Чосниковський пішов до баронової просити, аби позволила панам піти до нього забавитися. Чосниковський був старий, поважний чоловік, то баронова дозволила. Старий післав у Закуття за музикою. Музика зараз зявилася.
Двораки розгулялися... Молоді говорили паннам чемності, запанувала веселість.
5*
99
І Михась розрушався. Вчерашне забув. Та уважав себе безпечним проти напасти Ярйчовського.
З дівчатами прийшла і Міхалінка, улюблениця баронової. Михась не міг від неї очей відвести. Як я міг собі мандаторівною вчера голову зачемерити? По тверезому я би того не зробив...
Михась танцював аж зіпрів. Вихилявся, при-тупкував ногами, зовсім не журячись тим, чи кому на ногу наступить, або ні. Свою нескладність заступав жвавою охотою.
Між танцями заводили ріжні товариські забави. Майстром до того був Гоздецький. Грали в пташка, звивали букет, ставили міст і на піжмурки не забули. При всіх таких іграшках Михась вибирав Міхалінку, а Міхалінка його. Обоє припали собі до серця.
Прийшла цензура. Михась сів серед кімнати і слухав уважно, що котра особа на него говорила.
— Нехай прийде тая особа, котра казала на мене, що жадна панна не відказалась би вийти за мене...
Серед загальної тишини встала Міхалінка з свойого місця, спаленівши на лиці.
— Браво! панна Міхалінка! браво!
Господар попросив до вечері. Каваліри кинулись подавати руки паннам. Михась зараз полапався і прискочив до Міхалінки, наставляючи її свій лікоть, так як другі робили. При вечері сидів біля неї і заєдно їй щось балакав. Був дуже щасливий, тілько кривився незначно, коли нагадав вчерашне.
По вечері знов музика і іграшки. Колиж другі стали звертати очі на Михася і Міхалінку, то Михась став трохи обережнійшим і держався пода-леки. Ще мене якій чорт підкусить, як вчера, та буде нова біда... прозвуть мене вітрогоном... Отже вдо-волявся тим, що дивився здалека на Міхалінку.
Гульня протягнулась довго в ніч. Господар не жалував нічого, щоби лиш його гості добре забавлялися.
Вже над раном стали гості розходитися до дому. Пішов і Михась. Був на себе злий, бо знову нагадалось вчерашне.
— Я вже пропащий! — говорив сам до себе.— Ті панночки геть мене збаламутять і я не оглянуся, коли стану таким нагайкевичем-двораком, не вартим шляхотського ймення як і другі... Фе, Михасю! скачеш від панни до панни, як мотиль по капусті. Нині цілуєш ту, завтра цілував би другу, як би нагода трапилась... Ганьба! Небіщик дід у гробі повернеться... Нехай їм буде га!.. Гарна шельма, одна з другою, як писана... а котра краща? Ет! жадна не для мене... пек біді!
Зайшовши в хату, ліг спати.
Не тямив, як довго спав. Збудила його тета, кажучи, що є хтось з двора.
— Це я, панє ржонцо,— обзивається з світлиці двірський лісничий.— Я прийшов вас просити сьогод-ня на вечір до мене. Буде трохи гостей-сусідів та забавимося... Прошу не відмовити...
— Добре, я прийду. Лише вибачте, що я такий спюх... Вчера трохи пізно пішов спати.
— Знаю, вчера була забава у пана Чосниковсько-го... На те воно й свята, щоби забавитись...
— А буде хто з двора?
— О, будуть! я просив. До відзеня!
— До відзеня! Боже провадь!
— Е! що мені з того,— подумав Михась,— коли Міхалінка там не буде...
Полежав ще і встав одягатися. Тепер жалував, що обіцяв прийти. Що я там буду між тими людьми робити?..
Одягтися, став роздумувати, як би то найліпше їхати. Випадало би саньми, як поважні люди їздять, але нема таких саней, а просити ніяково... А по друге, який я там поважний чоловік? Я ще кавалір, то мені на коні краще...
Лісничий Памульский мешкав подальше від села у лісі, під самою бучанською границею при циганській дорозі.
Тоді ще не було повітового гостинця між Пиш-нівцями а Бучанами. Йшла дорога звичайна, польська, вправді окопана по обох боках високо ровами, але це длятого, аби худоба не заходила в лан, коли її женуть на пасовисько. Дорога та вела прямо з подвіря пишневецького двора, начеб її хто вистрілив з двірських вікон. По обох її сторонах росли грубі липи і височенні тополі. Дорога йшла найкращими полями Пишневець. Місцевість тут филяста. Один горбок вищий від другого, а коли станеш на найвищім і глянеш поза себе, то здається, начеб це филі великого розбурханого моря, перемінені якоюсь чародійною силою в урожайну землю. Долини, що простяглись поміж тими великанськими валами, звуться "хильчами". Є тут хильче перше, друге, третє... Четверте зветься вже циганською дорогою. Попри циганську дорогу повно лісів. Є тут ліси двірські в кількасот моргів, є й маленькі ліски шляхетські. Сама дубина, тверда та росла. Ще одні гони від циганської дороги, а вже й бучанська границя. На самій границі при дорозі стояла коршма. Звалася коршмою на границі і ще належала до вишневецько-го домініюм. Туди йшов головний шлях з Бучан і сусідніх сіл на Рудки, до Львова. А коло самих Бучан лежала німецька кольонія Гохберг.
Від довшого часу говорено, що на бучанській границі і на циганськії дорозі щось страшить. Люди божилися, що бачили якогось пана на чорному коні, котрий огнем з писка сипав; другі виділи якогось куценького червоного панича, що вивертав козли під хрестом, дихав вогнем, коней людям полошив, блудом водив, і такі інші страховини. Люди слухали, хрестились, тай поночі ніхто був би не важився на бучанську границю показатися.
