Кров Кажана

Василь Шкляр

Сторінка 10 з 35

Сам не знаю, як це вийшло.

— Я тебе зґвалтувала, — сказала я.

— Ти и и?

— Чому ви, чоловіки, завжди думаєте, що все відбу вається з вашої волі? Жоден геракл не зґвалтує навіть дюймовочку, якщо вона сама того не захоче.

— Це так, — сказав він. — Але ти, напевно, почувалася зобов’язаною мені. Так би мовити, з почуття вдячности…

Хоча я ще нічого для тебе не зробив.

— Облиш. Ти просто напрошуєшся на комплімент, правда ж?

— Ні, я знаю, що тобі не сподобалося, — він узяв свій келишок з коньяком. — У цьому… я тобі ніколи не подобався. Зізнайся, я не ображуся.

— Сказати чесно? Одного разу я таки побувала з тобою на небесах. Знаєш коли? — я знов узяла з вази яблуко.

— Здогадуюсь. — І сьогодні також, — сказала я. — Хіба ти не відчув?

— Жінки часто імітують вдоволення.

— Це правда. Але сьогодні все було більш, ніж насправді. І потім… ти таки напросився на комплімент, — я подарувала йому одну з найзагадковіших усмішок. — Літа мають і свої переваги, Горю. Ти став не таким швидким.

Він мене зрозумів, але не знітився.

— Я любив тебе.

— Природа дуже часто буває несправедливою, — сказала я. — Особливо з тими, хто любить. Але ти мені ніколи про це не казав.

— А навіщо?

— Ну… не знаю. Більшість поспішають сказати про це. — Я дістала із сумочки косметичку і стала чепуритися.

— Я ніколи нікуди не поспішав.

— Ти не хотів одружитися зі мною? — спитала я неспо дівано навіть для себе.

— Ні, — сказав він. — Ти не створена для сімейного життя. І я також.

— Я думала, що всі депутати — зразкові батьки сімейств.

Принаймні так вони пишуть про себе у передвиборчих аґітках. Хіба ні?

— Не смійся, я маю гарну дружину.

— Це означає, що мені пора йти? — я саме навела на губах темний контур.

— Ні, це означає, що я сумую за тобою, — сказав він. — Може, десь пообідаємо разом?

— Після цього… залюбки.

— А ця записка, — він ніби випадково згадав про папірець, що так і лежав на столику, — якщо ти не проти, хай залишиться в мене. Ментам про неї краще взагалі нічого не казати. Вона тільки зіб’є їх з пантелику.

— А про погрози?..

— Можна. Тільки про Сухого ти, звісно, також нічого не чула.

Він підвівся, подав мені руку, і коли я також звелася з крісла, то опинилася в його обіймах.

— Настасю… Я божеволію від тебе.

— Ти такий сильний.

— Тільки не з тобою.

— Помада. Ти знов злижеш мою помаду, — злегенька пручаючись, я вперлася руками йому в груди, потім сягнула долонями під пахви й торкнулася металу. Руків’я пістолета було напрочуд теплим.

8

Додому я повернулася пізнього вечора. Перед ворітьми посиґналила, Іванько, мружачись у світлі фар, їх відчинив, потім одімкнув браму ґаража. Вмурований у високі підва лини будинку, він сусідував з іще однією, вже домашньою майстернею Нестора, до якої перекочували із Солом’янки більшість його скульптур, але чогось нового тут так і не було зроблено. Щоправда, в кутку лежала купа якоїсь особливої зеленкуватої глини, що її Нестор знайшов тут недалечко, під піщаними шарами нашого берега, і припас до слушного моменту.

Поставивши машину в ґараж, я несамохіть заглянула ще й до цієї майстерні, ніби сподівалася натрапити тут на щось незвичайне, якийсь потаємний знак, слід абощо, проте нічого такого не помітила, тим більше, що вже й не пам’ятала, коли заходила сюди востаннє, аби тепер застерегти яку небудь зміну. Хіба що моя власна голівка, відлита в бронзі, потьмяніла ще дужче, подекуди взялася прозеленцем і так припала пилюкою, що на лобі можна писати пальцем. А он я у повен зріст — із білого мармуру, ну хай поки що з ґіпсу, але ж білесенька, як лебідка, тільки без пір’ячка, в чім народила матуся свічуся розкішними тілесами, на які не вистачить усіх чоловічих ребер.

