Залізши під ковдру, взяла телепульт, знов увімкнула колись такого надійного заколисувача, аби він бодай приглушив оті стуки погуки за вікном. І відразу наскочила на повідомлення, яке доходило до мене повільно, як до адвентистки сьомого дня. Жвавенька дикторка блювала словами, як анциболот зчорнілим зер ном, і я, аби щось уторопати, ловила по одній зернині і вже потім складала докупи.
— Сьогодні в Києві вбито… підприємця… автори тета… відомого в кримінальних колах під прізвиськом Сухий… Його розстріляли невідомі особи… разом з охороною у власному джипі біля під’їзду будинку, де жив небіжчик…
Мені сподобалося словосполучення "жив небіжчик" — виходило, що він міг собі спокійненько жити там і далі.
Щоправда, певний сумнів у цьому викликали супровідні кадри — чорний джип, весь подірявлений кулями, потро щене скло, темна калюжа крови.
— За даними МВС… Сухий тривалий час контро лював дрібний і середній бізнес у районі Солом’янки, і тому його називали ще Солом’яним Биком…
Теж цікаво, подумала я. Вони там усі рогаті. Жаль, що не показали трупів, мені кортіло подивитися, чи таки виросли роги в шутого цапа.
Я намагалася потішитися таким блискавичним вирі шенням одного мого питаннячка, розважала себе бруталь ними жартами, але в тому єхидстві веселого було мало.
Воно було хіба що благенькою оболонкою страху, який ріс у мені і розвивався, мов гріховний плід, ґвалтовно зачатий всупереч моєму бажанню. Навіть кривляка кікімора, коли я їй зухвало підморгнула, зробила таке обличчя, наче тих бандюг порішили не десь там у Києві, а прямо в оцьому телеящику в неї на очах.
Стало зрозуміло, що питаннячко, яке я поставила перед Г. С. на першому місці, було зовсім другорядним. Так, лише приводом для набагато серйознішої розмови про те, що зачаїло в собі не відкриту, а приховану небезпеку.
3
Вдосвіта я задрімала. Це був сон, який не приносив спочинку. Ще більше виснажував. Не пам’ятаю видінь, але коли я прокинулася, зібгана ковдра лежала на підлозі, а подушка валялася в ногах.
Мені ще вистачало глузду не спихати цей безлад на витівки кікімори. Я зрозуміла, що кидалась уві сні.
Настінний електронний годинник показував одинад цяту ранку, а в спальні так і стояла досвіткова сутінь — щільно зашторене вікно майже не пропускало світла.
Важкість була в голові, в усьому тілі, особливо внизу живота. Якщо це правда, то я дивуюся тим сентимен тальним самицям, котрі кажуть, що носять дітей під сер цем. Ні, під серцем гуляє холодний вітер, а воно, виїдаючи твоє лоно, набирає вагу і відтягує нирки.
Я відсунула штору, — світло гунуло в спальню, аж заболіли очі, — підійшла до дзеркала і високо підняла нічну кошулю. Дурепа, ти просто собі навіюєш. Твій живіт ідеально опуклий, ніжно і строго окреслений, як і має бути, коли в тебе ідеальна фігура, ідеальне тіло… Ідеальна… Ідеальне… Що? Ідеальне вбивство. Виявляється, ідеальними можуть бути вбивство і смерть, а не тільки краса, не тільки ось ці бездоганно наповнені, ніким ще не випиті груди, які завжди наливаються до болю перед тим, як мають початися місяч ні. Ось тобі, навіжена, й уся причина: не сьогодні завтра почнеться, тож, виїжджаючи з дому, не забудь прихопити тампакс.
Я здригнулася від телефонного дзвоника. Чорті й що, чекаєш цих дзвінків — не дочекаєшся, вже тільки й живеш із телефоном, а коли він обізветься, тобою аж тіпає.
— Алло!
— Ти сама? — спитав Г. С.
— А з ким я маю бути?
— Ну… може, навіть зі своїм чоловіком.
— Глузуєш?
