Якщо подзвонять, я сама візьму трубку.
Він перевальцем поковиляв до дверей, а я зайшла до ванної, гарно витерлася рушником і, коли притулилася носом до плеча, то вже не відчула нудотно солодкавого запаху, — шкіра пахла чистим тілом — тим ароматом жінки, який найдужче збуджує чоловіків і якого не підміниш жодними парфумами.
Лише всередині ще залишалася нуднувата млість, і я вирішила для початку випити кави. Її пахощ уже гуляла холом, коли знов задзвонив телефон.
— Де ти пропадала? — спитав він. — Ніяк не можу тебе впіймати.
— На Лисій горі, хіба ти не бачив?
— Так. Нарешті наважилась? А де ти була цілий день перед тим?
— Ти не знаєш моїх гризот?
— Вибач, — сказав він. І, чемно помовчавши, запитав: — Тобі сподобалося?
— Кайф. Але…
— Я відчуваю, що не дуже, — ображено сказав він.
— Мене налякав каракурт.
— Бо не можна так кричати на самого… Там усі вигукують лайки, але не на нього.
— Мене піднуджує, — поскаржилась я.
— Піднуджує?
— Так, я боюся, що в мене вселився біс.
— Не бійся, ми його виженемо. Ти ж знаєш, що я вмію це робити?
— Якби тільки це… — сказала я.
— Бачу, що ти не в дусі. Хотів би з тобою зустрітися.
— Я вся у клопотах.
— Розумію, але це дуже серйозно.
— Ми ж на світанку тільки розбіглися. Хіба ні?
— Так, але якщо тебе нудить, то зволікати не треба. Це не аборт, який можна робити на четвертому місяці.
Мені стало зовсім погано. Він що, серйозно? Четвертий місяць… Чверть місяця… четвер… четвертак… Чортівня!
— Я ще не впевнена, — сказала я. — Може, мене нудить від тієї мазі.
— Ні, не може бути. Ти вчора більше нічого… такого не вживала?
— А що я могла вживати? — здивувалася я. Ну, не буду ж йому розповідати, що вчора не тільки обідала, а й вечеряла з народним депутатом, котрий кілька разів мене зґвалтував, тобто присилував випити коньяку.
— Тоді я не знаю, — сказав він. — Тоді все можливе.
— Як усе? — я аж заскрипіла зубами. — Хіба через кілька годин про щось можна говорити?
— Можна, — твердо сказав він. — Якщо раптом з’яв ляється безпричинна нудота… Ти тут на людей не рівняйся, вже не дівчинка. Тут усе значно швидше.
— Ну, тоді народжу тобі Нікуба! — роздратовано сказала я.
— Мені? — здивувався він.
— А кому ж? Іванькові?
— Собі. Ця істота може належати тільки комусь одному.
— Добре, собі, — уже в розпачі сказала я і кинула трубку.
Сівши біля каміна, якого ніхто не запалював після тієї ночі, я відсьорбнула підхололої кави.
Нікуб то й Нікуб, сердито подумала я. Чим він гірший за тих засраних дітей, які день і ніч верещать, як недорізані підсвинки, і вицмулюють твої груди, перетворюючи їх на вуха спанієля?
Несподівано мене огорнула ніжність. Я уявила мале сеньке, ще шуте, безпорадне чортеня, яке тикається теплим рильцем до моєї циці. На лобику в нього вже можна нама цати дві тверді гульки, але ріжок іще немає, ратички також м’якенькі й рожеві, як нігтики, а хвостик мізинчик такий же, як і цюцюрка, тільки з китичкою на кінці… Молоко він не цмулить, як підсвинок, а легенько так п’є, мов нектар, і не робить під себе. То чим же він гірший за отих собак, котів, хом’яків, морських свиней і навіть усіляких гадів, яких люди тримають біля себе в оселях, обціловують їх з ніг до голови, хоч вони шкодять їм під самісінький ніс, собаки вже засрали Київ по вуха, я перед палацом прези дента вступила колись у гівно, але хай, я не проти, я обома руками за добробут і захист тварин, я не від того навіть, щоб очолити фонд "Собаче серце" чи там… котяче, мишаче, хом’яче, але спершу поясніть мені щиро, чим гірший за них мій Нікуб?
