Колись гойдалася колиска на цьому гаку, тепер от — свіже клечання.
Хата пополудні в цьому клечанні — мовби луг. Хата зсередини світиться зеленим густим світлом, і не хочеться йти нікуди з хати, ось так би й сидів та сидів у цьому пахучому зеленому світлі.
Баба Ликора святковішає на сухому павутинистому обличчі, вона сяє зсередини, їй також нікуди не хочеться йти з хати.
— А геть нічого не страшне в своїй хаті,— каже баба Ликора.— А як то людям тим, у кого війна попалила їхні гнізда? Хто без пристановиська? Хто в окопах чи землянках? Господи, це ж і наші десь отак по світах, нема де їм голови приклонити? Спаси та помилуй, спаси та помилуй, свят, свят, свят!
І, запечалившись, баба Ликора осіняє себе хресним знаменням, ревно так, щиро.
— Чуєш,— каже,— візьми отой полумисок над щерблений та насип у полумисок пшоняної каші.
Проворно беру горня з пшоняною кашею, що стоїть у ковбашці, насипаю кілька ложок — і подаю бабі Ликорі.
А вона відтручує мене рукою в плече:
— Постав у штандарах... Тільки глибше туди засунь, далі.
Засуваю полумисок з пшоняною кашею далі в штандари під піччю й запитально дивлюся на бабу Ликору.
— Це для нього каша,— озивається.
— Для кого?
— Який же ти нетямущий. Таж для домовика, для кого ще. Хай поїсть, підкріпиться. Бо він стереже нашу хату, оберігає. А думаєш, легко стерегти?
І я вже тепер не спускаю очей з підпіччя, бо ж так кортить побачити домовика в штандарак" як то він їсть шпоняну кашу! І який то він собою? Либонь, маленький та згорблений, з куделькою сивої борідки, з пачісками посіченого кострубатого волосся. І ніс у нього як редька, й очі такі, мов квасолинки... А де живе? В штандарах чи в комині? Може, на горищі, бо там є де сховатися...
Через якийсь час кричу:
— Не їсть каші!
— Хто не їсть каші? — нетямковито перепитує.
— А домовик не їсть каші!
— Ти йому більше в рот заглядай! — гнівається.— Він не любить, коли йому в рот дивляться.
— А може, його вже нема? — кажу.— Бо не було, я не бачив.
— Ти ото балакай! Завжди був, то де б це він подівся? І хто б за нього хату чатував? Уночі'поїсть кашу, коли ти спатимеш, коли в рот не дивитимешся...
Вранці, проснувшись, найперше заглядаю в підпіччя.
полумисок з пшоняною кашею? Нема... Роззираюся по закамарках у штандарах, поснованих павутинням,— таки нема!
— Домовик уночі поїв кашу,— кажу розгублено.
— А я що казала? Домовик своє діло знає. Підкріпився кашею, тепер десь відсипається, бо клопотів у нього — і вдень і вночі.
— А ви його бачили?
— Чом не бачила... Бачила...
— Який же він?
— Який... Тут не розкажеш. Ото побачиш сам — і знатимеш. О, то це старий домовик, старий. Тільки хату звели, тільки вхідчини справили — й він уже тут як тут.
— Звідки ж вони беруться, домовики?
— Звідки?.. А звідки вода береться чи вітер, га? Чи зірка в небі, чи волошка в полі?
Замовкаю, бо що скажу? Справді, а де вітер береться, чи блискавка, чи грім? А чому хрущі літають, і солов'ї щебечуть, і яблуні цвітуть, і туман яром стелеться? Таки не знаю. Либонь, баба Ликора відає, бо хитро мружиться. А ще хто відає? Неодмінно — баба Весна, від неї ні в чому нема таємниць. І, звісно, дядько Тили-мон і тітка Ніла. Треба в нашої Фросі розпитатися, не втаїть, розкаже.
— Сам колись довідаєшся — й за домовика, й за всяку всячину,— заспокоює баба Ликора.
