де друга палата. Це ні в кого не викличе ніякої підозри…"

На ліжку лежала дівчинка років тринадцяти, бліда, худенька, але з такими великими блакитними очима, ніби то були не очі, а шматочки неба. Каштанове хвилясте волосся розсипалося на білій подушці. З-під простирадла видно загіпсовану ногу.

— Добрий день, — несміливо привітався Сергій.

— Доброго здоров'я, — голос дівчинки пролунав напрочуд дзвінко і приємно. — Ти до мене? Сідай. Ой, який гарний букет! Невже це мені?

Сергій розгубився. У нього не вистачило духу сказати, що цей букет не для неї. Тому переклав його в ліву руку, а праву подав дівчинці. Від того, що робив не те, що хотів, збентежився ще більше.

— Будьмо знайомі. Сергій, — промовив тихо.

— Галя… Галинка, — так мене звуть товариші. А ти, напевне, не з нашої школи?

— А ти з якої?

— Я з п'ятої.

— А я з першої.

— Справді? — зраділа дівчинка. — Там працює моя мама…

— Хто ж це?

— Олена Калістратівна. Географію викладає. Замучилась вона зі мною, бідна… Я вже другий рік хворію.

Сергій сторопів. "Галинка — дочка Олени Калістратівни? От так штука!.. Ніколи б не подумав! У такої злюки — така мила і добра донька!"

Галинка відразу помітила, як нахмурилося чоло хлопця. Бліде її обличчя враз теж посмутніло, а голубі оченята глянули запитально, з тривогою.

— Моя мама у тебе викладає? Так?

— Так.

— Між вами виникла якась… неприємність?

— Ну, що ти! — зам'явся Сергій. — З чого ти взяла?

— По тобі бачу…

— Та ні ж! У мене ніколи не було з географії нижче трійки!

— А вище?

— Теж не пригадую, — засміявся Сергій.

— У мами нелегко заробити гарну оцінку. Я знаю.

Видно було, що Галинка хвилюється. Тонкі пальчики нервово м'яли накрохмалене простирадло. Сергієві стало шкода Дівчинку, і він простягнув їй букет.

Галинка зашарілась. Притулила його до обличчя.

— Ой, спасибі!

— Тобі так подобаються квіти?

— Аякже! Я їх дуже люблю! Ми з мамою, поки я не захворіла, садили у себе багато-багато різних квітів: і левкої, і настурції, і півники, і півонію. А зараз вони мені ще миліші. Дивишся на них — і уявляєш, що ти десь на лузі або в полі, серед квітучих нив. Ідеш — а тобі кивають голівками і зозулині черевички, і ніжні сині волошки. А там, дивись, материнка пахне і малиновий будяк.

— Скільки квітів знаєш… — пробурмотів Сергій. — І говориш так складно…

Галинка весело засміялась.

— Чудний ти!

Сергій враз насупив брови, вважаючи, що вона хоче поглузувати з нього. Але дівчинка додала:

— І хороший. Спасибі тобі, Сергійку. Сьогодні у мене справжня весна!..

Сергій хотів щось сказати, але позаду почулися кроки. Він оглянувся — і остовпів: до них підходила Олена Калістратівна з паперовим пакунком у руках і букетом бузку. Вчителька теж була здивована.

— Ти чого тут, Лісовий?

— Я?

— Та я…

Галина розреготалась, побачивши, як розгубився цей смішний чорночубий хлопець, і сказала:

— Подивись, мамо, які він чудові квіти мені приніс. Це він до мене приходив…

— Он як! — Обличчя Олени Калістратівни враз пом'якшало. Вона глянула на дочку, і в її очах зблиснули сльози.

Вона теж була збентежена.

— Мамочко, не плач, — погладила їй руку Галинка. — Я скоро видужаю. І я ж не одинока. Бачиш — до мене приходять товариші, знайомі й незнайомі… А лікар каже, що я молодець, що я ще і бігатиму, і танцюватиму… Не плач!..

Олена Калістратівна витерла очі.

Сергій скористався паузою, щоб попрощатися.

— Ну, я піду вже, — простягнув він руку Галинці.

— До побачення!.. Ти ще коли-небудь прийдеш?

— Прийду… А чому ж? Звичайно, прийду, — раптом зрадів Сергій. Йому й самому хотілося відвідати ще раз цю дивну своєю безпосередністю дівчинку. — Тобі принести квітів?

— Принеси… Білого бузку. Я так його люблю…

— Доню! — з докором сказала Олена Калістратівна, і щоки її зарожевіли.

— До побачення! — Сергій припустив до саду.

Марта чекала його в кущах.

— Ну, дізнався?

— Що — дізнався? — не второпав він спочатку.

— Де друга палата…

— Дізнався. Ходімо!

Він так і не запитав, де друга палата, а тому, прокрадаючись до хірургічного корпусу, розмірковував, що вікно другої палати може бути або з одного краю корпусу, або з другого. Він вибрав друге, рахуючи від центрального входу.

— Здається, тут.

Вікно було відчинене. Сергій став на карниз, ухопився за підвіконня і підтягнувся.

В палаті стояло всього два ліжка. Собі на подив, Сергій не помилився. На одному ліжку лежав Юрко, а на другому Хвостенко. Обидва, здається, спали.

Сергій подав руку Марті, допоміг їй здертися на підвіконня.

— Компанія у Юрка не дуже завидна, — пробурчав тихо, показуючи на Хвостенка і зручніше вмощуючись на широкому теплому підвіконні.

— Тс-с-с! — прошепотіла Марта.

