Про що він думав? Куди літав думками? Господь святий знає!
Настя за той час обмила дитину, надягла на неї чисте шмаття, курманець, сплела віночок з листя...
— Ось так, моя дитино дорогенька! Підеш за Ган-дзею, будеш бавитися... Тебе не виволочать ці чорти... мама не дасть... Сама тебе вложу в ямці і прикрию землицею. Буде дитинці добре... холодно, ніхто тебе не буде бити, кричати на тебе... На могилці посаджу барвіночок, руту зелену і буду щовечора до мого Павлуся приходити на розмову, поки сама побіч нього не ляжу... Петре, треба викопати ямку!
Петро наче зі страшного сну збудився у ще страшнішій дійсності. Побіг на те місце, де ховали емігрантів. Тут лежав рискаль. Нащо було його прятати, коли
іще раз, не два придасться... Петро викопав глибоку яму, щоб часом пси не випорпали дорогого тіла.
Вернувся. Настя клячала у ногах дитини. Вона страшно виглядала, наче труп.
— Вже ямка готова,— заговорив понуро Петро.
— А де ти його хочеш ховати?
— Та там, де всіх.
— Як так? На такій голотечі, де ні одної деревини? Ось тут копай! — і показала місце в тіні дерев.
Петро не сказав ні слова. Пішов з рискалем і викопав свіжу ямку там, де Настя хотіла.
Взяли тепер обоє дитину, що вже закостеніла, і понесли. Петро вліз до ями і взяв тіло на руки обережно, наче боявся, щоб не збудити, положив на дно ями, під голівку поклав віночок, що плела мама. Настя тим часом з двох патичків зв'язала хрестик.
— Петре, вложи це в рученята!
Петро послухав, поцілував Павлуся востаннє і виліз з ями та хотів присипати землею.
— Підожди! — закричала Настя. Вона скочила до ями, поцілувала малого, перехрестила і прикрила лице хустинкою. Стали присипати землею та так легко, щоб його яка грудка не вдарила. Насипали могилку. Петро приніс сокиру, витесав хрест і встромив в свіжу землю.
Вернули та посідали під деревом. Жодне не промовило ні слова. Петро почував себе винним. Настя мала на Петра тяжкий жаль і не могла йому простити. Вона відчувала, що між ними відкривається страшна якась прірва, що відвертається її серце від чоловіка.
22 *"<>-з
585
ПЕТРО ОДИНОКИЙ НА СВІТІ
Тим часом пошесть ширилась на фаценді щораз більше. Щоднини заганяли по кілька робітників, по кілька дітей до шіпчини, щоднини виволікали по кілька мерців і загрібали, наче ту падлину. До двох тижнів вимерли всі діти, вимерла половина робітників. Місцевих людей слабість та не так вражала. Вони там родились, до повітря тамтешнього і сонця привикли. Наші люди, що жили під іншим, зимнішим небом, дуже скоро слабнуть на жовту пропасницю і гинуть, як мухи.
Люди ходили одні поперед одних, як сновиди. Кожне бачило над собою косу неминучої смерті. На фаценді запанувала гробова тиша. Вже й плачу не чути, хіба приглушені стогони. Пощо ж плакати, коли так мусить бути? Щоднини йдуть'бідні емігранти, як ті живі мерці, що з могили повстають, на роботу, і щоднини їх меншає.
І нема ради...
Невдовзі по смерті Павлуся занедужала Настя. До того спричинилося тяжке горе по втраті одинака і тяжка щоденна праця в полі. Не було спочинку. Наставник Юмбо, що його пан залишив на своєму місці, не давав їм відпочинку. Він мстив людям за зневагу до нього з ненавистю дикого звіра. Пан все ще не повертався, бо пошесть не згасала.
Коли бідна жінка почула сильний біль голови, гарячку, здогадалася, що її чекає, бо знала, що такої недуги не видержить. її загнали до шіпчини, а Петро пішов на роботу.
