Таке горе, таке нещастя... А жижки затремтіли так дрібненько, що я й сіла на долівку, а встати на годна.
Баба Ликора ставить біля мене на траві полумисок з кулішем, дає в руку скибку пахучого житнього хліба. Я знаю, що в нас такого хліба нема, отже, принесла Надька Срулиха: її хліб, а баби Ликори куліш, отак і повечеряють.
— Тільки студи, бо язика поприщить,— повчає баба Ликора.
Починаю студити гарячий куліш, дмухаю й дмухаю, аж поки можна зачерпнути згори дерев'яною ложкою. Поволеньки сьорбаю, а ноги гудуть — і наче кудись біжать оце по Овечачому. Вихлебтавши полумисок, лежу горілиць на лейбику.
— Й то все правда про неї, бабо Ликоро? — долинає від багаття, яке майже згасло.— Бо аж не віриться.
— Правда... Скільки тої правди всякої...
— І ото вона з них вечерю варила в печі?
— А варила! Ще й приспівувала: оце для вас, дітки, вечерю варю, бо ви голодні, то нагодую.
— Господи, святий та кріпкий! Варила й співала?
— Бо поки душі їхні губила, то з ума зійшла... Чи до того з ума зійшла, чи вже після того, хто відає?
— Душогубка!
— Бо голод! Чи ти сама забула про той голод? Черву їли з городів, але й черви не стало. То вона своїми дітьми та й своїх дітей надумала годувати.
Якусь казку страшну розказують. Усяких страшних казок наслухався, а такої ще не чув. А може, це вони про Ксеньку Гирчиху? Не може бути, щоб про Ксеньку Гирчиху. Авжеж, привид привидом, примара примарою, але чи скривдила кого? Хіба що її ниньки у вільшині кривдили, мало не втопилася в копанці. І мене, сонного, вчамрілого, знайшла в бур'янах, надумалася нести до баби Весни, аби порятувала. Не антихрист во-, на, а блаженна, бо тепер усякі блаженні ходять по селах. Дядько Тилимон казав, що ніколи ще стільки блаженних не ходило по світах, як тепер.
— Бач, Надько, а тепер шукає своїх дітей. Ото вже де той голод, а вона й досі шукає своїх дітей.
— Де ж вона знайде їх?
— Еге, де знайде?.. Ніде... А як чуже вхопить? А як чужому заподіє те саме, що своїм заподіяла?
— Скільки ж це її в Овечачому не бачили? Довго. Може, комусь і заподіяла?
— Може, й заподіяла, хіба сама скаже чи признається? Час такий, що ніхто не вдивиться за нею. Добре, що в тебе дітей нема, а то мучся ще й через неї.
— Ото й мучуся, що нема. Краще б з дитиною мучитися.
— Пішла з Овечачого, але ж знов сюди навернеться...
Ще гомонять баба Ликора з Надькою Срулихою, а я зморююся так, що й не ворухнуся, поволі засинаючи під їхню страшну казку, яку розказують одна одній. Мої ноги вже не гудуть, уже не біжать. Уві сні чую, як щось відриває мене з простеленого на землі лейбика, підносить угору — і я пливу на чиїхось добрих та ласкавих руках, пливу так, наче на пухнастій хмарі, що ліловіє під кволими вогниками зірок. І чую, що руки, які підняли мене з землі, збудливо й тонко пахнуть коренем татарського зілля...
БАБИНА ХАТА ПІД СТРІХОЮ
Начудуватися не годен з чудної баби Ликори. Гасає скрізь, наче кобила циганська, та ще схопивши мене за руку, а на гадці одне: — А як там хата наша... І задирає пелехато-попелясту голову, наче — крізь стіну, коли ми в сусідів, або через дерева й кущі, коли ми на волі,— намагається побачити свою хату, сховану за вербами, під рядком осокорів, поміж вишень.
