Зачесав свою мягку чуприну як міг найкраще і одягся.
Тета не могла налюбуватися виглядом свого гарного сестрінка. Він справді виглядав як мальований. Справдішній тип молодого ходачкового шляхтича! Нова капота лежала на нім дуже складно. Смушкова шапка, поставлена трохи на бік, надавала Михасеві чепурний, лицарський вигляд.
За той час наймит осідлав коня і привів перед ґанок. Михась надяг ще поверх капоти баранячий кожух критий сукном, попрощався з тетою і скочив на коня.
Тета ще довго стояла на ґанку, усміхаючись дивилася на свого любимця, поки не закрили його хлопські хати з перед її очий.
— А то щасливий хлопець! — говорила вона до себе,— жадна панна не устояла би супроти нього...
Михась причвалав до двора, віддав форналеві коня, здіймив з себе кожух, полишаючи його в канцелярії, обтріпав з себе волоски кожухові, що по-причіпалися до капоти, поправив хустку під шиєю, волосся, підкрутив гарного вусика і пішов до двора.
Войцєх попросив пана ржонцу до їдальні. Тут були вже зібрані всі офіціялісти. Стояли купками і розмовляли стиха. На середині їдальні стояв великий стіл прикритий скатертю з якимись блідо-червоними узорами, на нім порозставлювані тарілки, ножі, вилки і всяка потріб. З одного кінця лежала срібна тарілка, а на ній оплаток в двоє зложений, зліплений медом. Зпід скатерті визирали стеблинки сіна, що лежало на столі настелене. Під столом теж було сіно. В кутику на кріслі стояв вівсяний сніп.
Михась увійшовши сюди, звитався з кожним, подаючи руку. Всі усміхалися солоденько до Михася, бо він тепер важна тут особа.
З їдальні одні двері вели до креденсу, другі до дальших двірських покоїв. Двері від креденсу були відчинені — там зібрався увесь жіночий світ пиш-невецького двора.
За хвилю отворив Войцєх другі двері і вийшла баронова одягнена по святочному. В їдальні зашепотіли: баронова! — і все втихло. Тепер висипалося з креденсової кімнати жіноцтво. Були тут жінки офіціялістів — тих не було багато — і дівчата, панни на респекті. Між ними визначалися три гарненькі вихованниці баронової, сироти по однім старім офіціялісті— Міхалі Бурачинськім, котрими заопікувалася бездітна баронова, як своїми власними. Дівчата були гарні, білявенькі, стрункі, з синіми мов небо очима, гарно повбирані по панськи. Двораки страх літали за ними очима, але баронова, знаючи всі двірські штуки, пильнувала їх мов ока в голові. Найстарша Міхаліна визначалася вродою і ростом понад всіх. Двораки говорили про неї: чудо-дів-чина!
Баронова, кивнувши ввічливо головою на привітання, взяла срібну тарілку з оплатком і станула посеред їдальні.
— Йдіть, панє ржонцо! — шептали офіціялісти.
Михасеві забилося серце і в тій хвилі зовсім забув свою орацію, котру так старанно складав цілий день. Але підступив до баронової і промовив:
— Ясно-вельможна пані бароново, наша ласкава добродзійко! В цей день я, ваш вірний слуга, складаю ясній пані бароновій за себе і за всіх таке повін-шання: Най Бог дасть здоровля, аби ясна пані довгі літа прожили в здоровлю і гаразді, а по смерті дістали коруну небесну... Віват пані наша добродзійка!
Офіціялісти крикнули "віват"!
Михась аж зіпрів з такої напруги. Руки у нього дріжали мов в пропасниці, коли сягнув і вщипнув кавалочок оплатка. Поцілував баронову в руку.
— Дякую тобі, панє Міхалє, і вам усім! Я переконана о вашій щирості, а особливо о твоїй, панє Міхалє. Всім вам жичу, щоби ви в здоровлю і в гаразді довгий вік прожили з своїми рідними.