Чую подеколи, як вона розмовляє з кимось у хаті, зовсім тихенько розмовляє, самими лише губами. Причаююся, намагаюся встежити: з ким то вона, з ким? Чи не з домовиком, якого бачить, а я не бачу? А може, з кимось із гостей, котрі поприходили з далекого бабиного минулого, з її молодості й дівоцтва, повсідалися за столом? І я кидаю цікаві позирки на покуть: нікогісінько! З ким же вона балакає, з ким?!
І я дедалі більше люблю стареньку, помащену білою глиною бабину хату під витіпаною стріхою. Люблю так, наче саму бабу Ликору. Наче холодну криничну воду, коли набігаєшся, захлянеш, а дуже кортить напитись. Люблю так, як ранковий чи вечірній вогонь у печі. Ми— разом, ми — одне: хата, баба Ликора, я.
Оце вчора йдемо з бабою Ликорою мимо обійстя самотнього діда Танаса Нездійминоги. Дід стоїть у пасічницькому брилі з темною мережею на темному лиці, в руці тримає димокур, а з димокура — й дим курить. Надумав біля пасіки своєї похазяйнувати, а пасіки в го — кілька вуликів.
— Ликоро, зайди з дитиною до мене, погомонимо.
Дід Танас Нездійминога такий самісінький, як і баба Ликора: хлібом не годуй, тільки дай набалакатися вволю. Щойно ми звернули на дідове обійстя в лебеді та в чебреці, щойно я нюхнув давкого диму з димокура, як баба Ликора — вже з обійстя й назад.
— Ликоро, куди голоблі завернула? — це дід.
І мені кортить до діда: а що, коли почастує медом?!
— Ой, не можу, Танасику, не можу, бо щось там з хатою моєю! — голосить баба Ликора. І мене хап за руку: — Хутчій побігли, хутчій! Хіба не бачите? Ген поза вербами... На нашому кутку... Горить! Усе тепер горить, скрізь горить.
А на нашому кутку, поза вербами, чадить щось чорною косою, далі та чорна коса розвіюється пеленою попелу. Біжимо, а ноги під нами підламуються, як сухі бур'яни. Уже за деревами й попеляста пелена зовсім розвіялася, а ми біжимо.
Прибігаємо на куток — стоїть наша хата у весняній зелені, світить білими стінами, наче білими пелюстками цвіту! Баба Ликора сплескує руками, а очі її радісні сяють росою сліз. Гладить долонею з причілку, торкається пучками шибок, торкається дверей. Далі падає перед порогом на коліна — й кланяється, мало не торкаючись лобом землі, здається, ось-ось поцілує.
— Чудо, чудо,— шепоче.
І я дивлюся на хату, як на чудо, як на рідну душу, яка вціліла, яка порятувалась від лиха, а тому-то ще дорожча й рідніша.
Уже не згадуємо, що таки щось горіло на кутку. Горіло — та й згоріло, хтось підпалив щось, але ж хата, хата не постраждала! І я нишпорю очима довкола, шукаючи домовика, десь він тут має бути, адже це домовик стереже та оберігає хату. Але не видно домовика ніде. Бо сподіяв своє добре діло та й сховався в схованці, знову не пощастило побачити його...
ДЕ БАТЬКО-МАТИ?
Либонь, ніхто в Овеча-чому не знає стільки про жіночі долоні, скільки випало знати мені.
Звісно, краще за інші знаю долоні своєї баби Ли-кори, бо що ж тут дивного: живемо в одній хаті і під одною стріхою. Долоня в неї шкарубка, наче полотно, щойно зіткане на ткацькому верстаті, які ще де-не-де погуркують і погупують у селі. Еге ж, шкарубкі в неї долоні й деркі, мовби оте полотно, яке ще в дрібних костричинах-задирках, бо полотно ще і в воді не вимочувалось, і на сонці не вибілювалося.
Зате долоня в баби Ликори суха й тепла, мовби ота картоплина, що спеклася на черіні в печі, забулись про неї в попелі та золі, а це намацали — й така ж вона роз-сипчаста й смачна, та картоплина!
