Сигаретний димок. Зацікавленість і настороженість.
— Естетика — це... це коли гарно... Коли чисто... Просторо й зручно. Зручно не задля краси, а гарно задля зручності, ви розумієте? —'збивається раптом вона.
— Розуміємо, а що не зрозуміли, то на другий раз поясните, — ніби й добродушно інформує знову хтось із хлопців.— У нас обідня пора кінчається, нам треба щось за драбину перекинути, бо ж —ми не говорильнею займаємось, як дехто, а роботою! Тут не про естетику, а про план треба думати, дівчинко! У вас, може, свій план — відг'оворити тисячу слів на годину, а в нас свій, це таке діло...
Всі встають. Як після поганого фільму. Дівчина мовчить, мені її жаль, але я розумію й хлопців. Усі йдуть геть, і тоді заходить цеховий механік і питає її:
— Все гаразд, товаришко Сорохтей?
Дівчина киває головою, але я бачу, що вона зараз почне схлипувати. Я добре знаю, як це виглядає, бо маю сестру. Треба її здивувати чимось, тоді забуде про плачі й жалі, я знаю, бо маю сестру. Підходжу до неї і питаю:
— Вибачте, я також не знаю (я справді не знаю), що таке дизайн, якщо маєте час, — поясніть.
І відразу дві добрі справи зроблено: дівчина не буде плакати, а я довідаюсь, що таке дизайн. Механік дивиться на мене, потім знову на дівчину — так. наче для чогось порівнює нас.
— Товаришко Сорохтей, а цей хлопець — кращий шліфувальник і до того ж художник, — говорить він. — Судячи з одного малюнка, який мені довелось бачити, навіть таки досить непоганий художник. Але з мене мистецтвознавець кепський, товаришко Сорохтей, може, я й помиляюсь. — Механік дивиться на годинник. — Вибачте, у мене нарада з майстрами, мушу вас покинути, — і виходить.
Хороший він, цей наш механік, одного разу, коли хлопцям не дали премії за впровадження раціоналізації, він також відмовився від своєї, бо інженерам таки нарахували, а робітникам— ні. Він від своєї відмовився й таку бучу влаштував у директора, що таки потім усе знову переглянули й заплатили, а він свого знову не взяв, не хотів відступати від слова. Тут не в грошах уже була справа, а в справедливості. Хороший хлопець, тільки занадто точний у всьому, так, ніби життя в нього розраховане до секунди, так, ніби він боїться запізнитись на поїзд, ніби, як не прийде хвилина в хвилину на ту нараду з механіками, то земля провалиться. Тільки, правду кажучи, може, так і треба: не змушуй когось чекати, то й сам не чекатимеш. Хороший хлопець наш механік, але краще б він не згадував про той малюнок...
Товаришка Сорохтей пояснила мені докладно, що таке дизайн— все було зовсім зрозуміло, я знав про те, лиш не знав, що уся та справа зветься дизайном. Я довідався також, що дівчина працює у,нас на заводі в "бюро естетики, і більше ми тоді ні про що не говорили, бо таки треба було йти до верстата.
Я тільки сказав їй, щоб не ображалась на наших хлопців, вони — люди хороші здебільшого, але, справді, не всі можуть знати, що таке дизайн, коли ж до них приходять й говорять про речі незрозумілі, нічого не пояснюючи, вони законно можуть подумати, що з них кепкують і насміхаються, і тоді навіть не захочуть поцікавитись, що ж воно таке, отой дизайн.
Того разу ми більше ні про що не говорили, тільки вона мені' сказала, що розуміє, про що я говорю, і якщо я хочу, то можу принести свої малюнки показати їй і ще Петрові Петровичу, який працює з нею разом — чи точніше — вона з ним працює, бо він керівник, а також запитала, чи не знаю я ще хлопців і дівчат, котрі м.алюють. Можна б улаштувати виставку з їх робіт, тоді не треба було б довго пояснювати, що таке естетика, — сказала вона й усміхнулась, і чомусь я знову згадав свою сестру.