Михась поцілував ще раз руку баронової і уступив місця другим. Для кожного мала пані баронова привітне слово. Жінок і дівчат цілувала у голову.
Михась, позбувшись такої важкої праці, мав тепер нагоду розглянутись Йому зараз впала в око Міхалінка. До тепер він її в дворі не помітив. Вона стояла біля баронової, усміхаючись. Ех! то то дівчина! — погадав Михась.— Як би така у нас в Закутті, зараз бим як стій сватав!..
— Сідайте, мої любі! — сказала баронова, показуючи на стіл, де служба начерпувала великими кохлями шарий борщик.
Михась не знав, що з собою робити. Мав йти нав "вілію" до мандатора, а тут так би йому було любо... придививсяб тій синьоокій Міхалінці... Може би лишитися?.. Покуса була велика.
— А тебе, панє Міхалє, я не задержую, коли ти дав слово...
Михась скривився, начеб квасницю вкусив, по-пращався з бароновою, пожелав веселих свят, вклонився всім, глипнув ще раз на Міхалінку і вийшов. Ех! — подумав — то дівчина! шкода, що не з Закуття.
— Веселої забави! — кликнула у слід за ним баронова.
— Куди він так? — запитав один офіціяліст свого сусіда.
— Мандатор заманив його до себе на "вілію".
— Еге! Хитрий той Яричовський. Він його для своєї Клявдзі "штифтує"... Шкода його!
Михась, не задягаючи кожуха, пішов на ман-даторівку таки в капоті — не було далеко.
Яричовські ладились на приняття Михася, як на приняття королевича. Все, що лише було в хаті з срібної посудини, вийшло на стіл. Яричовська повишукувала всі старі календарі, перечитала всі записки з баби-прабаби, аби зладити вечерю так, щоби і королівському ротові було в смак. Від часу до часу відбувала вона конференції з Клявдзею, що до одягу на нинішній вечір. В тій квестії засягли жінки також опінії старого Яричовського, що з нагоди такого дня і строгого посту не знимав зі себе шляфрока, покурював люльку на довгім цибуху і попивав горілку, закусуючи задля посту горіхами. Яри-човській так порадив:
— Криноліни не брати! На криноліну жаден шляхтич не зловиться, а радше втече. Одягтись гладко, причесатися гладко, на пальці понакладати перстені, на шию гранатки... і всьо буде гаразд...
По полудні мандатор при помочі двох гайдуків і наймички прятав у покоях. На вимитім чисто помості постелено пів фіри сіна, внесено до кута великий вівсяний сніп, на столі розстелено сіно тонкою верствою і понатикано зубчиків часнику. На те прийшла взориста велика скатерть — тай робота його була покінчена. Проче належало до жінок, бо якже давати неповторимому гайдукові порцелянову тарілку в руки? Вони розкладали при тарілках ножі і вилки в срібній оправі. Винесли також срібний збанок на мід, поставили фляшку з горілкою.
Жінки пішли одягатися. Яричовський також.
Вже добре смерклося, а Михася не було.
— Може не прийде? — завважала Яричовська.
— Прийде, бо слово дав... а тоді він наш, не устоїться покусі... Наша Клявдзя виглядає нині знаменито...
І справді панна Клявдзя могла нині і найвибаг-ливішого очарувати своєю красою. Надягла шовкову сукню, зеленої краски з широкими по лікті розпореними рукавами, котрі звисали в низ, відсло-нюючи білу ручку, прикрашену золотими бранзо-лєтками і перстенями. Своє гарне чорне волосся причесала гладко на спосіб закутнянських шляхтянок: На шиї у неї блистіли гарні червоні гранатки і велика золота брошка, зображаюча звиту гадюку з брилянтовими очима і розтвореним грізно ротом. Друга дочка, була одягнена звичайно в широку криноліну.