Я вимкнула світло і вийшла надвір, де біля ґаражної брами стояв мій вірний ключник Іванько.

— У мене для тебе є щось смачненьке, — я тримала в руці пластиковий пакет з продуктами, об який уже тикався носом Трезор. — Іванько не голодний, — сказав карлик.

— Хіба я кажу про їжу?

— А про що? — його очі під бриластими, круто навис лими надбрів’ями закрутилися, мов заведені коліщатка.

— Зайдеш, то й побачиш.

— Приїжджав Притула! — гукнув уже мені навздогін Іванько. — І що він хотів?

— Вас.

— А ти що сказав?

— Що ви сіли на мітлу й полетіли.

— А він?

— Повірив одразу. Це, каже, на неї схоже. У Києві, каже, якраз і є Лиса гора, причому не одна, каже, а дві. Одна на Подолі, а друга там, де Батиєва гора, на Солом’янці. Але ти впевнений, питає Притула, що вона полетіла не на коцюбі, а на мітлі? Впевнений, каже Іванько, отако держака встромила між ноги, і тільки смуга за нею лягла.

— Куди куди встромила держака? — засміялася я.

— Ну, куди ж… — розгубився карлик. Він уже замкнув ґаража і ковиляв за мною. — Іванько ж не бачив, бо воно не було так насправді.

— Але ж Притула повірив?

— Одразу! Він, мабуть, той… — карлик приклав вказів ного пальця до скроні і так покрутив, наче заґвинчував нігтем шурупа.

Я відімкнула вхідні двері (цих ключів ми не доручали Іванькові) і, зайшовши до веранди, виставила на стіл дві бляшанки оболонського пива.

Його очі розкрутилися в інший бік, аж замиготіли білки.

— Це обидві Іванькові?

— Ну, Трезор же, здається, пива не п’є?

— Бо ніхто не дає, — сказав карлик.

— Тільки дивись не сп’яній. Бо ще й нас тут з тобою вночі покрадуть.

— Кого — Іванька? — аж стрепенувся він. — Та Іванько… ви ще погано знаєте Іванька! Він їм знаєте… що? — його рука пірнула в кишеню широких штанів, і карлик вихопив звідти тонке довжелезне шило. Я не встигла й кліпнути, як він, змахнувши рукою, миттєво приставив його мені до живота.

Чортеня, що сиділо під серцем, похололо й затрусило моїми жижками: ще б трохи — і вістря пронизало б йому тім’я.

Карлик хрипко і лячно зареготав.

— Ти що, здурів? — сердито спитала я.

— Страшно, еге? А ви кажете, вкрадуть… Та Іванько не з того десятка, щоб когось боятися. Іванько їм як дасть!

— Давай кому завгодно, тільки на мені не показуй. Бо віддам пиво Трезорові. — Іванько більше не буде, — похнюпився він і сховав шило назад у кишеню.

— Ти там собі нічого не проколеш? — пом’якшала я.

— Ні… — він ще нижче опустив очі.

— Дивись мені, бо ще сам заколешся.

Отак завжди: Іванько сам щось вигадає на свою голову, навіє, а потім тремтить від власних фанаберій. Усі його побрехеньки завжди пов’язані з якимись льохами, скле пами, мерцями, гробницями, — де він їх тільки бачив? — ну просто якийсь некроман, що вдає із себе заледве не чаклуна. Не дарма ж десь видивився й отого журнальчика зі статтею про… чудодійну силу отця Серафима.

— А крім Притули, до нас більше ніхто не приїжджав? — спитала я.

— Ні, ніхто. — Іванько вже затис в обох руках по бляшан ці пива і думав, як йому швидше чкурнути.

— Може, ти десь ходив із дому?

Він похитав головою.

— Тільки до річки. Але звідти чути, як хтось приїде.

Я зрозуміла, що він досі виглядає Нестора. На річці.

