Бідні матері, яким судила доля поховати своїх дітей у хвилях морських, ходил'и, мов неживі. Пожовкли з горя, почорніли від гарячого вітру і сонця, ніг не могли волочити.
А ще більше переживала Настя від думки, що така сама доля може спіткати ще одну її дитину. Але, на щастя, Павлусь тримався добре. По перебутій морській хворобі став приходити до здоров'я і був веселий. Була це тепер єдина надія і розрада для бідних батьків.
АГЕНТ ГАЛИЦЬКИЙ МАЄ ДОВГУ РУКУ
Пригадаймо собі, що говорив Аврамові той панок, який намовляв людей їхати до Бразілії. Він казав, що за такого дужого хлопа, як Петро, візьме подвійну плату в Бразілії, бо цей і більше витримає, і більше зробить, ніж десять його краянів.
На кораблі тім їхав один агент, що мав емігрантів завезти на місце призначення. Він тепер став пильно розпитувати людей, що їхали, куди хто рад би дістатися. Розуміється, що кожний рад був дістатися на ірунт, бо на те кожний покидав рідний край.
Але агентові це було байдуже. Він став випитувати, скільки хто має грошей, бо, мовляв, хоч там грунт дають даром, все ж таки годі йти з голими руками і з порожньою кишенею, і треба мати свій крейцер на перші потреби і для загосподарювання.
Коли заговорив до Петра, то він відрізав йому зараз, що має сімсот золотих і дасть собі з ними раду. Іншим людям, що не мали вже нічого або дуже мало, сказав агент, що вони змушені будуть якийсь час найнятися на службу на фацендах, або, по-нашому, фільварках, доки не зароблять собі якого крейцера на господарство.
Почувши таке, наші люди страх зажурилися. Вони боялися того, мов вогню, а тепер ні назад, ні вперед.
Петро не журився тим, бо знав: як йому не дадуть землі задарма, то собі купить, бо має за що. Агент записував собі людей і розмірковував, куди кого пошле, а коло Петра заходив збоку — чи не вдалося б його заманити на фаценду.
— А може б, ви, господарю, пішли попробувати щастя на заробітках?
— А мені нащо того? Або то мені зле буде на своїм?
— Та я знаю, але, видите, ліпше мати свої гроші в запасі, а на прожиток заробити. Та не все воно зараз добра пайка трапиться. Ліпше нераз почекати. Часом можна буде купити господарство вже готове.
— Я собі сам господарство зготую, а за слугу не піду.
— Ви боїтесь роботи? На те можна порадити. Такого чоловіка, як ви, охоче візьмуть за наставника над іншими робітниками, бо ви і мову знаєте, і силу маєте.
— Хіба ж там робітники мають бути слабші за наставника? Гарно! То хіба на те, щоб було кому боки латати робітникам. Вибачайте! До цього я не візьмуся і посіпакою не буду.
Агент зрозумів, що з Петром до згоди не дійде, поки він має гроші. Треба було подумати над тим, щоб Петро не мав грошей. Та як це зробити? Агент став випитувати, де Петро ховає гроші, буцімто застерігав його перед злодіями. Але Петро відповів лише коротко, що гроші сховав добре. Агент відтак лишив Петра і нібито ним не цікавився, але таки не спускав його з ока. Вкінці таки підглянув, що Петро носить гроші, зашиті в кишені свого каптана. Агент добре собі те затямив і лише усміхнувся задоволено. Однак на кораблі не наважився він добиратись до його кишені, бо на те є дуже гострі закони. Та й ніде тут ні втекти, ні сховати украденого.
З того всього здогадатися, що агент цей був у змові зі своїм галицьким товаришем і завзявся не допустити Петра до колонії, а конче всадити його на фа-ценду.
Дорога тривала п'ять тижнів, заки побачили з корабля береги нової вітчизни — Бразілії. У кожного жвавіше забилося серце, коли побачив здалека зелені лісисті береги і вежі якогось великого міста. Корабель наближався до столиці Бразілії, що зветься Ріо-де-Жанейро.
