Від того справді полегшало і перестало пекти.
Петро став далі питати, чи не було тут того панка, що їх учора сюди привів і що йому дали гроші міняти. Все це говорив він мигами. Господар сказав, що був справді, але пішов знову та казав, що прийде пізніше. Значить їм не можна з тої ями виходити, бо відтак їх не відшукає.
Просиділи цілий день, а панка не було.
Хіба обікрав їх ледащо? Певно, що так, бо вже не було тепер жодної надії на його повернення. Почали турбуватися. На подвір'я вийшов якийсь інший чоловік і заговорив щось до них не по-руськи, але якось так, що можна було його розуміти. Петро розповів йому пригоду з панком і показав паспорт, що був у його руках. Чоловік тільки плечима здвигнув і сказав, що той паспорт підроблений, тут, каже, багато хто з такими паспортами промишляє і дає їх у застав за добрі гроші. Далі радив їм, аби чим-скоріш тікали звідси, бо тут їх обдеруть до сорочки. Петро зараз прикликав господаря і дав йому зрозуміти, що хоче платити. Той подивився бісом на чоловіка, що прийшов сюди і попсував йому інтерес. Навіть грозив йому кулаком, але плечистий Петро заступив того чоловіка та дав знак, що кістки потрощить тому, хто б йому щось погане зробив.
Господар порахував за харчування і за нічліг по чотирнадцять лірів з дорослого, а по сім з дитини. Ще й за пляшку олії казав собі окремо заплатити.
Наші люди не зрозуміли того рахунку, бо не знали ані рахувати по-італійськи, ані що таке ліра. Аж той чоловік, що бачив себе між руськими мужиками цілком безпечним, пояснив, що ліра значить на австрійські гроші сорок вісім крейцерів. Наші люди аж за голови вхопилися... За нужденну страву, що хіба собака їла б її, та за ще нужденніший нічліг платити таку суму грошей?
Почав і той чоловік заступатися за людей, і тоді господар з тяжкою бідою погодився на десять лір від дорослого, по п'ять лір від дитини. Значило це на австрійські гроші по чотири золотих і вісімдесят крейцерів від старшої особи, а по два золотих і сорок крейцерів від дитини. Нічого було робити. Кожне дало гроші з болем у серці, та аж мороз пішов поза спину від згадки, що, може, довго ще доведеться тут ждати корабля.
19"
547
Та господар довго ще марикував, що платять йому австрійськими грішми, і хотів дещо урвати, але чоловік той вмішався і таки не дав їм кривди зробити.
Хотіли перебратися деінде. Петро просив дуже того чоловіка, щоб їм показав якесь пристановище. Чоловік згодився. Коли йшли одною вулицею, Петро, що ступав попереду громади, не кажучи нікому ні слова, рушив щосили вперед, і поки всі отямились, він уже тримав якогось панка своєю ведмежою рукою за комір і вже ніс його в повітрі до своїх. Усі пізнали свого вчорашнього панка, що взяв у них гроші. Панок тепер геть забув говорити по-руськи. Він все видирався і сердився та погрожував Петрові по-італійськи. Але Петро не дав себе збити з пантелику. Він сягнув рукою в кишеню панка і витягнув ще два такі самісінькі паспорти, як цей, що вчора у Петра зостався. Видно, що і ті були призначені на застав за добрий гріш.
Тепер уже нічого було відпиратися. Чоловік, що провадив тепер громаду, заговорив до панка по-італійськи, а той вийняв з кишень гроші, вже обміняні, і віддав Петрові. Петро порахував при помочі того чоловіка. Не ставало щось десять золотих. Петро каже до громади:
— Тую десятку трачу я, бо я ваш проводир та й схилив усіх, щоб дати пройдисвітові ошукати себе.
Тепер "згадав" панок знову руську мову. Він став складати руки і просити, щоб його Петро пустив.
Під час того стояли всі на вулиці та так стовпилися, що нікуди було пропхатися.
— Кінчайте діло,— обізвався той чоловік, що їх проводжав,— бо прийде поліція та вас розжене.
— Добре,— каже Петро.— Слухай, ти, злодію, я знаю, що ти певно якийсь гендляр з нашої Галичини. Тож уважай: за мою десятку дістанеш від мене в карк. Розступіться, люди!
Люди розступилися. Тоді Петро потермосив ще раз гендляра і штовхнув у карк так, що той випрямив наперед себе руки і став ніби бігти, ніби летіти в повітрі — то падав, то знов підводився, і, перебігши кілька сажнів, бебехнувся в болото, розкинувши руки й ноги. Громада зареготалася і пішла далі.
Тепер стали обминати вулиці погані, а заходити в чимраз кращі, чистіші. Зайшли на якесь ніби передмістя, бо домів було щораз менше, а більше городів і всякої деревини. Тут чоловік той завів їх на якесь просторе подвір'я. Вийшла до них ґаздиня, поговорила щось з тим чоловіком, але так, що наші люди дещо з того розуміли, і вказала їм на місце, де мають спочивати. Люди кинулись зараз на свіжу солому, але Петро вже і тут недовіряв, лише пішов розпитати про плату. Ґаздиня назвала можливу ціну, але казала за три дні наперед заплатити. Петро виплатив за перші три дні зараз.
Щоб мати гроші про запас, Петро таки зараз дав господині тій всі австрійські золоті — свої і товаришів — та просив її обміняти. Тому доброму чоловікові, який їх сюди привів, хотів за труд заплатити, але той відмовився прийняти, сказавши, що то не в його інтересі. Від нього при відході довідалися, що він чех, що він нетутешній, лише приїжджає частенько в справі свого купця і має тут знайомих, а ця ґаздиня, що їх у неї помістив,— його рідна сестра.