Ми уникали розмов про нього, але це постійно було між нами, воно просто висіло в повітрі. Мені здавалося, Івань ко побоювався, що коли небудь я надумаю його здихатись, а тому так затято переконував себе (і не тільки себе), що Нестор живий і незабаром повернеться.

Узявши ще дещо із їжі для себе й Трезора, він пішов у фліґель, а я ввімкнула ґазову колонку й приготувала ванну.

Серед стонадцяти пляшечок, слоїків, тюбиків з парфу мами, що подвоювалися на дзеркальній поличці, в око чомусь упала маленька порцелянова баночка без жодного напису, яку нещодавно, під час однієї зустрічі в лісі, дав мені отець Серафим. Пригадую, я поскаржилася йому на безсоння, і через день другий він запропонував мені сно дійне, яке сам зготував на цілющих травах.

— Заснеш сном праведника. І, можливо, побачиш мене уві сні, — сказав він.

Я тоді ще відразу відкрутила накривку і здивувалася: це була не рідина, не порошок, а густа жовто зелена мазь, схожа на фітокрем.

— Як же його пити? — спитала я.

— А навіщо пити? — він був задоволений моїм здивуван ням. — Перш ніж лягти в ліжко, ти вимастиш усе тіло, гарно розітреш, як розтираєш звичайний крем, і — люлі.

Я понюхала мазь — пахла вона приємно, хоч трохи солодкаво нудотно, як пахнуть східні олійні парфуми.

— Але спати треба самій, — сказав він.

— Я й так переважно сплю сама. І вже давно.

Це була правда, однак я довго не наважувалася скорис татися цією маззю, побоюючись подразнення шкіри, якоїсь алергії або й чогось гіршого. Коли маєш справу з таким скарбом, як власне тіло, то ліпше не ризикувати. Одного разу отець Серафим поцікавився, чи я вже випробувала його снодійне, і я, щоб не образити його, сказала, що сон мій тепер налагодився, очевидно, завдяки… сонячним ваннам на ліщиновій галявині. Він залишився задово леним, але попросив за першої ж нагоди неодмінно скорис татися ліками, в які він уклав усю душу.

Поки я ніжилась у гарячій ванні, кілька разів дзвонив телефон. Про вовка помовка… Нехай трохи понервує.

Відверто кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. Було не до того. Тим більше після такої зустрічі з опікуном дитя чих сердець. У мене також дитяче серце. Для всіх відкрите і незахищене. Воно зовсім не дослухається голосу розуму, і тут уже нічим не зарадиш. Воно постійно хоче казки, а цей пісно прісний світ підсуває йому таблицю множення…

Ось і тепер, коли телефон знов озвався вимогливими протяжними дзвінками, це серце ледве не задихнулося від раптової гадки: а що, коли це дзвонить зовсім не той, про кого ти спершу подумала? А що, коли це дзвонить в і н?..

Я вискочила з ванни і, залишаючи за собою мокрі патьоки та сліди босих ніг, кинулася через хол до телефону, вхопила трубку, але там уже чулися тільки короткі гудки, як це й буває здебільшого, коли поспішаєш на запізніло почуті дзвінки, потерпаючи, аби вони не замовкли. Я поклала трубку й так і стояла гола над телефоном, чекаючи, що він знов обізветься, і водночас боячись того дзвінка, який не віщував нічого доброго. Але — ні. Той, хто так довго сюди добивався, здається, втратив усяку надію…

Я зодягла махровий халат і, перевіривши, чи замкнені вхідні двері, піднялася на другий поверх у спальню, де на приліжковій тумбочці стояв паралельний телефон. Однак він мовчав. А я відчувала, що тепер не засну ще довго.

Особисто для мене найкращим снодійним є телевізор, і, вже лежачи в ліжку, я взяла на тій же тумбочці з телефоном пульт.

Наше телебачення цікаве тим, що вечірньої пори, за мість "на добраніч дітям", крутить сороміцькі фільми з відвертим міньєтом і матючнею, а нічні програми нашпи говує мультиками і політикою.

7 8 9 10 11 12 13