Авторський коментар
Здогадуючись, як читач не любить натяків і недомовленості, автор повертається до сказаного Борисом про один малюнок Івана, з котрого він (Бо-рис) робить висновок, що Іван справді непоганий художник. Ясна річ — не професіонал, та Борис — також не професіонал-критик, і не будемо з цього приводу затримуватись довше, а таки подивимось, що то за малюнок.
З дозволу читача, автор спробує трохи змінити інтонацію (чи тон) своїх коментарів, бо для розповіді про той малюнок спроба дотриматись інформативності чи навіть репортажного характеру цих коментарів трохи не підходить (або й зовсім не підходить), і не влаштовує автора як форма' викладу. Отож...
Авторський коментар, але записаний по-іншому
Філософів, соціологів, економістів та інших дослідників уже віддавна цікавить т-ака проблема. Чи не можна б зробити так, щоб село, даючи місту робочі руки, все ж залишалося при молодих робочих руках також, — і чи не можна б зробити так, аби людина, працюючи в місті, могла жити в сільській місцевості, бути наближеною до природи, а людина, яка працює в сільському господарстві (особливо молода людина), могла жити (чи принаймні проводити своє дозвілля) в місті, дістаючи при тому змогу .потрапити до театру, відвідати велику бібліотеку, 'музей.
Цілком можливо, що автор інтерпретує цю проблему трохи спрощено, цілком можливо, і якщо так є насправді, нехай читач знову-таки, як і у випадку з виробництвом кінескопів, звернеться до спеціальної літератури, автор же хоче розповісти про те, як одна молода— робітниця, поняття не маючи про всі ті філософсько-соціологїчні проблеми, все ж розв'язала їх по-своєму, бо для себе однієї.
Коли людині у вісімнадцять років хочеться самостійності, власного заробітку й розумного застосування надміру сил, ,вона не сидітиме на місці при батькові-матері, навіть якщо ті не заперечують проти такого стану речей і радо опікуються своєю донею. Наді Веселовській ця опіка здавалася вже надто обтяжливою, а сама собі вона бачилася надто дорослою, щоб користуватися добротою батьків, тому придбала разового квитка на приміський поїзд, приїхала до Н., звернулася до відділу кадрів заводу й була прийнята в склоцех мийницею екранів.
Ясна річ, тут би знову виступити на сцену заводському психологові й поцікавитись, чи так уже й припала Наді до вподоби її робота. Робота, яка не вимагає кваліфікації, не вимагає навіть восьмирічної освіти, а тільки вправності, й уважності, й старанності, й бажання зробити усе добре, а не абияк.
Скажемо наперед — Надя зовсім не збиралася залишатись на все життя мийницею екранів, вона мала якнайкращі наміри продовжувати навчання в школі, бо досі закінчила лише вісім класів, хотіла також стати монтажницею чи принаймні пе-
реЙТИ ЗГОДОМ у ВІДДІЛ ТеХНІЧНОГО КОНТРОЛЮ у ТО'
му ж склоцеху — і все-таки при тому всьому, при всіх своїх планах на майбутнє, Надя була задоволена роботою, товаришами і собою.
Мабуть, на Надиному місці кожен був би задоволений собою. Важко не бути вдоволеним собою, —коли тобі вісімнадцять (всього вісімнадцять— і вже вісімнадцять!) років, коли у тебе таке розкішне, буйне, густе, непокірне, аж не знаєш, що з ним робити, — волосся. Воно такого кольору, що цілий світ наче спалахує і от-от займеться, як від найгарячішого полум'я, коли Надя проходить тим білим світом зі своїм непокірним волоссям,.зі своєю поставою гордовитої королеви, з ніжним рожевим відтінком шкіри й округлими, до запаморочення округлими грудьми й стегнами. Коли за тобою весь той білий світ обертає голову, як соняшник за сонцем, і ти таки сонце, таке яскраве й променисте, що аж самій тобі засліплює очі.
