Але заслужу!
буду вам, ясна пані, вірніший пса і життя за вас положу, колиб сего було треба...
При тих словах Михась узяв баронову знов за руки і цілуючи її так сильно стиснув у своїх медве-жих долонях, що баронова трохи не скрикнула.
— А що, панє Міхалє? Ти боявся, щоб я з шляхтича не зробила дворака... Ну, а це ж хіба зовсім шляхотська хата!
Михась чудувався, звідки баронова знає про ті його побоювання і не міг собі в цій хвилі нагадати, кому він про це говорив.
— Тепер, панє Міхалє, бракує тобі тут лиш одного...
— Тепер мені нічого не бракує! — відповів Михась.
— А гарної жіночки?.. Михась спаленів.
— Е! на це ясна пані буде ще час...
Від'їхали до двора. Михась був дуже зворушений. Баронова це помітила і через цілу дорогу не говорила ні слова. Вона була теж рада з того, що зробила. Тй хотілося, щоби Михась мав до неї необмежене довіря.
Михась позбувшися першого зворушення, думав над тим, як би на початок уладитись в новій хаті, щоби не стояла пусткою Нагадав собі, що має в Закутті стару тету, вдову. "От матиме, бідна, де голову приклонити!" бо при дочці було їй тісно. Зараз пішов до мами і розказав усе.
Зійшлися сусіди і стали все подрібно розпитувати.
— На неділю зайдемо до тебе, панє брацє, на обзорини і мусиш могорич поставити...
— Заходьте, прошу дуже.
Тетка перенеслася зараз до нової хати Михася. Він приймив ще і наймита. Баронова казала зараз відвести туди Михасеві корови й коні і доставити потрібної пашні.
— Панє Міхалє! памятай, коли зачнеться робити коло озимини, то оброби й своє панщиною тай візьми збіжжя з мойого шпіхліра... На другий рік віддаси мені насіння.
Михась від тепер став іншим чоловіком. Чув, що його доля виплила на рівну, спокійну воду і не має чого журитися про будуче. Одного йому не доставало, щоб почував себе на своїм становиску певним: — не знав письма. Навчився лише від когось нумера читати та й більш нічого.
Але проворний шляхтич не хотів показувати по собі, що не знає письма. Що суботи прикликував до двірської канцелярії Гоздецького, диктував йому рапорт і пильно дивився в цифри.
— Пиши, панє Гоздецький... женців стільки, кіп стільки...
Гоздецький хотів його підійти — написав раз фальшиву цифру.
— Що пишеш? Говорю 95, а ти написав 59? Зараз поправ! — Гоздецький заметушився. "А може він направду знає писати?"
Але таке видання себе не письменного, було Михасеві дуже важке, томляче. За порадою Філіпка Го-родиського звернувся він з тим до дяка. Дяк звався Паком і мешкав в другому кінці рустикальної громади. Пак радо пристав і згодився за три кірці пшениці, корець бобу і ячменю, вивчити Михася читати й писати, так, що й сам крайскомісар не потрафить краще. Найблищого четверга купив дяк за Михасеві гроші книжку, паперу й чорнила і розпочалась наука. Тепер осінною порою, саме добре було вчитися. Михась як лиш упорався з роботою, сідав на коня і замість їхати до дому, їхав до Пака. Тут заводив коня в дякову комірчину, а сам сідав до книжки при свічці, що привозив з собою. Та вечірня наука мала бути тайною перед всіми.
Михась піймив читати швидко. Писання йшло тяжче задля його грубих, незвичних рук... Коли вже привчився читати й писати, вправлявся вечорами в дома сам. Читав голосно і писав богато. За два місяці пробував написати рапорт для баронової, але ще не йшло. Поки що, обмежився на тім, що пильно читав рапорти, брав їх до дому і переписував собі для вправи, наслідуючи всі писарські викрутаси і вихиляси.
"Тепер я пан і ніхто мене не здурить!" — повторяв собі Михась, лягаючи спати.
VIII.
Від того недільного обіду в мандаторівці Михась виминав Яричовських, як чорта. Коли лиш був трохи порядніше одягнений, був би не перейшов коло мандаторівки, нізащо в світі. Хіба тоді, як їхав в поле в своїх відстрашаючих полотняних ногавицях, не боявся нічого, нікого не виминав, паннам і пані сендзіні клянявся і казав: дзінь-добрий, усміхаючись любязно. "Чеши дітька з рідка — оправдував себе,— але не зловите ви мене!"
— Щось наш кавалір згордів, чи налякався чого,— говорила було сендзіна чоловікові.
— Не бійся! ще прийде... моя в тім голова! Ще на колінах буде просити о руку нашої Клявдзі.
Сендзівна вірила в проворність свого мужа, він також покладав багато сили в свою дипльоматію, і обоє заспокоїлись.
Надійшли Різдвяні свята. За той час Яричовський, хоч стрічався частенько з Михасем, ніколи йому не докоряв, чому не показується. Це навіть чудувало Михася. "Що той лис собі думає?.."
На тиждень перед польським Різдвом, в якесь свято, Яричовський прибравшись на чорно, зайшов до Михася в хату.
— Щасть Боже, панє Міхалє, на новій вашій "обитації"! Ви ніколи не ласкаві зайти до мене, так я до вас приходжу...— Михась попросив його сідати.
— Як же вам живеться?
— Добре, хвала Богу.
— Я до вас за ділом. Зближаються свята Різдвяні. Прадідний звичай наказує сідати до "вілії" в парі, а тут, як на злість, мій синочок випросився на свята до моєї сестри, цебто до своєї тети. Не годиться, кажуть, при столі без пари. Тож я прийшов просити пана ржонцу, щоби були ласкаві до нас на вілію... Але, панє Міхалє, не годиться відмовити... гріх! Будьте ласкаві!