Емігрантів не повезли до міста. Саме місто бачили вони лише здалека. Поки що помістили їх на невеличкім острові, що лежав серед моря близько берега. Тут загнали всіх до дому еміграційного, поки надійдуть дальші накази, куди їх послати зі столиці. Це був великий будинок на два поверхи, з великими кімнатами,
що, мовляв, у них чотирма кіньми обернеш. Нічого тут не було, крім ліжок, що стояли попід стіни і посередині, як в казармі...
Корабель приїхав по обіді, та заки люди позносилися з своїм багажем до дому еміграційного, стало смеркатися. Не дивно, що по п'ятитижневій подорожі морській серед розколиханих хвиль кожне було раде, коли стало ногою на тверду землю.
Але не всі ті сюди доїхали, що сіли на корабель у Генуї, не одному довелося піти на дно моря, бо не кожний міг видержати довгу морську подорож серед такої спеки, про яку у нас ніхто не має уявлення. Особливо люди не могли звикнути до солоного та вудженого м'яса, яким їх годували на кораблі.
Емігранти зайняли тепер дім еміграційний густенько, як бджоли у вулику. Агенти звивались між ними, розділяючи їх на окремі громади.
Пробудившись другої днини, Петро побачив, що те місце в його полотнянці, де заховав гроші, було вирізане ножичками. Петро остався без крейцера, убогий, як той жебрак серед чужих. Що було робити? Емігранти-товариші того не зробили— а тих злодюг-агентів годі чіпати, бо гроші певно уже в десятих руках. Однак Петро, хоч жалував своєї кривавиці, не втратив надії. Та ж тут більше було таких, що не мали крейцера. Піде на колонію, то й доробиться. Жінці не казав ні слова про цю втрату.
Приплили на той острів якісь люди в сорокатому одязі, у великих капелюхах з широкими полями та в сорочках з широкими відкоченими комірами. Вони були чорні на лиці і балакали якоюсь бесідою, котрої жоден емігрант не міг зрозуміти. Люди ті ходили поміж емігрантів, оглядали їх так, як худобу на ярмарку, й щось шварґотіли до агентів. Один з них, той що їх привіз з Генуї сюди, знав руську мову, і він тлумачив емігрантам, чого тії пани сорокаті від них хо-
"/220 "00-3 561
чуть. Це були власники великих фільварків, що тут звуться фацендами, та й хотіли б їх узяти на роботу коло кави або бавовни. Розуміється, що нікому з емігрантів не хотілося йти на службу, бо кожний їхав сюди на те, щоб на себе робити та по кількох літах самому паном стати. Але агенти зараз пояснили людям, що так зараз на своє йти не можна, бо в тім краю, де можна їх поселити, тепер війна. Отже, заки уряд зможе розпаювати між них землю, мусять взятися до якоїсь роботи.
— Не візьмемося до жодної,— каже Петро, що і тут був проводирем,— не наша вина, що не можемо йти на колонію. Нам вдома обіцяли, що уряд буде нам їсти давати, доки доробимося першого збору.
— Та воно так,— пояснює агент,— але за те треба буде відтак заплатити урядові.
— Як то заплатити? — обзиваються емігранти гуртом.— То якби нас тут так зо два роки держали, то хіба би до смерті не виплатився!
— А воно таки такі Та й за грунт, що вам дасть уряд, треба буде опісля заплатити.
— Ви, паночку, не брешіть! — каже Петро.— Бо на таке ми були б і кроку не рушили. Нам виразно говорили, що дорога і грунт — задурно.
— Дорога то задурно, але щоб іще грунт, то вибачайте! Правда, що тепер від вас плати за грунт жадати не будуть, аж як доробитеся, але з того слід платити дев'ять процентів.
— То нас обдурили! — закричали емігранти.— Ми нашої кривди не подаруємо.
"Коби так мої грошики були, я б собі купив де-небудь грунт, але тепер все пропало!" — подумав Петро.