Чому б не бути вдоволеною з себе? Чому не бути, коли в тебе весела вдача, чудова усмішка, приємний голос, що ним можна виспівати слова й мелодію гарної пісні — чому не радіти з себе самої, з свого гарного тіла, із своєї молодості й із своїх надій?
Одна лиш біда — чомусь за тобою, хоч ти не давала ніяких підстав на те, раптом звідкись виповзає маленька плітка, така маленька, крихітна, але все одно ядуча й підступна, і чим .тихіше вимовлена, чим з більшим намаганням підкреслити своє співчуття до обмовленої (чи там що інше, схоже на співчуття), тим жорстокіша, безжальніша й лихіша.
Надя не хоче чути плітки, відмахується від неї, не зважає зовсім. Вона сідає після зміни в приміський поїзд, вона вже давно замінила разовий квиток на постійний, вона звикла до колотнечі, неспокою й неврівноваженості приміського поїзда, де поряд із статечними робітниками, котрі, як і Надя, доїздять на завод, повертаються з міста також
галасливі тіточки з великими — надвечір уже порожніми — кошиками, що досі пахнуть цибулею, полуницями, а також такі самі галасливі грибів-ники, ягідники чи лижники — залежно від пори року, — а ще також родичі тих, хто живе поблизу від міста і в кого можна так гарно провести неділю, а то й обидва вихідні, а потім повернутися до міста не з порожніми руками, а з туго напханими торбами, які також пахнуть свіжим молоком, сиром, медом, полуницями чи яблуками, з котрих стирчать приречені вже зарані — але ще не свідомі своєї гіркої долі — цікаві голови гребенястих півнів.
Надя звикла до цього поїзда і любила його, так само, як любила завод, так само, як любила себе і ту маленьку станцію, де'виходила просто в поле, а потім поволі йшла до свого дому, і здаля чула його запах, вловлювала його настрій, де свіжий город вибухав до сонця й до неї запахом картопляного цвіту, цибулі, часнику, запахом спокою, вечірніх матіол і роботи — бо Надиним рукам замало було праці на заводі, вони ще могли не одне подужати, і вона добувала з криниці холодну воду і мила руки, щоб знову замастити їх — уже землею й соком зелені.
А все-таки від плітки відмахнутися чи врятуватися не могла. Плітка проповзла аж до батьківського порога й обернулася гнівною материною сваркою: а ти, доню, того до міста поїхала, аби про власну честь та гідність забути? А ти, доню, з кожним парубком там на заводі вистоюєш,' та кожен тебе може своєю дівкою назвати, та кожен може...
І вже світ не. здається соняшником, котрий тягнеться за тобою, наче за сонцем, і вже тоді розмірковуєш довго, перш ніж усміхнутись комусь чи спинитись з кимось для розмови чи сісти з кимось за один стіл у їдальні. Уже тоді важко радіти з самої себе і так безоглядно любити цілий світ.
Іван Ратай поняття не мав про Надині чорні клопоти, може, коли б знав, то не приносив би з собою того малюнка, зрештою, він і не мав наміру його комусь показувати, по-дурному, як завжди в таких випадках, усе вийшло — акварель на цупкому сірому папері лежала в тоненькому журналі, хтось узяв журнал, а отже, й малюнок.
А що міг порадити Іван Ратай, коли вона інакше йому не малювалась, тільки так — зовсім без одягу, прикрита лиш буйним волоссям, рудим, як 'полум'я, волоссям, і довкола все теле руде від того світла, а вона сама біла-біла, як щось найбіліше на світі? Що міг порадити Іван Ратай, коли вона йому тільки так малювалась — бо пробував по-різному, і при роботі, і в мить відпочинку, і ще коли сміється до когось або ніби про щось задумалась— але то все було не так, негаразд — вона малювалась йому тільки такою, і він радів з того, що вдалось, що вона така гарна, а йому вдався малюнок.
І хіба хотів він її образити тим малюнком? Малював же білою, найбілішою в світі, білішою від усього.