Так, добре, шановні, а тепер ще скажіть по правді, чим гірше моє чортеня за отих людських пуцьвірінків, що підростуть і зґвалтують свою виховательку чи хай навіть вчительку, а потім ухопляться за ножі і почнуть різати одне одного і всіх, хто трапиться під п’яну руку, а тоді підуть у тюрму і вийдуть звідти ще гіршими. Так, пішли далі й візьмімо отих голопупенків, отих збільшених у мільярд разів сперматозоїдів, що допхалися до влади, а тепер кра дуть, грабують, відстрілюють одне одного й тих, хто покаже на них пальцем, а після того ідуть до церкви бити поклони, обвішують попів орденами, ніби в попівській волі прощати гріхи… Добре, мовчу, і занімію навіки, якщо хоч одна душа доведе, що мій Нікуб гірший за всіх отих виродків.
Зрештою, матусю Нікуба, ти також добренька, і голова твоя начинена вітром, якщо заздалегідь чіпляєш своїй дитині хвоста й поросяче рильце, ти, як затуркана сільська баба, уявляєш його рогатим, тоді як це може бути дуже симпатичний хлопчик з красивим коротеньким носиком, таким, як у тебе, — з круглими й трошки відкритими ніздрями, — з неприродно червоним волоссям і зеленими очима. Він виросте в симпатичного мужчину, до якого далеко братися всім отим виродкам, котрі напускають на людей таку чортячу ману, що ці темні люди самі підносять їх на престол. То чому ж мій Нікуб не зможе зійти на трон, як ото його татко на Лисій горі, щоб нарешті повести цих темних людей до життя веселішого й кращого…
Ох, я б іще не таке сказала, та знов розривається телефон.
— Алло!
— Пробач, — каже Нікубів татко, який уже майже відмо вився від дитини. — Я був занадто відвертий з тобою. А тому зарізкий. Пробач, будь ласка. Я просто не знаходжу собі місця без тебе, тому такий грубий і злий.
— Пусте. І ти мені вибач, що кинула трубку.
— Я кохаю тебе.
— Справді?
— Я тебе так кохаю, що проводжу крізь царські ворота у святая святих, потім роблю царицею, а сам знемагаю.
Чуєш? Я знемагаю без тебе. Скажи що небудь.
— Якщо він народиться, то я любитиму його.
— Не хвилюйся передчасно. Я просто хотів тебе попере дити. А може, шукав причину, щоб виманити з дому. Про бач мені ці маленькі хитрощі. Все буде добре.
— За першої ж нагоди я зустрінуся з тобою і без при чини.
— Все буде добре, нічого не бійся, — повторив він.
— Мені не страшно, — сказала я. — Тобто якщо я чогось і боюся найдужче, то не того.
— Що тебе непокоїть?
— Невідомість.
— Вона розсіється, — сказав він.
Та поки що вона тільки згущувалася й темніла, як розшарпана хмара, що не може розродитися дощем і тільки час від часу чмихає від злости сухими блискавицями.
Чергова блискавка вдарила вже за хвилину після того, як ми закінчили розмову.
Зовсім не маючи такої звички, я якось мимоволі, ніби хто підштовхнув за руку, вихлюпнула рештки холодної кави в камін і тут побачила металеву коцюбку, яка лежала прямо в попелі, тоді як раніше її місце було на зовнішній призьбочці. Я довго дивилась на неї невидющими очима, мовби хотіла щось пригадати, але це не вдавалося, диви лась, дивилась, поки, нарешті, взяла її, постукала об стінку каміна, щоб струсити попіл, і вже хотіла покласти на місце, аж тут запримітила на ній підозрілі плями. Спершу поду мала, що то я на коцюбку линула каву, але ні — по краях налиплого попелу чітко видніли червоні розпливи іншої рідини. Можна було подумати, що то фарба чи, скажімо, густе червоне вино, яке хтось пролив тут, готуючи шашли ки, однак мені ще вистачало глузду допетрати, що то кров.
