Дорослі мужчини кажуть, що в ній є оте жіноче, Євине, таке звабливе, перед чим жоден мужчина не може встояти, але я б не сказала, що там аж щось таке надзвичайне, просто миле дівча, і, розумієте, — пояснювала вона мені, — хлопець утрапив у халепу, він такий при всьому тому ще наївний і дитинячий, він дуже славний хлопчик, хоч трохи й упертий, — у них там щось було... розумієте, одне слово... дівчинка розповіла матері, мати сама не своя прибігла сюди, до мене, звичайно, вона тепер сподівається, що вони одружаться, трохи дивні погляди, як для сучасної людини, але я розумію, — пояснювала мені знайома, — все-таки мати, і в неї дочка, я теж боялася б, — і, знаєте, мій малий каже: які дурниці, не був би я, був би хтось інший, не буду я — знайдеться теж хтось інший... Цілком логічно... Мати хвилюється, а що я їй можу обіцяти? Приймаю малу вдома, як рідну, ходжу з нею до театру, вона своїй матері на все відповідає тільки одним: я його люблю, і все—ну, то що ж я пораджу в цій ситуації?
Слово честі, добре виховання й тактовність часом дуже заважають людині. Я пробувала заперечувати, щось доводити, пояснювати, але це було безнадійно. В таких випадках потрібні аргументи на зразок кулаків. Жінкам, однак, не годиться розв'язувати конфлікти в такий спосіб. Та й не конфлікт це — просто підлість або ж погано усвідомлена, або ж добре прикрита удаваною наївністю, чи що.
І знову дика думка: а що, коли б мій син... Що, коли б мій син? А дівчинка — не те що дуже, а так собі, миленька, та й годі, і мені хотілося б зовсім іншої, — що б тоді? Як тоді?
Скільки різних стандартних і нестандартних ситуацій виникає, скількгї запитань доводитьея ставити собі, і як потім усілякі добрі наміри розбиваються об життєву правду випадку і об характери людей, і ніякі міркування не допомагають, жодні переконання не стають сильнішими від бажань, симпатій і антипатій, а часом навіть — від звичайного розрахунку! І не вбережеш дитину від необхідності приймати рішення, від боротьби й визначення власної позиції, і як не хочеться, аби дитині боліло при тому, але хіба передбачиш, що болітиме більше— відмова від боротьби чи поразка в ній? Нехай зважується сам, нехай вирішує, — та хіба залишиш так, напризволяще, вирішувати, хіба не піддасишся одвічному бажанню підказати, поправити, щоб—'Зробив так, як ти вважаєш правильним, як ти вчинив би на місці сина...
Завтра мені треба вчити моїх дітлахів з групи. Учити — а хіба тільки вчити? Сама теж учуся в них. На білій березі птаха мостила гніздо, хоча береза була зламана. Цілий образ у тому Іванковому творі, а я мушу дорікати йому за граматичні помилки, він упирається і не переписує удруге.
Яке ж усе-таки диво хоче він показати Сусанні?
7
Голубенька сукня з білим комірчиком пасувала Юлі, дівчинка приглядалася до себе у дзеркалі, поправляла зачіску й навіть крадькома, один лише раз, провела губною помадою по устах. Вії підмальовувати їй ніколи не було потрібно— вони й так чорні, і брови не доводиться вискубувати, щоб були тоненькі й охайні — вони й без того ниточкою, високі, наче здивовано й радісно побачила дівчинка щось дуже гарне вперше в житті та так і задивилася на ту дивовижу.
Туфлі, правда, мамині, та мама не знатиме, що доня їх узувала, бо мама в другу зміну, поки Юля повернеться, то мами ще не буде вдома. Юля не збиралася затримуватися надто довго, вони з подружкою купили квитки на новий кінофільм, і ще вони хотіли зайти в кафе і з'їсти морозива та випити кави. Правду кажучи, Юля зовсім не любила чорної кави, вона здавалася їй гіркою і несмачною, але ж усі пили, то якось би воно так виглядало, що Юля ніби не доросла до них, бо пиття кави здавалося незаперечною ознакою дорослості.
Лишилася на столі недочитана книжка, уроки Юля зробила, зошити відразу поскладала в портфель, перемила посуд, провітрила кімнати й навіть почистила картоплю, щоб зварити свіжої, коли прийде мама. Мама не любила вишуканих страв, найбільше їй смакують свіжа варена картопля й помідори, теж свіжі, вимиті, блискучі, як сонечка. Але до помідорів ще далеко. Аж до осені треба чекати, коли вони будуть такі соковиті, налиті гарним кисленьким присмаком, як подобається мамі. Тато сміється, якби я міг тебе цілий рік годувати помідорами, ти б що мені за це доброго зробила? Мама відповідає: ніколи _б не просила нічого іншого, крім помідорів. Тато обіцяє: зроблю у пивниці теплицю, вирощуватиму... шампіньйони. Мама гнівається: піди поглянь, чи картопля не поросла, поки за шампіньйони візьмешся. І знову обоє сміються. Юля теле любить, коли можна посміятися, а що на світі є так багато веселого, то й сміятися часто є причина. Навіть коли не все гаразд, то мама й тато вмліють бути веселими, і Юля майлее ніколи не знає про їхні труднощі, а от про все добре вони їй розповідають, і вона разом з ними радіє, коли в них нема клопотів.
Крутнувшись перед дзеркалом, Юля надягла плащик і вийшла з дому, бо л<, мабуть, подрулека давно чекає. Юля трохи забарилася, поки зробила всі справи вдома, а що до початку кінофільму часу було досить, то Юля і не дуже поспішала.