І коли вертаємося з походеньок по Овечачому, то як радіє бабине та моє серце: ген-ген уже обійстя наше вгадується поміж інших обійсть. Ген і стріха майнула сіра, солом'яна, витіпана дощами, схожа на сіре горобине крило. І латка білої стіни всміхається святковою білиною — та й ховається. І вузеньке, примружене віконце з причілка дивиться з лагідною, голубуватою ласкою в чотирьох шибочках.
Хоч і на коротку часинку відлучаєшся від хати, а вона за цю часинку мовби змінюється трохи. Не те що чужішає, а... таємничішає і добрішає. Так почуваюся, наче маю ждати негаданих таємниць якщо не з садка, то з хліва, якщо не з погрібника, то з сіней. А в сінях цікаво дивлюся на драбину, що пнеться на горище, а там—відхилено вгору ляду. І з острахом позираю на двері до комірчини.
А за хатнім порогом здається, що в хаті хтось таки є!
Уже з порога намагаюся зазирнути і в штандари, і в ковбашку, й на піч, і під ослони, й під тапчан. О, щось шарудить у печі за затулкою, чи тільки причувається, що шарудить? І баба Ликора прислухається до хати, наче хата щось тишком-нишком їй каже, а вона слухає...
Потай у сінях заглядаю за драбину — таки нікого. Може, на горищі? По драбині здираюся вгору, обережно просовую голову на горище — а далі боюся. На горищі — темрява, де-не-де через шпарки в стрісі проривається сонячне світло, як золоті батоги.
Може, таки в коморі? Спускаюся драбиною, остраш-ливо відчиняю двері — сутінки в коморі, запах мишей і порохна.
О, баба Ликора з кимось розмовляє в хаті! Поки я ото нишпорив, поки шастав по* закамарках,— воно об'явилося.
— Бабо, з ким ви тут? — влітаю до хати. А баба Ликора:
Сама з собою гомоню.
— Сама з собою? — недовірливо оглядаюся по кутках.
— А з ким же я краще побалакаю, як не сама з собою? Душа в душу гомоню. Що я своїй душі скажу, що моя душа скаже,— все ладком та ладком, ніякої суперечки чи гризні. Мило та любо!
А я на стіл під образами дивлюся. Стіл застелений скатертиною, стоїть у кутку, поміж двох вікон. Може, хтось сидить за столом, тільки я не бачу? Бо скільки разів ото баба Ликора казала й каже, проснувшись уранці! Казала й каже: "І прийшла моя мати покійна, й прийшов мій батько покійний, посідали обоє на покуті, живі-живісінькі, й так ми ж балакаємо з ними славно, як за життя не балакали! Обоє сиві-сиві, мов голубенята..."
Дивлюся за стіл під образами, чи не видно там сивих-сивих, мов голубенята, покійних матері та батька моєї баби Ликори, з якими вона б оце розмовляла. Таки не видно. А може, я не бачу? А баба Ликора бачить — і не признається мені?
Мабуть, таки для них баба Ликора не замикала й не замикає хату!
Авжеж, як замикати сінешні двері на замок чи на прогонич, коли весь час чекаєш якихось гостей зі світу? І не тільки покійних батька та матір, а й інших... покійників, яких у баби Ликори багато-пребагато. Але якісь це дивні покійники. Бо якщо не сьогодні, то вчора, то позавчора вона розмовляє з ними, як із живими. Отже, вони таки є, отже, вони таки навідуються в гості.
А ще ж не тільки для покійників, а й для живих мають бути двері відчинені. Для сестри Марії і брата Тилимона, які тут поблизу, бо овечацькі. Для сестри Мар-тохи, яка далі, десь отам за полем та за лісом, бо вона у Вівсяниках.
Скільки вже їй казали й кажуть сусіди — і Срулиха, й Секлета, й не тільки вони:
— Що ви, що ваша хата, бабо Ликоро: так за життя й не нагулялися.
— Ви про що?
— Ви ото гасаєте по світах, а хата приманює всіх відчиненими дверми. ,,
— Вже не сімнадцятка, а з хати що винесеш?
