Втім, починати з цього в моєму становищі було б легковажно, і я сказала колишній своїй партнерці:
— Аніто, це Настя. Їй надовго заціпило. Трохи повагавшись, я все таки вирішила її приголомшити.
— Нестора більше нема.
— Як… нема?
— Отак. Він загинув, — сказала я і відімкнула зв’язок.
Тепер і ти помучся, лярво.
А ось тобі й стольний град. Якщо не потраплю в "тромб", то ще встигну заглянути до "Плутона"… чи, певніше сказа ти, вже просто до майстерні. А раптом…
Я відносно швидко доїхала до Солом’янки, завернула на Батиєву гору і невдовзі припаркувалася на подвір’ї старої порохнявої споруди. Якщо в ній і було щось доброт не, то хіба що просторе напівпідвальне приміщення, давно приватизоване Нестором під скульпторську робітню.
Ключі від важких металевих дверей лежали в тому ж міні баґажничку, обидва замки піддалися мені на диво легко, і я переступила поріг майстерні, до якої колись упер ше зайшла також немов до храму, під німими поглядами багатьох багатьох облич — бронзових, кам’яних, глиняних, мармурових, мідно зелених… та згодом тут з’явилося найбільше голівок моїх — голівок, торсів, грудей, сідниць, стегон… Він, якби міг, то й живу мене поставив би отут поруч з холодними подобами, в оцьому мертвому царстві Плутона, і замикав би сімома замками, ще й написав би на панцерних дверях… як там казав Притула чи Данте: облиш те всяку надію ті, хто входить сюди.
Тепер тут було зовсім інакше. Попід стінами і на поли цях ще сиротливо тулилися окремі скульптурні роботи, але чолову площу займали громіздкі каменорізні і шліфуваль ні верстати, похмурі брили чорного габро, які, здавалося, лежать уже на могилах, зосталося тільки вирізьбити епітафії, хоча б оту фразу Притули і Данте — епітафію самому Аїду Плутону. Облиште всяку надію!..
Далі, за робітнею, була ще одна затишна кімнатка для відпочинку, я її теж обдивилася, проте нічого підозрілого не помітила, нічого такого, що могло бодай натякнути на те, що сталося. Так, на столику біля дивана стояла порожня пляшка з під коньяку (погана звичка залишати порожній посуд на столі), так, попільничка, переповнена недопал ками, але на жодному з них не видно слідів губної помади.
То тільки в кінах, сказав би Притула, на місці злочину валяються недопалки в губній помаді, а поруч, відповідно, ґудзики від ширіньки, а в житті ні, в житті хоч не хоч му сиш бабратися в лайні, однак я пташка трошки іншого польоту, тож не стала ритися навіть у шафі з ганчір’ям, тільки ще раз усе окинула оком і, навіть трохи розчарована тим, що не знайшла жіночого сліду, подалася до виходу, але в останній момент, уже за порогом, мій погляд спітк нувся об те, за що мусив би зачепитись на самому початку…
Це був дрібний аркушик паперу, складений учетверо, завбільшки з сірникову коробку, який лежав біля входу в майстерню, — очевидно, його встромили у двері, і, відми каючи їх, я не помітила, як він випав. Тепер же не те що впав у око, — він просто примаґнітив мене лихим віщу ванням.
Я підняла його, розгорнула і довго вчитувалася в єдиний рядок комп’ютерного тексту.
"Від нас не сховаєшся. Останній строк — 18 вересня".
Та ніч була з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте… Якась чортівня. Все було б абсолютно логічно, якби сталося не на моїх очах. Тоді б ця записка багато чого пояснювала.
Чи, може, навіть усе. А так… чортівня, чортівня, чортівня!..
Я сіла в машину і через п’ятнадцять хвилин була вже біля оперного театру, де на верхівці фасаду транспарантна афіша сповіщала про бенефіс Марії Стеф’юк (Господи, люди ще ходять до театру, на концерти, а тут…), потім повернула на Володимирську, внутрішні двори якої кишать усілякими фірмами, конторами, офісами, прито нами, власне, як і все осердя стольного граду, окуповане переважно покидьками, й ось в одному такому дворику притулився фонд "Дитяче серце", але не шукайте такої вивіски, зверху її немає, ви просто натискаєте кнопочку біля дверей, які автоматично відчиняться, якщо вас тут, звичайно, чекають, а потім вас зустріне… ні, не безшия горила, вас зустріне чемно усміхнена, як казав один мій "випадковий" журналіст, племінниця Смоктуновського чи родичка Сосюри, чи праправнучка Давида Сасунського (тепер, щоб знайти гарну роботу, бажані добрі родинно кланові зв’язки), і вона, ця симпатична кавоварка із сором’язливими губами, проведе вас до інших дверей, де огинаються ті, що ви спершу подумали, потім на дверях до наступного коридору ви не без захоплення все таки зав важите табличку — Благодійний фонд "Дитяче серце" — і невдовзі потрапите до приймальні, де ще одна сором’яз ливогуба пасербиця знаменитого політика Сосковця відразу пропустить вас до кабінету Григорія Семеновича, бо такі люди не примушують нікого чекати, вони або приймають тебе, або не підпускають на гарматний, чи то б пак, пістолетний постріл. Вони й у Верховній Раді гидують сидіти через дрібну метушню піґмеїв, котрим здається, що від них щось залежить, окрім власного шлунка, — ви тільки вслухайтеся в ці прізвища: Переїденко, Борщевський, Глитайчук, Маслов, Олійник, Жир, Жири…нов-ський… ох, перепрошую, цей не наш, цей сперму глитає гранчаками прямо на екрані телевізора, а наші ні, наші на весь світ оголосили, що вони за їдло, і я не здивуюся, якщо на фасаді Верховної Ради замість тризуба з’явиться чотиризуба виделочка або й велетенська лжеця з виделкою навхрест, як серп і молот.