При тій циганській дорозі серед тих страховий мешкав лісничий Памульский. Його домок стояв під самим лісом, котрий засланяв його від північного вітру. Перед вікнами зверненими до сонця був гарний огородець з цвітами, а за ним протягалася зелена, мов оксаміт, рівна сіножатка. Памульский ніраз не нарікав на страхів. Йопу з тим була велика вигода, бо туди не ходили нічліжани з кіньми і не робили йому шкоди, а й до ліса був би ніхто не поважився піти ніччу. В тім лісі виводились сови і пугачі. Памульский хоронив їх, мов ока в голові, та не для того, що це мабуть, пожиточні птахи, але тому, що вони по ночі вештаються, пугукають і людей лякають.
Михась поїхав туди на своїм коні. Ніч була ясна, місячна. По дорозі минав гостий з Пишновець і з сусідніх дворів, що їхали до Памульского. Михась поздоровляв їх, не розбираючи, хто їде. Годі ж пізнати чоловіка, коли він закутаний кожухами.
На подвірі у Памульского стояло вже кілька саний без коний — значить, що Михась не буде перший. Він віддав коня якомусь побережникові і увійшов до сіний, тут другий побережник стягнув з нього кожух.
Вийшов Памульский.
— Яке це щастя для мене повитати пана ржонцу! Просимо, будьте ласкаві.
Михась обтер примерзлі вусики, п.іивитався з Памульским, поцілував в руку паню ІІамульску і ввійшов до покою. Але йно розглянувся, мав охоту вернутись і втекти що сили. Серед кімнати стояв
Яричовський і розмавляв з мандатором сусіднього домініюм. На канапі сиділа пані Яричовська з своїми обома дочками. В другому куті вертівся коло панночок молодий Яричовський оповідаючи їм щось веселого, від чого панни дуже сміялися. Михась, побачивши тих людий тут, не знав, що робити, і стояв на місці. Доперва Памульский потрутив його і він опинився серед комнати.
Але Яричовський не так привітав Михася, як той міг сподіватися. Він виступив проти Михася і стискаючи йому руку, представив його другому панові.
— Презентую нашого пана ржонцу... Наш чесний, коханий пан Міхал Тарасович.
— Дуже я рад, дуже раді — сказав другий мандатор, подаючи Михасеві руку.
Пані Яричовська усміхнулася до Михася на привітання, панна Клявдзя теж
— Пан ржонца саньми? — спитала Яричовська.
— Я на коні прошу пані. Ще поки молоді кости...
— Дежби такий статний кавалір інакше їздив, як не на коні? — додає Яричовський.— То лицарська кров, а кінна їзда виходить йому на здоровля. І я так робив колись, панє добродзєю, в молодих літах... А тепер то вже би кістки розлетілись, хе хе хеі
Михась не міг цего всего порозуміти. Що воно за диво? Передвчера мало що не вигнали з хати і грубяном на пращання прозвали, а нині начеб ніколи нічого... Може мені те все лише снилося? або ті хитрі люди знову сильце наставили?..
Випадало зачати де що балакати, та приїхали нові гості, саме з пишнівського двора. Ті самі з котрими Михась вчера так гарно забавлявся у Чосниковського. Лише Михалінки тут нема! — подумав сумно Михась.
Зробилась повна хата людей. Все помішалося. Старі балакали о господарстві, о панах, молодіж вела свою політику сміючись, Бог знає зза чого.
Вкінці над'їхали сані з музикою. Це вже не була капеля закутянська з трома інструментами, але славно звісна капеля Пісінгера з Гохберга.
Музика вшкварила в сінех мазура. Молодіж зірвалась до танців. Михась скочив собі. Якось так склалося, що лише панна Клявдзя Яричовська сиділа. Що робити? — подумав.— Коли вона забула про цю пригоду, та щож я маю памятати?
— Прошу пані!
Клявдзя встала, подала свою біленьку руку Михасеві усміхаючись любязно.
Михась від коли уродився, доперва перший раз танцював мазура. Між шляхтою цього танцю немає. Шляхта танцює вертака або коломийки, козака, шталіра, лінкса, поляки телепанки, але мазура ніколи. То показується, що це не тяжкий танець. Або то така штука взяти панну за руку і бігати з нею попід стіни тупотячи деколи ногами. Так думав собі Михась, волічучи за собою панну Клявдзю. При тім підскакував як і другі, ударяв чоботом об чобіт, тупотів до підлоги і держався других. Але найлекше йшов Михасеві голубець, що пригадував йому вертака, тільки що лиш в один бік. Тоді Михась хапав свою панну за стан і так нею завертав, що їй дух захоплювало.
— Як же ви бавитеся сих свят? — спитала Клявдзя Михася при мазурі.
— Файно, от як бачите... Вчера був я в Чосни-ковських десь до рана, нині тут...
— А до нас не ласкаві були зайти! — каже Клявдзя спозираючи йому в очі.
На те слово Михась мало не пристанув у танці та ледви поздержався, щоб не сказати: чи ти панно здуріла, чи з мене хочеш дурня зробити?
— Ви певно не можете забути того, що сталося?.. Ох! і я того не забуду до смерти. Та не чудуйтесь мому татові. Старі люди того не розуміють...
Михась еще не міг спромогтися на яке слово, аби щось відповісти.
— Панє Міхалє, заходіть до нас деколи, хоч би й дуже часто, ми вам дуже будемо раді від серця...
Михась, мало що не відповів на ті запросини: побачиш мене тоді, як своє ухо, але не сказав нічого.
Скінчився мазур.