— Ні, — сказав він. — Не до жартів. Я справді не відкидав можливости, що твій чоловік уже біля тебе. Принаймні в Києві його слідів поки що не видно. І от дивина: його слова влітали в одне моє вухо, а в друге вилітали. Я не реаґувала на них і не знала, як би мусила реаґувати. Не відала — добре це чи погано, що ніде не видно його слідів.
— Ти стурбована? — спитав Г. С.
— Не знаю, що й думати. Виходить, правда була за мною від самого початку. Водолази просто його не знайшли.
— Буває й таке. Але й тут його могли не знайти. Твоє друге прохання значно складніше за перше. Бо якщо людина заздалегідь готується до такого… вибач, розіграшу, то їй можуть спасти на думку зовсім непередбачувані ідеї.
— Що ти маєш на увазі?
— Не подобається мені ця історія, ось що, — сказав Г. С. — Усе може з’ясуватися дуже просто. Якщо це імітація загибелі тільки для кредиторів, то він дуже швидко з’явиться до тебе з повинною, бо кредиторів уже…гм…
— Я знаю, — сказала я. — Бачила.
— А якщо це з іншої причини, то ти його або більш ніколи не побачиш, або…
— Або що? — стисла я з усіх сил трубку.
— Або… тримай ніс за вітром.
— Не розумію.
— Він до тебе ще прийде.
Господи, навіть від розмови з цим сильним і впевненим чоловіком повіяло холодом. Він це відчув. Відчув, бо раптом запропонував:
— Може, тобі дати охорону?
— Ти не знаєш Нестора. Він за все життя мухи не вбив.
— Я теж не б’ю мух.
— Перестань. Він за мене швидше своє життя віддасть.
— Чудово, — трохи ображено сказав Г. С. — Тоді я за тебе абсолютно спокійний. Пошуки можна припиняти?
— А що ця Аніта?
— Нічого. Симпатія між ними якась була, — ніби між іншим, але трохи зловтішно підкреслив він. — Однак зараз їй відомо не більше, ніж почула від тебе по мобільному.
Можеш мені повірити, її допитали не лише офіційно… То як?
— Ти все краще за мене знаєш.
— Не думаю, — сказав він.
— Роби так, як вважаєш за потрібне. Я цілком покла даюсь на тебе. На твою силу і мудрість. І він відтанув.
— Я хотів запропонувати тобі пожити в Києві. А потім подумав, що ти не погодишся.
— Як я можу тепер?.. Мене щодня шарпає слідчий. Ти сам усе розумієш, і я тобі вдячна за це.
— Слідчого можна відшити. Цілком законно.
— Не варто. Справа навіть не в ньому. Я мушу знати, що відбувається, — сказала я. — Мушу дочекатися якоїсь розв’язки, інакше здурію.
— Настасю…
— Я тобі подзвоню, Горю.
— Якщо тільки з почуття вдячности, то не треба, — сказав він. — Дзвони, коли я тобі справді буду потрібний.
— Я тобі подзвоню просто так, — пообіцяла я.
— Як добре… — сказав він. — Як добре, коли тобі дзвонять просто так. І де де, а тут я розуміла його, як ніхто.
"Просто так, просто так", — ледве не наспівувала я, спускаючись східцями вниз, і вони підтакували мені своїм рипом скрипом.
Настрій трохи піднявся. Що мені те привиддя і що мені якась кікімора, коли я маю людину, здатну щомиті прийти на допомогу і захистити. Від кого завгодно. Просто так.
Хвилин десять я полежала в теплій ванні, потім пос тояла під холодним душем і, збадьорившись, навіть нак лала легкий макіяж. Чомусь закортіло нафарбуватися до повного блиску, однак ні з того ні з сього відчула алерґію на запах косметики. Парфуми викликали легкий токсикоз, і довелося причепуритися нашвидкуруч. Живильним кре мом змастила під очима тіні безсонної ночі, підвела пома дою губи, злегенька припудрила носа — а раптом хтось завітає в гості, хоч би й великий слідець Притула, від чийого ока не сховаєш жодної волосини на голові. Усе там у нього полічено, все давно схоплено, зважено й оцінено.