Петро ночами просиджував коло жінки. Він би радо хотів разом з нею умирати, та недуга якось не чіплялася його. Сидить мовчки та воду подає жінці. Настя, чуючи свій близький кінець, каже одної ночі до Петра:
— Петре! Одно тебе прошу, коли мої очі замкнуться,— поховай мене біля Павлуся... Нехай мої кістки біля нього спочинуть! — Вона застогнала тяжко.
— Не говори так, Насте, ти ще видужаєш.
— Видужаю? Нащо? Щоб мучитися? Щоб по таких муках одужати на те, щоб знову мучитися?
Кожне слово Настине пекло Петра гарячим залізом. Він тому всьому причина. Його забаганка стати паном убила двоє діточок, убиває й жінку.
Настя здогадалася, про що думає Петро.
— Я вже тобі, Петре, не докоряю нічим... Але ти спокутуєш ось як свої гріхи і будеш мати у людей заслугу: старайся якнайскоріше з того пекла вирватись та вернутися на батьківщину* а там ходи від села до села та розказуй людям, які то бразілійські гаразди.
Петрові наче камінь упав з серця. Він себе почував грішним, а жінка дає йому спосіб, як той гріх спокутувати. Хоч би воно як тяжко було, а таки доконає того, хіба б загинув.
— А ти ж, Насте, прощаєш мені?
— Я вже давно тобі простила, тим більше в цю хвилину не можу не простити, бо скоро попрощаюся з цим світом...
Петро припав до жінки, став ридати голосно та цілувати свою любу Настю.
Тої ночі вона і сконала на руках Петра. її бідна душа покинула тіло і полетіла, "ідіже ність болізні, ні печалі, ні воздиханія".
Петро виніс Настю надвір, аж на те місце, де спочивала вічним супочинком їх дорога дитина.
Приніс рискаль і став серед ночі копати яму біля Павлусевої могилки.
"А хто мене поховає?" — подумав Петро, викидаючи широким рискалем землю з ями. Відтак сів над
22"
587
мертвим тілом Насті і важко задумався. Полетів у гадці до рідного села, до Мохнатівки, на свою батьківщину. Все стоїть йому перед очима. Своя хата, а в ній порається люба Настя, молода, гарна і жвава. На помості дрібненькі діти бавляться, щебечуть... А тепер усе те на другому світі. Біжить думкою іще далі. Бачить свою Настю ще молодою, рум'яною, чорнобривою дівчиною. От ідуть вони до церкви вінчатися: "Не лишу тебе аж до смерті!" Так! Але я тебе і по смерті не лишу, поки не будеш у безпечнім місці. Не лишу твого бідного тіла диким звірам.
Розвиднілося. Яскраве сонце вийшло над море, як розпалена куля, і освітило труп Насті. Яка вона гарна була, а тепер яка страшна! "Бідна моя дружино! А то доробилася! І я цьому причина, я тобі вкоротив віку!" — Петро гірко заплакав. Від того йому полегшало.
Робітники збиралися на роботу. Кликали Петра, але він не чув того голосу. Перед людьми закривали його дерева.
Наставники кинулися шукати його і знайшли над тілом мертвої жінки. Ніхто не смів його чіпати. Петро отямився. Підліз до ями і став обережно втягати туди Настю. Склав її руки на грудях, поцілував у чоло, перехрестив, глянув ще раз і прикрив її лице якоюсь подертою платиною. Виліз з ями і став засипати землею. Два наставники стояли над ним, але не перебивали йому в роботі.
Могила вже готова. Ще б хрест поставити. Прийшов Юмбо і став чомусь страшно кричати. Інші два наставники не вміють Петрові пояснити, чого той хоче. Прикликали за товмача того старого чоловіка, що перший заговорив до емігрантів по їх приїзді на фа-ценду.
— Каже наставник, що тут невільно мерців ховати, а там, де всіх.
— А вона буде таки тут лежати! — каже Петро завзято.
Старий чоловік тлумачить це посіпаці.