— Війна, скрізь німчура, всякий народ вештається.
— А хіба хата сховається від німчури чи від лихої душі? В ліс не побіжить. Що має бути — не обминути.
— Безпечна ви!
— Таки безпечна!
А я, слухаючи ці балачки, думаю: е-е, бабо Ликоро, хитруєте, не така ви безпечна, як про себе кажете. Бо хоч би де гасали, тільки про свою хату й думаєте, біжите до неї з усіх усюд, побиваєтеся, наче за малою дитиною, годите й догоджаєте.
Усе знає й пам'ятає баба Ликора про свою хату.
— А дерево з лісу возив на хату Федір Лебідь, батько помагав йому. У Федора був кінь, а в батька не було, ось вони разом...
— На толоку посходилися з усього кутка, воду від річки возив бочкою Федір Лебідь, а ми всі глину місили босими ногами...
— Повіриш чи не повіриш, а звалькували стіни за один день...
— А як посідали обідати на ряднах біля нової хати, а як пообідали, а як заспівали — ніде більше не чула, щоб так співали...
— А як хату сніпками вшивали...
— А як хату білили...
— А вхідчини...
Слухаю бабу Ликору — й не переслухаю. І все, що вона розказує, чую та бачу. І всіх тих людей овечацьких, яких уже нема, й балачки їхні, й пісні. Ото наче починає вона розказувати, а вони всі сходяться до хати на її чарівливе повеління, і все те, що тут колись творилося, начебто твориться заново: і дерево з лісу везе Федір Лебідь, і стіни валькують, і глину місять босими ногами, і сніпками вшивають, і білять, і вхідчини справляють...
Ще де та неділя зелена, а баба Ликора знай повторює:
— О, вже скоро неділя зелена.
Перед зеленою неділею я бігаю по сільських вулицях та дорогах, збираю кінські кизяки у старий лозиновий кошик. А потім баба Ликора на тих кінських кизяках розколочує знову глину — й мастить долівку і в хаті, і в сінях. Змащена долівка так гостро пахне-смердить, що й сам би забіг в опуст, а тут ще й баба товче кулаком у шию: не смій ходити по свіжомащеному та залишати сліди!..
А ще перегодя:
— Хто нам зілля нарве, хто клечання принесе? І я вже знаю, що йдемо по зілля, йдемо по клечання!
Здається, душа моя сама летить попереду мене до лугу під лісом, де голубими полотнами блищить, міниться, сяє річка. А я вже кваплюся за своєю прудкокрилою душею, щоб не відстати.
На березі баба Ликора високо закасується, затикаючи підтичку за пояс. Ноги в неї білі й тонкі, наче в бо-цюна. А тих боцюнів — скільки їх походжає ген по мілководдю! Баба Ликора жне серпом татарське зілля, а також рве руками, щоб витягнути з багна з довгим кореневищем. Ці довгі кореневища татарського зілля потрібні їй для ліків. А ще стинає серпом пухнасті мітелки комишу, цвіт очерету — довгі палиці. Я неподалік рву лугову м'яту, луговий канупер, які так дурманно пахнуть, що в памороках паморочиться. А боцюни звідусюди поглядають на нас, здивовано задираючи червонодзьобі голови...
Долівка в хаті, змащена глиною з кизяками, тепер буро-зелена, мовби латка молодих конопель на городі. Ми з бабою Ликорою встелюємо долівку листям лепехи, до якої поприлипали цятки яскравої ряски, і такий солодко-хмільний дух іде від неї! Цей солодко-хмільний дух відразу сповнює хату, в кожному кутку — цей дух, і на печі — цей дух!
Баба Ликора кладе лугового зілля й на ослони, а клечання та лугову м'яту вішає на дерев'яні кілочки, що стримлять у стінах, а також: якийсь пучок-другий і за ікони, а за ікону божої матері з божим сином на руках — лугові квіти.
Зелень стримить і з залізного гака, що випирає зі сволока, який перетинає стелю.