Було це на подвір'ї дому еміграційного. Народу було зо дві тисячі. По такій несподіваній вістці зчинився страшенний крик. Народ заворушився і агента, що їм
таке доповів, трохи на шматки не рознесли. Агент, побачивши таку бучу, утік чимскоріш за браму і зачинив її за собою на ключ. Люди стали добиватися до брами, гримати п'ястуками, копали ногами, але даремний труд, бо брама була міцно залізом кована.
— Злодюги, оциганили, ошукали нас! — кричали люди.— А тепер заперли нас тут, як у криміналі!
Жінки голосили, як за рідною мамою. Петро опам'ятався першим. Він виліз на якусь скриню, що тут стояла, і закричав щосили:
— Люди, краяни! Заспокойтеся! Щось вам скажу. Натовп став утихати, крики були щораз рідші,
а згодом і все стихло.
— Криком нічого не зробимо,— каже Петро.— Хоч би ми й рознесли ту дрантиву буду, хоч би ми вийшли з тих мурів, то куди подінемося, коли навколо вода? Моря не перепливеш! Треба тут щось радити. Я гадаю так: ми тут не самітні, є тут хтось, хто нас сюди прикликав та й постоїть за нас. Таж тут панує наш найясніший цісаревич Рудольф. Отже, виберім депутатів і пошлім до нього, а він певно обстане за своїм народом.
— Добре, добре говорить,—закричали всі.— Ходім до нашого щсаревича, нашого тата!.. Дай йому, Боже, довге панування! Вибираймо депутатів. Стали називати то одного, то другого. Розуміється, що всі згодилися. Між вибраними був і Петро, його тепер мало на руках не носили, що таку розумну подав раду. Петро дав знак рукою, щоб затихли, і говорив далі:
— Мені здається, що той панок, що отут від ранку морочить нам голови, то таки галицький гендляр.
— Шельма! Ми йому кості потрощимо!
— Він мусив знюхатися з тими сорокатими чортами на нашу згубу, та й тепер хочуть нас заманити на службу.
— Кривда нам, кривда! — загула громада.— Підем
'/220"
563
поскаржитися, а щоб нам до самого цісаря довелося йти пішки, то не подаруємо.
— Я гадаю, що наша буде правда,— каже Петро.
— Але як звідси вийти? — каже хтось.— Ану виломім браму.
Народ розступився, стали зносити велике каміння, що тут лежало, дехто побіг за сокирами.
— Стійте! — каже Петро.— Вони нас і так випустять, лише будьте тихо.
Петро зліз з скрині і, підступивши до брами, застукав кулаком:
— Гей! Є там хто? Обзивайся!
— А чого вам треба? — питає агент за брамою.— Коли так будете грозити, то хоч би там поздихали, нікого не випустимо!
— А бодай ти перший здох,— каже Петро.— Пускай нас лише трьох, щоб переговорити.
Панок порадився з іншими, а відтак відхилив хвіртку, і трьох людей вийшло за браму.
— Ви і ваші спільники обдурили нас. Ви казали, що дістанемо грунт задарма, скільки хто схоче, а тепер кажете, що і за гроші ніхто не дістане.
— Як вам хто так говорив, то чіпляйтеся його; воно так є, як я вам кажу! Тепер на грунт не можна, бо війна, треба поки що так заробляти, бо відтак не відробишся за те, що проїси.
— А то все шайхрайство велике! — каже Петро.— Ми вам покажемо, як бідних людей дурити!
— Не знати, що мені зробите?
— Ми ідемо до нашого цісаревича скаржитися.
— Ха-ха-ха! — зареготав агент.— Хіба ви подуріли? Який цісаревич? Хто вам таку байку сказав?
— Як то? Або ж то Брандзолія не належить до нашого цісаря австрійського?
— От мали би-сьте розум! Подивіться, чи то австрійське військо?
Саме тоді надійшов відділ якогось сорокатого війська, що стало саме проти брами і понаставляло гвери, як до стрільби.
Петро і його товариші стали, мов громом приголомшені.
— От майте розум,— обізвався агент,— бо вас усіх перестріляють до ноги, коли будете бунти заводити.