На дворі почувся скрипіт замерзлого снігу під чобітьми. Жінки метнулись до другої кімнати, оставляючи Яричовського самого. Михась шурав у сінях чобітьми, обтріпуючи сніг. Яричовський усміхнувся: "Здуріє хлопчисько, як побачить таку кралю..." Михась застукав до дверей і на слово "прошу" увійшов до покою.
— А! слуга унижений пана ржонци! Чекалисьмо, чекалисьмо... вже нам здавалося, що погордите, не прийдете,— лепетав Яричовський підбігаюти проти Михася.
— Добрий вечір! помагай Біг з Святим вечером! Дав слово! як же би не прийти?
— Го-го! шляхотське слово... то панє добродзєю стільки, що присвята, і длятого я був певний і заложився би, що пан Міхал прийде...
— Я трохи забавився в дворі на оплатку...
— Ага правда, то прадідній звичай у нашої ласкавої дідички. Знаю, знаю. Може ви й недобрі на мене, що я вас перебіг моїми запросинами, але видите так: Я гадав, що любіше вам буде між нами, своїми людьми, в кружку родиннім, як між двораками, котрі би вас в ложці води втопили... Знаю я їх, знаю! го-го! То хитрий народ і дуже лукавий... Видите, як я вас шаную і люблю...
— Мені це байдуже, як там вони про мене думають... Я моїй пані служу вірно, пані баронова з мене контентна, то чого мені більше треба?
— Свята правда! Але всеж воно "гуси, мовляв, вола перевернуть"... і вам би панє Міхалє, оглянутися за сильною для себе опорою, хто би за вами в пригоді постояв... Вони всі заставляють на вас силце, не тяжко засилитися... Я вам кажу: такі вибрехані двораки то не щобудь, можуть ногу підставити!
— Не зроблять мені нічого! — відповів Михась махнувши рукою.
— Алеж я не кажу, аби вам що зробили, але все добре би мати за собою когось, хто би потрафив за вас відгризтися та від'їстися... Вам би, панє Міхалє, оглянутися за подругою життя, котра би мала сильні стосунки, а тоді кожний з вами буде рахуватися.
— Е! шляхтянок є Богу дякувати досить, але ще час вибірати!
— Еге! таку річ вибирати то ніколи за вчасно, то треба добре подумати, бо то, панє добродзєю, важна річ. Прецінь годі вам брати яку будь шляхтянку. Виж уже злучені з двором не на місяць. Всіляко може трапитись. Прийдеться деколи і великого пана приняти. Якуж би собі раду могла дати така бідна шляхтянка з Закуття, хоч би вона й найліпша й найкраща?..
Михась відмовляв заєдно: "Ще час. я ще не розжився, не розглянувся. Бог знає, як воно ще буде..."
— Та ми тут розбалакались,— каже мандатор,— а до вечері час... Гей пані! чи все готове?
— Готове! — обізвався жіночий голосок з їдальні.— Прошу просити!
Мандатор взяв шляхтича попід руку і повів до їдальні. Тут вже всі зібралися, уся родина Яричов-ських. Михась витався зі всіми, цілуючи жінок по руках. Клявдзя відбивала від всіх своїм убором і красою. Подобалася Михасеві, бо він усміхнувся, підкрутив вусика і сказав:
— Панна Клявдзя гарна, як найкраща шляхтянка...
— Вона бо й є шляхтянка! — підхопив батько.— Прошу, наш рід не аби якій. Яж вам показував мою шляхетську легітимацію.
Михасеві приходило на язик сказати, що тої легітимації ще не видів.
— Прошу, мамо! зачинаймо! — каже мандатор до жінки.
Яричовський взяв зі столу тарілку з оплатком і приступив до Михася.
— Що вам віншувати, панє ржонцо? Дай Боже здоровля і гаразду. Я ще жичу аби пан Міхал від нині за рік, уже в свої хаті з гарною, доброю жіночкою гостий приймав...