Не знаю, як до цієї лукавої компанії затесався Григорій Семенович, — ще й тепер стрункий, худорлявий, сухо окреслені вилиці, виразний борлак, — він стояв серед просторого кабінету і слухав божественну музику, що линула з маґнітофонних стереоколонок, він слухав "Ave, Maria" Шуберта, та коли я зайшла, вимкнув маґнітофон, провів мене до куточка відпочинку, де ми сіли в чорні крісла з натуральної шкіри, і навіть зніяковів, шляхетно відводячи очі, бо в такий глибокий фотель аж ніяк не опустишся, щоб не показати свій смоківний листок, і я сховала той опоясок, плавно поклавши ногу на ногу.
На низенькому столику стояла ваза з великими черво ними яблуками (ніякої тобі банальщини з бананами і виноградом), ще одна вазочка ківшик була з вилущеними зернами фундука (майже ліскові горішки), і він запитав так, ніби ми з ним ще вчора бачилися:
— Чогось вип’єш?
— Я за кермом, — сказала я. — Хіба що грамину коньяку.
Він дістав із бару пляшку "Мартеля", келишки, налив нам обом, і я відпила для хоробрости — розмова справді була серйозна.
— Я тебе уважно слухаю, — сказав він.
— Не знаю, з чого й почати…
— Почни з кінця.
— Я вдова, Горю.
— Сподіваюсь, не чорна?
Я взяла червоне яблуко й хотіла поставити його собі на голову, але передумала.
— Майже.
— Тоді давай по порядку. І я розповіла йому все. Навіть те, що так по дурному приховала від Притули. Що тієї ночі все сталося на моїх очах, що я нічим не змогла допомогти своєму чоловікові, а тому справді почуваюся майже чорною вдовою, причетною до його смерти.
— Але ж ти не впевнена в його смерті? — сказав він.
— Ні. Хоча… — Я дістала із сумочки знайдену біля дверей майстерні записку і подала йому.
Про наїзди голомозих, погрози й останній візит "шутого цапа" він слухав, здається, ще з більшою цікавістю, ніж про химерне щезнення потопельника.
— Боргів багато було? — спитав, поклавши записку на столик.
— Мені важко сказати. Не я їх робила. Але якщо вони серйозно сподівалися їх вибити, то думаю, не дуже багато.
Ти не знаєш, хто такий цей Сухий?
— Ні, — повагавшись, сказав він.
— Напевно, він контролює Солом’янку.
— Не знаю, але тепер я зрозумів, що тобі від мене потрібно.
Він підвівся, підійшов до мене і, невимушено присівши на боківницю крісла, відібрав яблуко, яке я досі крутила в руках. Підніс до рота, але тільки жадібно вдихнув його аро мат. Тверда долоня лягла мені на коліно.
— По перше, — він жорстко дивився мені в очі, — із цього Сухого треба зробити мокрого, щоб він забув, де ти живеш, так? А по друге… — його рука поволі попозла стегном до мого смоківного листка, я зняла ногу з ноги і трішечки їх розсунула, — а по друге, треба дізнатися, чи ніде не з’являвся чоловік, схожий на твого, так?
— Ти про що? — я вдала здивування, хоча насамперед саме в цьому сподівалася на його допомогу.
— Люди щезають, але не випаровуються.
Він був збіса розумний, цей президент благодійного фонду "Дитяче серце", і пропонував значно більше, ніж я хотіла просити. Мені приємна була його жорстка рука на смоківному опояску, я відчула, як несхибний палець, що так упевнено спускав курок, тепер ковзнув під фіґовий листок і торкнувся мого, теж уже стужавілого курка, видобуваючи смоківну вологу.
Я нетерпляче потяглася до ґудзиків, до тих речових доказів, що їх знаходять у фільмах кмітливі слідці разом з недопалками в губній помаді, але якого ще треба було слідця поліцая, як у мого благодійника, в мого опікуна дитячих сердець я побачила під пахвою, коли він зняв піджак, коричневу кобуру, з якої стирчало руків’я вогне пального красеня, цілком можливо, іменного, цілком мож ливо, подарованого самим президентом за особливий внесок у розвиток благодійництва, за жертовну опіку над серцево хворими дітлахами, котрих деякі покидьки про дають за кордон яловим американцям, таким безплідним, як я, хоч віднедавна відчуваю в своєму тілі дивне напов нення, відчуваю після того, як побувала в раю й зустрілася там із сатаною, тож цілком можливо, що в моєму лоні тепер визріває чортеня, що я зачала маленького симпатичного рогоносця, — леле, ти задушиш його, ти знов береш мене рвучко і грубо, як останню курву, прямо у цьому кріслі, і нещасне чортеня звивається від болю під твоїми різкими поштовхами, воно скімлить і згортається в щемливий клубочок, аж мені на очі навертаються сльози, мій стогін зараз вихлюпнеться в несамовитий вереск, але тверда долоня лягає на мій широко розкритий рот, стираючи рештки помади, і крик повертається в моє лоно, пульсує там разом із клубочком чортеняти, яке зменшується до макової зернини, а потім ураз роздимається кулею, наповненою гарячою рідиною, і лускає, розтікаючись усім єством…
Він допомагає мені, як дитині, зодягнутися, нашилюючи трусики на одну, потім на другу ногу, тоді припадає щокою до мого вагітного, але бездоганно плаского живота і каже:
— Пробач.