Подружка насправді чекала, біля неї стояло двоє хлопчиків, один — незнайомий зовсім, а другого Юля знала — це був Юрко Березюк, він учився в їхній школі, щось на рік чи два молодший від Юлі, ніякої цікавості хлопці в неї не викликали, вона повагом підійшла ближче, привіталася і запитала подружку:
— Підемо, Іринко?
Юля завжди тільки так зверталася до людей — з пестливими інтонаціями й делікатним голосом, бо їй самій подобалося, коли з нею ласкаво розмовляють.
— Підемо, — погодилася Іра, і дівчатка повагом, навіть не озираючись, рушили собі вулицею. Вулиця їхня затишна, зелена, можна йти повагом, не боячись, що комусь заважатимеш.
— Ей, ви дурні гуски, куди пішли? — крикнув Юрко Березюк, певно, сам не усвідомлюючи, для чого він це робить. Настрій, правда, у нього був препоганий, але ж поганий настрій— це не причина, аби й іншим його псувати. Звідки Юлі й Ірі знати, яке лихо скоїлося з Юрком і що його гірко образили три дні тому. Образа не минала, хоча дощ ущух і майже весняне сонце світило на розпогодженому небі і в когось удома виспівував веселу пісню чи то транзистор, чи то записаний на магнітофонну стрічку голос, а на тротуарі вже бугіи вималювані класики і при хорошому настрої можна вистрибом перескочити з квадратика у квадрат, незважаючи на високий зріст та на поважний вік семикласника.
Але для Юрка наче зник такий недавній безтурботний час, і хоча насправді почалося усе з його вини, від того дурного вечора, коли Лесь Вітрук намовив зняти фари з чужої машини і Юрка впіймали за тією роботою. А Лесь непомітно зник, ніби його дощем змило. Почалося усе відтоді, звичайно, і винен у —всьому тільки сам Юрко, у всякому разі' складати вину ні на кого не годилося, навіть на Леся — бо ж Юркова це була справа — слухатися чи не слухатиея намови, алетак важко самому нести на собі тягар провини, хочеться скласти й на когось хоча б частину її. Лесь, фари, власник машини, ті люди, які його затримали, мама, — усі потроху чомусь здавалися Юркові винуватцями його лиха, і всім хотілося помститися за своє приниження, за відчуття залежності: йому здавалося, наче тепер кожен уважно й завжди стежить за ним, і вже ніхто не сподівається від нього нічого доброго, а тільки й чекають, аби він щось таке зробив, про що можна сказати: а бачите, ми так і знали, поганий хлопчисько, хуліган, негідник, шибеник... Усі ці слова він чув останнім часом надто часто і чув їх насамперед від матері й від батька, які казали, що він зганьбив їх своїм вчинком і вже ніколи не зможе змити пляму зі своєї честі, навіки до нього пристане ганьба, йому не довірятимуть люди, так, наче весь світ довідався про його вчинок. Довідатися, правда, було неважко: Лесь Вітрук кому міг розповідав, як Юрко хотів зняти фари, як йому це не вдалося зробити і як Юрка потім узяли на облік. Про свою роль у цій справі Лесь промовчував, виглядало так, ніби він і сам від когось іншого випадково довідався про історію з фарами. Юрко не додавав до розказаного ані словечка, і дивна річ — він не міг би сказати, що Лесева розповідь якось шкодила йому, Юркові. Навпаки. В очах однокласників, усупереч логіці, він зробився наче дужчим, кращим, розумнішим, ледве що не героєм з якогось фільму, і хоча фільм не мав щасливого кінця, здавалося, що хлопці чекали продовження, і в другій або в третій серії Юрко мусив би здійснити якісь подвиги, котрі б неодмінно закінчилися його перемогою.
Юрко був як між двома вогнями, між двома зовсім протилежними можливостями, бо для хлопців у класі він став незаперечним авторитетом і героєм, а для дорослих — майже злочинцем, у всякому разі — потенціальним злочинцем. А Юркові не хотілося ані того, ні другого, не хотілося вибирати між цими двома можливостями," йому по-справжньому бажалося тільки одного: щоб ніколи не було того вечора, коли він послухався Леся. Бо для себе Юрко знав, що він і не герой, і не шибеник, і дали б йому спокій, нехай би він собі міг спокійно вчити уроки, розмовляти з мамою про лелек, а з татом про літню поїздку в Карпати, вчити уроки й ходити в неділю у кіно. А його смикають на всі боки — учителі моралі вичитують, тато вимагає пояснень, що син хотів робити з фарами, а хлопці чекають нових подвигів. Юркові бракувало відваги зректися свого титулу героя, він міг би пояснити, що зробив він свій "подвиг" не з власної охоти, а з намови Леся, і взагалі в цьому нема нічого героїчного, просто безглуздий вчинок, і раніше йому ніколи на думку не спадало привласнювати собі чужі речі, але треба ж було довести Лесеві, що він, Юрко, не боягуз. Заплутавшись у цій неймовірній для тихого, без особливих фантазій хлопчака ситуації, Юрко став дратівливим, він гнівався на весь білий світ. Єдиною втіхою для нього було те, що час, незважаючи ні на які труднощі, таки минає, і скоро почнуться канікули, і можна буде кудись поїхати, де ніхто не знає про злощаоні фари. Була ще затаєна, майже підсвідома надія, що його врешті знімуть з того обліку, і тоді відразу забудеться вся ця дурна справа, і життя повернеться у давню колію.
Знімали з обліку тільки в тому випадку, коли поведінка відмінна, коли ставало очевидним, що людина зрозуміла свою провину й остаточно виправилася.