Михась не знав, що сказати. Відмовитися було ніяково, бож всі знали, що у його мами аж українські свята святкують... Ще дикуном його назвуть. І що мамі станеться, як піду? таж мене не з'їдять...
— Добре,— каже,— прийду!
Яричовський побалакав ще трохи, розпрощався і пішов.
Нагадав собі на мене — говорив сам до себе Михась по відході мандатора,— ет! Може мені лише так привиділись ті свати? Де би вона за мене вийшла? тай щоби така питльована панночка робила з таким разовим шляхтичем, як я?
Заспокоївшись так, взявся до своєї вечірної роботи — до писання. Хотів конечно на Новий рік віддати бароновій власноручно написаний рапорт.
У Михася ґаздувала його стара тітка, доглядаючи всего. В стайні були дві корови, двоє телят і пара добрих коней. Цего року Михась справив своє поле двірським гноєм і засіяв пять моргів пшеницею, а других пять житом. Насіння дала баронова під тим позором, що позичає...
Шляхта з Закуття частенько навідувалася до Михася, з чого він був дуже радий. Через це удержувались добрі відносини між двором а шляхтою. Від часу, коли Михась настав в пишневецькім дворі не було припадку, щоби хто на двірських ланах зробив шкоду худобою. Так і шкоди, коли перед тим траплялися, походили зі злости, аби докучити баронові, але ніколи длятого, щоби через те збога-титися, пасучи худобу, чужим добром. Така вже шляхетська вдача.
Прийшла "вілія". Михась одягся гарно, пішов до баронової з повіншованням веселих свят. Баронова приняла його дуже радо.
— Дякую тобі, панє Міхалє, що не забув за мене! Добре, що приходиш, я тебе запрошую до двора "на оплаток". Це наш прадідний звичай, що того дня всі офіціялісти вечеряють при однім столі зі мною.
Михась стояв ні в сих, ні в тих.
— Ясна пані дарують мені, що не можу послухати ласкавого приказу, але я не можу прийти, бо мене запросив вже пан Яричовський і я дав йому слово, що прийду...
— Яричовський? Як же він міг це? Хіба він гадав, що я тебе не запрошу, чи що? Добре, панє Міхалє, увільняю тебе, коли дав слово і хочеш подержати... Але, на оплаток прийди і зараз собі підеш.
Михась, що з перших слів баронової гадав, що вона сердиться, тепер дуже зрадів.
— Вибачте мені, ясна пані, що я так не гарно поступаю, що запрошення моєї добродійки не приймаю, але коби не те слово, що я дав... Пропало! На другий раз буду обережніщий.
— На тебе не маю причини гніватися, овшім мене тішить, що ти в кожній справі так твердо своє слово здержуєш...
Михась попрощався і вийшов. На Яричовського був дуже лютий...
Хібаж той кований лис не знав, які тут звичаї в дворі? Чогож мене так підійшов? Міг запросити на Різдво на другий день. А то саме на "вілію"! І я бароновій, тій добрій, "задній" бароновій, що тільки для мене доброго зробила, мусів відмовити! І задля кого? Задля такого Яричовського... Ех! чорти би тобі...
Михась вернувся до дому злий. Не говорив до тети ні слова. Вона знаючи його вдачу, не тягла його на слово. Подала обід, але Михась сказав, що не буде їсти. Пішов до алькира і поклався на ліжко.
Роздумував над тим, щоби то бароновій сказати про оплатку. "Треба конечно щось сказати, бо прецінь я найстарший з цілої двірні, отже я повинен за всіх говорити..." І Михась став укладати собі в памяті орацію, повтаряючи кожне речення, щоб ліпше памятати. За Яричовського цілком забув.
В тім часі найкоротша днина. Михась полежав трохи, тай вже смеркалося. Час збіратися.
Відсунув комоду і став витягати найкраще що мав. Виймив святочну сиву капоту, шапку смушкову на завісах, суконні сподні, камізельку, виймив чисту сороку і хустку під шию. Усе те розкладав в порядку, переглядав і вичісував щіткою. Відтак взявся чистити чоботи, нові так на глянц. Спалив над мисчинкою віхоть дрібного сіна, вляв до того кілька ложок молока, примішав несоленого смальцю і вимішав усе те разом. З того зробилося чорнило на чоботи. Відтак засукав рукави взяв щітку і став ластити чоботи, то один то другій ставляючи при теплій печі. Потім узяв в другу руку тверду щітку, засадив чобіт по лікоть, на ліву руку і став щіткою терти, що сили. Наймит не міг би тому дати ради... куди там хлопові до пасових чобо-тів! Михась зіпрів добре і руки йому добре помліли, заки чоботи дали глянц як треба. Оглянув їх ще раз до світла і був вдоволений з своєї роботи, бо усміхнувся сам до себе. Став голитися. Виймив з комоди стару бритву, потягнув вістрям кілька разів по ремени, попробував на долоні, відтак розробив квачем мило, намилив лице і бороду і сів при маленькім зеркалі та став шкребати по лиці і по бороді. При тім кривив лице на всі боки, куди було треба, щоб напружити шкіру під бритву. Розуміється, що чорненьких вусиків беріг старанно, аби часом одного волоска не відрубати. І так їх мало! Тепер подала йому тета у велику миску теплої води і кусник мила. Михась здіймив зі себе сорочку, натер голову, лице, ціле тіло миляною піною, аж білий став, і почав митися, форкаючи і пхикаючи, як морський тюлень. Очі розуміється, мав замкнені, аби милиння туди не дісталося бо то дуже пече. Вимившись як слід, витер тіло сухим полотном і став надягати сорочку.