Чи не так, Анастасіє Михайлівно? То куди ви, як той казав, літали?
В п…отку! Куди літала. Вам усе скажи.
Еге ж, еге ж, я так і думав. Звідти ж і кров на коцюбі.
На кухні я знехотя поснідала сиром із медом, випила зеленого чаю і вийшла надвір подихати свіжим повітрям.
Ноги самі занесли мене по той бік будинку, на який виходило вікно спальні, я довго приглядалася до того вікна, роззиралася доокіл, вдивлялася під ноги, проте нічого такого не помітила, крім дикої грушки, яка закотилася сюди невідь звідки, можливо, навіть з якоїсь чудної верби.
І все-таки вона схвилювала мене, та дрібна дичка. Я підняла її і стала шукати другу, а, не знайшовши, хотіла вже гукати Іванька — чи не кидався він тут грушками? — та передумала. Так можна саму себе допекти і з’їсти живцем.
Може, ви, Анастасіє Михайлівно, ще й гніздо одуда пошукаєте?
Неодмінно!
Пошукайте, пошукайте, одуди якраз і мостять гнізда біля річки в дуплах старих верб, на яких родять дикі грушки.
У мене щодо цього є кращий порадник.
Я пішла в дім, окидаючи оком подвір’я, чи ніде не видно Іванька (він, мабуть, гибів на своєму рибальському сідалі), і хотіла було подзвонити, але враз пристояла і боязко глянула на камін. Ні, коцюбка лежала на місці. Але… що це?
У мене потемніло в очах. Я підійшла і взяла її в руки.
Ні!!!
Мене ледве не вивернуло. На ній була кров. На тому самому місці проступила кров. Причому ще червоніша й свіжіша. Я почула її нудотно солоний дух.
Коцюба випала з моїх рук, я ледве встигла до туалету, і потемнілий у зеленому чаї сир став вилітати з мене, як чорне зерно з анциболота. Я ледве не порвала кишки. Уже йшла сама жовч, а нутрощі зводило спазмами.
Коли видибала з туалету, в очах мерехтіли жовті метелики.
Ні, це не привид. Привид не лишає слідів. Тут хтось є.
Хтось блукає у цьому домі, жадаючи крови.
Позад мене пролунав різкий виляск.
— Хто ти?! Виходь! — закричала я. — Чого тобі треба від мене?! Виходь! — я озирнулася, готова до всього, і, мов дитина, що блефує, граючи в піжмурки, заволала: — Я тебе бачу!
Огорнута нажаханим відлунням власного голосу, я все таки зрозуміла, нарешті, що то ляснула піднята перед тим накривка унітазу, але страх не попускав. Я вискочила надвір і не знала, в який куток забитися. Річка мене лякала, а з протилежного боку був ліс.
"Геть!.. Геть звідси!" — пульсувала панічна думка, невідомо до кого звернута — чи до того, кого я не бачила, кожним нервом відчуваючи його присутність, чи до себе самої.
Врешті решт згадала про машину. Геть!.. Сісти за кермо, розігнатися, скільки дозволить спідометр, на повну гуч ність врубати музику і ні про що не думати. Доганяй! Оце тобі і мітла, і коцюба, і трахана швабра разом!!! Оце тобі підер привид і кікімора лесбіянка! … Я відімкнула ґараж, де застоявся дух бензину, і мене знов знудило. Деяких специфічних запахів я вже просто не зносила.
Чи тут теж хтось на мене чатує?..
Я зазирнула в майстерню і, стримуючи новий напад блювоти, зігнувшись у три погибелі, майже порачкувала в куток, де було нагорнуто купу зеленої глини. Серед сухого груддя біліли шматочки крейди. Я впала на коліна, почала їх вибирати і жадібно їсти разом із глиною.
4
— Тут немає нічого дивного, — сказав отець Серафим. — Під час токсикозу люди часто їдять крейду чи білу глину.
Ми сиділи в його покоях наступного дня після того, як я зазнала невимовного жаху й токсичного нападу.