Бо не було звідкіля тут узятися ні багряній фарбі, ні червоному вину, ні якійсь іншій таємничій рідині, окрім крови.
Плямини темніли посередині держална, якраз на тому місці, що опинилося б між моїми стегнами, якби я зараз осідлала коцюбу. Невже на ній справді прилетіла цариця після того, як у неї відібрали цноту і на її ложеснах ще залишалася почата кров?
Тамуючи хвилю нового, ще не спізнаного досі страху, я злегенька торкнулася пальцем червоного сліду. Він уже зашерх, однак до пучки прилипла волога цяточка. Я навіть її понюхала, і хоч нічого такого не вловила на запах, сумніву не лишилося. Це була кров.
II. Одуда голос
1
Спершу почулося торохтіння автомобіля — ніби він їздив без глушника, потім загавкав Трезор, і я, майже заскочена на гарячому, заметушилася, не знаючи, що роби ти — чи кинути коцюбку назад у попіл, чи покласти на призьбочку, чи заховати геть, щоб її очі не бачили.
Зрештою кинулася до ванної, відкрутила кран і підста вила під нього коцюбку, дивуючись, що з кількох плямин побігла така червона вода. Вона розтеклася по всьому дну ванни, я розгубилася, вхопила рушник і мерщій витерла мокрий метал. Тоді швидко поклала коцюбку на призь бочку і, не перевдягаючись, у купальному халаті поспішила назустріч гостеві.
А гість був такий частий, що вже й ледащо Трезор гавкав лише на його деренчливе авто, — до самого ж водія цей дурний пес мало не лащився, принаймні підпустив його аж до порога.
Притула любенько всміхався до мене, витираючи об ки лимок незугарні літні сандалі, ніби я його запросила в дім.
Але куди було подітися, як чоловік витер підошви й од нією ногою вже був у веранді, — проходьте, будь ласка, — а він почимчикував аж у хол, облюбував тут собі місцину в кріслі, — я тільки на хвилинку, Анастасіє Михайлівно, — знаємо вашу хвилинку, подумала я, та все таки запросила його сісти.
— Я і вчора до вас заїжджав, — сказав великий слідець, якому б сидіти десь на Бейкер-стріт (чи де там у біса було помешкання Холмса), потягувати люлечку та на скрипочці грати, а він тут порпається у лайні і грає мені на нервах. — Десь вибирались у справах?
— А що, не можна?
— Можна, чого ж. Тільки ваш сторож сказав, що ви на мітлі полетіли.
— Правду сказав. — І куди, якщо не секрет?
— Це що — допит?
— Боронь Боже! Просто цікаво, куди літають на такому транспорті.
— Ви ж самі сказали, що в Києві є дві Лисих гори. Я була на тій, що ближче до Солом’янки.
— У вас хороший сторож, Анастасіє Михайлівно. Все доповів слово в слово.
— Хороший, — погодилась я. — А у вас якісь новини для мене?
— Ні, новин ніяких. Тобто дещо є, але ви про те знаєте, — він загострив свого круглого писка і хитро подивився на мене.
— Що я знаю?
— Що у вашого чоловіка були борги і йому постійно погрожували.
— Про це вам також сказав наш сторож? — спитала я і тут же пошкодувала: тепер цей зануда почне тероризувати ще й Іванька.
— Ні, у нас є свої канали. А ви, Анастасіє Михайлівно, часом не з цього приводу літали на Батиєву гору?
Ця безцеремонність мене насторожила. Невже він знає так багато? І що саме?
— То моя приватна справа, — холодно сказала я.
— Безперечно. Але за приватні справи теж убивають.
— Так, я була в нашій майстерні.