Але Юрко ворухнувся, розплющив очі. Обличчя було бліде, голова забинтована.

Впізнавши друзів, він зрадів і спробував підвестись.

— Ну, як — Дзвонаря спіймали?

— Ні, — відповів Сергій. — Але, будь певен, спіймають!

— Шкода!

— Лежи, лежи! — сказала Марта, червоніючи. — Як ти себе почуваєш?

— Добре. Ще трохи болить голова.

Сергій приклав палець до губ і покосився на Хвостенка.

— Як ти з ним тут?

— Ми вже, здається, помирились… Він мені все розповів. Навіть про мій ніж… І про фільм…

— Он як! — Сергій тихо свиснув. — Отже, то таки він?

Юрко сумно кивнув головою.

— Сьогодні тут був Степан Бенедиктович, і Владик нам розповів. Виявляється, фільм не пропав: він його заховав там же, в лабораторії. За шафою.

— Хотів, щоб тобі перепало?

— Атож.

— Ну й свиня!

Хвостенко ворухнувся, розплющив очі. Від втрати крові він зблід, посірів. Якимсь чудним затуманеним поглядом ковзнув по обличчях товаришів.

— Це ви!

Сергій хотів щось відповісти, але тут рвучко відчинилися двері — і на порозі палати з'явилась чергова сестра, що приймала передачу. Побачивши у вікні відвідувачів, зупинилась вражена.

— Таки пробралися?

Сергій покірно опустив чубату голову, чекаючи від сестри прочухана і втішаючи себе, що цей прочухан не перший у його житті і, мабуть, не останній.

Та сестра досить миролюбно сказала:

— Ну, добре, давайте вже букет хлопцям і тікайте звідси, бо зараз — лікарський обхід…

Сергій почервонів. А Марта глянула на нього здивовано.

— А де ж букет? Ти його, часом, не загубив?

— Та, мабуть, загубив, — збрехав Сергій і почервонів ще дужче. — Завтра я принесу більший. З білого бузку…

І він подумав, що завтра вранці, до схід сонця, обов'язково обламає у Хвостенчихи білий бузок і зробить два великі букети. Запашні. З росою.

Частина друга

СКАРБ

НОВОСІЛЛЯ

Майже місяць Юрко пролежав у лікарні. Хвостенко давно виписався, і він залишився сам. Минули екзамени. Його від них звільнили і перевели до восьмого класу за річними оцінками. Минули й два тижні практики, тобто роботи учнів у школі, в майстерні чи на колгоспних полях. Марта й Сергій приходили до нього щовечора, розповідали, що працюють у приміському радгоспі — полють кукурудзу. Були вони веселі, загорілі. Тепер Марта ще більше скидалася на циганочку: коротко підстрижене кучеряве волосся безладно спадало на засмаглого до чорноти лоба, а зуби біліли, мов сніг. Здавалося, вона ніби підросла і подорослішала. Юркові аж незручно сидіти поряд з нею: такий він блідий і змарнілий…

Кожного разу, коли була гарна погода і Галинку вивозили на качалці в сад, вони йшли до неї. Дівчинка була дуже рада їм, а особливо Сергієві, котрий не забував приносити їй подарунки — польові квіти, соковиті червоні полуниці або цікаву книжку. В такі хвилини в саду лунав дзвінкий сміх, і голосніше за всіх сміялася Галинка, що, видно, знудьгувалася за теплою дружбою і ласкою товаришів.

Та незабаром Галинку забрали додому, і Юрко час гайнував тим, що читав, грав у шахи, дивився телевізор…

Одного разу його відвідав капітан Федорченко. Вгостив цукерками, розпитав про здоров'я. Та Юрка цікавило інше.

— Знайшли? — спитав він.

— Що знайшли? — не зрозумів капітан.

— Стася Дзвонаря.

— Ні, як у воду впав.

— А скарб?

— І скарб не знайшли… Бачиш, Юрку, скарб знайти важче, ніж Дзвонаря. Я буду відвертий з тобою, бо знаю, що ти держатимеш язик за зубами… Дзвонаря ми, коли б захотіли, швидко б заарештували. Та вся справа в тому, що він напевне не захоче розповісти, де подів скарб. Адже ж не носить його з собою. Скаже, що не знає, — і що ти з нього візьмеш? Тож треба виждати, поки він сам прийде за ним… Зрозумів?

— Зрозумів.

— Але ти не хвилюйся — знайдемо!.. І скарб і Дзвонаря! І не думай про це — поправляйся! Ти у нас — молодець!..

Нарешті, настав день, якого так ждав Юрко. До палати вбігли збуджені Марта й Сергій. В руках — квіти, очі блищать.

— Юрку, збирайся! — вигукнув Сергій. — Додому!

— Та ну! Не може бути! — Юрко не повірив своєму щастю.

У дверях показалася усміхнена мати.

— Так, синку, — підтвердила вона. — Виписали тебе… Здоровий! Досить лежати… Бо я вже за тобою так скучила, герою мій дорогий!

Збори були недовгі. Юрко без жалю скинув з себе смугастий лікарняний одяг — одягнув своє звичне вбрання. І враз — ніби відчув себе дужчим, здоровшим. І оте остогидле слово "хворий", яким його звали цілий місяць, відстало від нього, як тільки переступив поріг палати.

— Ура! Додому!

На вулиці на них чекало таксі.

Коли всі розмістилися в машині — мати попереду, біля шофера, а Сергій і Марта обабіч Юрка, — "Волга" плавно рушила з місця.

13 14 15 16 17 18 19