Саме картоплею бабині долоні й пахнуть найчастіше, бо то для нас найперший наїдок. А ще пахнуть печеними буряками, які вона також у гарячій золі та в не-дотлілих вугляках пече на черені — ото вже ласощі! Пахнуть і хлібом, коли на пательні готує пампушки чи підпалки. А то — землею, коли бабрається на городі в землі. А то кропом, коли нарве кропу на городі, щоб за-смачити юшку, а то любистком терпким чи шальвією, коли руками торкнеться любистку чи шальвії, що ростуть і на хатньому причілку, і в вишневому садку. Не менше знаю й про долоні дядька Тилимона. Від його огузькуватої, якоїсь сучкуватої постаті (бо схожий наш кульгавий дядько на зачучвірілий дубок, який і не всох, і не росте) весь час тхне тютюном, то що вже про його долоні казати! І тютюном, і тютюновим димом тхне його долоня, та так міцно, що в голові моїй наморочиться. А ще — веслом та рибою, бо він плаває на човні-довбанці і ловить рибу. А ще — лозою, бо ріже в берегах річки лозу, а з тієї лози плете співучі колиски, в яких вигойдують немовлят. А ще — дубовою корою, бо він завжди здирав і досі здирає в лісі з дубів кору, готує дубильний розчин, а вже в тому дубильному розчині видублює телячі та коров'ячі шкури, й не так для себе, звісно, бо де він стільки сам набере телят і корів, а для людей — чи овечацьких, чи вівсяниківських, чи новогребельських, бо повсюдно знають його за майстра. Ото, буває, поглянуть на чиїсь чоботи, що гармошками брижаться на ногах та поскрипують лункими скрипами, й кажуть: "Не інакше, як Тилимон зчиняв шкіру та дубив". А за шевця, що зладнав оте голосне взуття гармошкою — й не згадають. Чудеса!
Долоня в нашої сусідки Надьки Срулихи чомусь найдужче з-поміж усіх інших жіночих долонь у селі пахне кропивою та коноплями. Статки в неї малі, підсвинка тримає, то чим годує? А запареною кропивою. Убори в неї не пишні, то в чому ходить? У полотні, от і ростуть у неї коноплі густо на городі.
Долоні в нашої тітки Марії пахнуть молоком, бо корівчину тримають на хазяйстві, уже таку стару, що рогами землю оре. А тітка Марія й тішиться, що їхня годувальниця така стара, навіть на м'ясо не годиться,— хіба що шкуру здерти і з її жил та костомах зварити мило. Ото вона й не боїться за корову, що німці заберуть аж у Німеччину, бо як заберуть, то її ряба зразу ж за ворітьми й ратицями дриґне.
А долоні в тітчиної Фросі...
Либонь, ні в кого так не пахнуть долоні, як у тітчиної Фросі. І канупером, і м'ятою, і любистком (а коси її — також і канупером, і м'ятою, і любистком). А ще — наче всіма тими луговими квітками, що в лузі ростуть, і лісовими. Та й не тільки нашими, а й хтозна з яких країв, такими квітами, що в наших краях і не водяться. То де ж ними пропахчується завжди усміхнена, завжди лагідна й добра Фрося? Чудеса — й годі.
Бо хіба не чудо, що в тітки Секлети долоні пахнуть, мов у коваля — і жаром вугільним, і міхами горна, і ошурками, й іржею, й залізом. І навіть мозолі в неї на руках такі, мов у коваля. Хоч сама тітка Секлета зовсім не коваль. От чоловік її був коваль у колгоспі, забрали давно вже її чоловіка на війну. Звісно, в нього долоні пахли, мов у коваля. Але чому в тітки Секлети? Таки чудеса. Баба Ликора каже: коли чоловік довго сім'єю поживе з жінкою, то вони стають схожі між собою. Отже, тому такі в тітки руки, як у її чоловіка-коваля, забраного на війну.
Та я за всі жіночі руки в Овечачому знаю, а за чоловічі — мало, бо й чоловіків мало, все більше каліч усяка, та ще діди порохняві.