Велетень прискочив до Петра і, вдаривши його нагайкою, показав, щоб тіло занести туди, де інших ховають.
Петро відштовхнув велетня так сильно, що той, спіткнувшись об якийсь камінь, упав горілиць.
Велетень закляв тяжко заскреготав зубами і прискочив до Петра та замахнувся на нього держаком нагайки. Петро подався головою назад, але держак ударив його по носі, аж полилася кров.
Тепер Петро взявся до роботи. Підніс тяжкий рискаль і ударив напасника вістрям по голові. Юмбо повалився на землю, залившись кров'ю, аж задерев'яніли всі, що те бачили.
Петро обернувся і почав тікати, тягнучи за собою рискаль.
ОСТАННІЙ ПОРАХУНОК
Вернімося в Монахівку. Минуло півтора року з того часу, як наші емігранти покинули рідне село.
Одного погідного петрівчаного дня пополудні вийшов з лісу сусідньої Іванівки якийсь чоловік. Він оглядався на всі сторони, начеб не хотів показуватися людям на очі. Був одягнений в лахміття не нашого крою. Лице його поморщене, поросле густою заростю. Ніс мав на середині заламаний... На низько обстриженій голові крисатий подертий капелюх. Хлоп був дужий і плечистий, а суката палиця в руці надавала йому вигляду розбійника, що ніхто не бажав би здибатися з ним у полі.
Чоловік той, оглядаючись осторожно, дійшов до невеличкого пагорбка і приліг у траві. Звідти ціле село було видно, як на долоні: кожну майже вулицю, кожну хату, увінчану зеленими деревами. Подорожний довго лежав нерухомо і вдивлявся в село, рахував хати, бурмотів щось сам до себе і тяжко зітхав, а деколи і сльоза скотилась по чорному лиці. Саме тоді якийсь чоловік щюв дорогою від села і вів корову на мотузці. Корова була невеличка і добре відживлена, бо аж вилискувалася на ній шерсть. Вона йшла поважно за своїм господарем, вимахувала головою і хвостом, відганяючи докучливі мухи. Господар ішов дорогою і наспівував голосом тужливу пісеньку. Коли підійшов до пагорбка, подорожній, що довго придивлявся до нього і до корови, гукнув:
— Іване!
Господар зупинився і оглянувся.
— Іване! Не лякайся мене, я Петро! Подорожній встав і почав наближатися до господаря.
Іван, побачивши обірванця, ступив кілька кроків назад:
— Свяа-ат Го-осподи! Це хіба мара, не Петро! Що з тобою?
— Ні, не мара, я живий, та не той, що був колись. От бачиш, як я випасся на бразілійській кукурудзі.
— Що з тобою сталося? А де ж Настя, діти?.. Петро показав очима на небо.
— Я, Іване, мав би з тобою дещо побалакати, але не хочу, щоб мене тут хто здибав. Ще не час! Сховаймося в кущі. Ти, певно, ведеш корову пасти, ну, вона буде пастися, а ми побалакаємо. Та це, либонь, наша Красуля! Красуля, на, на! Маленька!
Корова витріщила на Петра очі, стала фукати.
— І худобина мене цурається! — зітхнув.— Не впізнала.
Зайшли під ліс. Іван пустив корову в траву. Оба посідали під кущем, і Петро став оповідати Іванові свої пригоди, ті, що вже знаємо. А далі каже:
— Я скочив у море, щоб лише не попасти в руки розлючених наставників. Поки мені духу стало, я плив під водою. Недалеко від того місця вливалася ріка в море. Струя була сильна і гнала мене стрілою від берега. Коли я виткнув голову з води, був уже так далеко, що мої гонителі не могли мене помітити. Аж тепер я зміркував, що мені кров тече з розбитого носа. Не мав я навіть живим вийти з тої біди. Мені додавали сили лише слова Настині, що тоді спокутую мої гріхи, коли верну до села і покажу людям, як виглядає на мені бразілійський гаразд.