— Най Бог заплатить вам, паночку! А то були б з нас ті злодюги шкіру, здерли, якби не ви!
Осталися. Петро просив ґаздиню, аби дала йому якого провідника, щоб завів його до пристані довідатися, коли корабель до Бразілії відходить.
Нашим подорожнім аж полегшало на серці, коли дихнули свіжим повітрям. Це нагадувало їм рідне село.
Декому захотілося пожартувати. Один каже:
— У нас на лірах діти грають, а тут лірами платять.
— Ба, але наша ліра коштує найменше п'ять золотих, а тут — лише сорок вісім крейцерів.
Поки що Петро пішов до пристані. Тут приступив до нього головний агент, що мав з ними їхати до Бразілії, сказав, що корабель виїде не скоріше, як за два тижні, і він уже сам повідомить коли. Значить, треба чекати і проїдати ті остатки, що не проїлося у Львові.
— А що ж буде з тією десяткою, що ми заплатили тому панові в селі за шифкарту? Казав, що тут нам віддадуть.
— Вимагайте в нього. Я ні про що не знаю, ми вас перевозимо задарма аж до Бразілії.
Петро зараз зрозумів, що його обдурили, і морозом його обвіяло, коли подумав, що, може, і в інших справах так само його обвели.
НА МОРІ
Наші подорожні просиділи у Генуї цілих три тижні, бо хоч по двох тижнях прийшов корабель з Бразілії, то, заки полагодив усе, що до дороги потрібне, минув цілий тиждень. За той час бідні подорожні мусіли жити тим, що з собою привезли, бо тут ніде було заробити, та ще й до тутешньої роботи наші люди цілком не надавалися. Хоч господар, де вони помістилися, брав у них дуже помірковану ціну за харч і мешкання, все ж таки небагато лишилося на дальшу дорогу у того, хто небагато привіз з дому. Найбагат-шим був Петро Рубаха, бо мав при собі ще цілих сімсот золотих. Іншим його краянам уже по двох тижнях не стало з чого жити. Над тими бідаками змилувався Петро та й допомагав їм, чим міг.
Надійшов нарешті довгожданий час, головний агент казав усім приготуватися в дорогу.
Було це якраз на свято Петра і Павла. Вже від самого ранку люди збирали свої клунки. А коли все було готове, попрощалися з господарями і потяглися до пристані.
Тут зібралося народу з усіх сторін, як на прощу. Були тут різні люди, що всілякими мовами балакали, а все те покидало рідну землю та тяглося в незнану країну за море, все ради хліба насущного.
Та партія, що трималася Петра, виглядала трохи краще від інших, бо, мешкаючи на свіжому повітрі і харчуючись по-людськи, була здорова. Іншим емігрантам не так легко далася Генуя. Мешкали по різних дірах, їх поприсідали всілякі хвороби. Особливо мучились діти. Тож тепер страшно було дивитися, як бідні люди, змарнілі та чорні від злиднів, несли пожовклих, ледве живих немовлят. Годі було подумати, щоб ці біднятка могли витримати таку тяжку дорогу морську! Але що мали робити? Годі було вертатися ні з чим ні до чого, а залишатись тут теж не було чого. А так бодай дадуть щось їсти на кораблі. Всі йшли сумні, начеб мерці з могил повставали.
На пристані натовп людей великий. Кожне тішиться, біжить, тручає одне одного. А наші бідні люди стоять, не знаючи, в котру сторону повернутися. Агенти бігають, аж попріли, заганяють емігрантів, як пастухи товар, викрикують та перечисляють, чи кого не бракує.
Така робота тяглася аж до вечора. Вже сонце стало хилитися до заходу, коли пригнали емігрантів над берег моря, високо підмурований тесаним камінням. Тут стояв корабель великий, як добра поверхова кам'яниця. З берега закинули на нього міст і нагнали туди людей. Кожне взяло, що мало, і стало ступати по мості. Не одному закрутилася голова, коли глянув з такої висоти на зелені хвилі морські, де гойдався корабель. Люди, як тая хвиля водяна, сунули вперед, пхаючи один одного. Коли вже всі перейшли на палубу, коли стягнули міст до берега, засвистав корабель і рушив спочатку поволеньки, а відтак щораз скоріше на широке море. Емігрантам здавалося, що вже їдуть до Бразілії, та дивувалися лише, що ще багато емігрантів залишилось на березі. Хіба ж тамтих не повезуть до Бразілії? Хіба ті мусять назад вертатися до міста на нужду і горе? Той, хто був на кораблі, хрестився і дякував Богу, що йому вдалося вирватись з того скаженого пекла. Але невдовзі вони помітили ще один корабель вп'ятеро більший, ніж той, що вони на нього сіли. Він стояв на відкритому морі і видався нашим людям велетенською кам'яницею, яку бачили хіба у Відні. Припливши до цього велетня, малий корабель зупинився, обслуга закинула великий поміст на той більший корабель і стала туди людей переганяти. Тут треба було йти вгору так високо, що кіньми ледве чи виїхав би туди.
На помості нового корабля було просторо, ніби на якім великім майдані. Відтак той менший корабель вернувся назад до берега. Він був лише на те, аби перевозити людей з берега на того велетня, що сам не міг підплисти аж під берег. Тепер стали моряки показувати людям, куди їм подітися. З помосту йшлося начеб до льохів по сходах. Тут під помостом була велика просторінь, освітлена кількома лампами, що висіли під стелею, бо світло зверху туди не доходило зовсім.