Можна було рятуватися від слів і настрою тільки мовчанням.
У редакції, куди я зайшла, напитуючи в Петрозаводську давнього батькового знайомого по його журналістській роботі, мені підрядився допомагати в мандрах по За-онежжі такий собі балакучий, бистренький фотокореспондент. За кілька хвилин знайомства, я вже знала, що він пише вірші, нариси до московських газет, де його страшенно шанують, охоче друкують і платять солідні гонорари; я знала також, що він мав п'ятьох дочок і називав їх "дочка номер один, номер два" і т. д., а жодна з них не хоче його слухатись, і всі чинять, як самі вважають за потрібне. Одна вискочила заміж у вісімнадцять років, друга не захотіла кінчати десятирічку, хоча вчилася дуже добре, а наймолодша, п'ята, гасав з хлопчаками на мотоциклах і вчитися не бажав взагалі. Усі п'ять дочок здалися мені страшенно симпатичними, хоч я їх не бачила у вічі — просто мені припало, до душі, що вони не слухаються свого нудного і хвалькуватого тата. Замість почуття вдячності до людини, яка вирішила показати мені Заонежжя й познайомити там з цікавими людьми, я зловтішно посміхалася, коли він оповідав про свої батьківські клопоти, й сповнилася до нього холодною недовірою й неприязню, але намагалася погасити в собі те перше враження, відганяючи геть премудре батькове повчання про супутників у дорозі. Я не змогла відмовитися від його пропозиції, бо Заонежжя здавалося мені болотистим, непрохідним і таємничим, і тому просто треба було мати провідника. Він розповідав про карельські народні промисли, а потім дав прочитати кілька власних статей — спеціально прихопив із собою,— там йшлося про вишивальниць і про художни-ка-самоука, який робив чисті дива з дерева й кори.
Нічого нуднішого я не читала — а він же писав у тій статті про власну матір, яка теж була вишивальницею, і хотів розказати про темні вечори, котрі колись давно концентрувались в одній світляній точці гасової лампи, в звукові пісні, несли якісь надії і дівочі жарти, коли вишивальниці збиралися разом і кожна вишивала свого рушника так, як веліли стародавні канони й звичаї, а також так, як підказувало власне серце. Я не знала, що казати на його писання, де не було навіть канонів, а тільки реміснича нудьга й безпорадність, і я мусила вимовляти щось округле, уникливе й безглузде? як усяка брепжя, бо ж розуміла, що анітрохи ж допоможу йому, сказавши правду, а тільки ображу майже незнайому людину. Жъй-гірше, звичайно, було не це — найгірше було інше: цей фотограф, як князьок удільний, вбирає мзду скрізь, де ми бували,— то сувенір з дерева, то старий весільний дзвіночок,— він калекціощвав ті дзвіночки й хвалився нижи так, ніби сам умів щось подібне зробити, мені йуло сумно від того тихого, легенького голосочки, ший .видав дзвінок, голосок той разкащвав .про ш знані мені зовсім звичаї, про чиєсь щастя й про чиюсь подію? і коли старий чоловік дарував фонографові ного дввжоша, то жені .хотілося сказати ^старому, —аби лишив пам'ятку собі.
Колись ми в 'батьком і в його колегами — бо тик уже'воно велося, що вічно я —була при їх розмовах і мені в ті роя-мови дозволялося втручатись.; жене слухали і ш перепиняли школы,, хоча^ я думаю, що це просто з —ввічливості, мне тому, що .я говорила щось мудре^ так от, колись ми затято сперечалися про колекціонувшня. Хтось захищав .колекціонерів, бо не раз бувало так, що воли рятували цінні речі від знищення, а ^батько ледве не криком кричав, що потім усе ж одно тих речей ніхто не бачить, вони замішені в чотирьох стінах, ними милуються самі лиш колекціонери, як скупі лицарі, і мені уявилися підвали, .повні старих підсвічників, ікон, дерев'яних голівок янголів, куди скускається поночі власник колекції^ щоб жадібно торкнутися руками й поглядом своїх скарбів. ".Усе треба віддавати в музеї,— доводив батько,— тільки в музеї".— "Але ж не все варто виставляти в мувеях,— заперечували йому,— і не все виставляється там, хіба краще, щоб не пропадало., як пропадає маса звичаїв, слів, котрі вмирають разом в речами і звичаями".—"А ти скажи, скажи;— кричав на батьки приятель^— з чого починалася "Третьяковка", що було б, якби не збирали друзі рисунків Жо-дільяні?" — "О, це ви знаєте, ви знаєте надто багато",— уже втрачав аргументи батько, а тільки сердився, я ставала в душі то на його бік, то на бік приятелів і теж намагалася щось докинути до суперечки,— а от зараз теж не знала, що краще: чи аби той дзвіночок десь загубився серед мотлоху, чи аби його взяв той дурний фотограф? Може, усе залежить від індивідуальності колекціонера? Чи — ні? Чи річ у самому явищі, в суті його? Л в вірю., що це тільки сутяжництво, жадоба, прашеиня наживи — мі, тут в багато своїх відтінків, які треба зрозуміти і в яких ігреба розібратися.
; Я бачила забиті хрест-нахрест по вікнах старі й чорні, але ж які гарні карельські хати, де вже ніхто не жив і жити не збирався; більші й менші покинуті хутори — що там той весільний дзвіночок поряд з хатами, дзвіницями в лісових хащах,— на ті дзвіниці натикалися тільки окремі туристи, що блукали неходженими дорогами, не передбаченими ніякими туристськими маршрутами,— і доля такої дзвіниці, старої, як вишивка й карельські загадки, залежала від доброї чи злої волі туриста. Можна було мудро зазначити па карті хоча б приблизно, де вона стоїть. Можна було вламатися туди й обдерти наличники, надщербити тонку дерев'яну різьбу — хоч таким чином щось рятувалося, не зігнило б дощенту,— чи не так? А можна було вчинити веселу пожежу з галасом і дикими танцями довкруг шаленого вогнища. Як часто спалахують ті старі дзвіниці, сказати важко, бо ж не все фіксується, але ж бувають і такі випадки.
Фотограф' добре знав, чого хоче,— він дошукувався адресу, однієї старої вчительки, бо саме до неї колись був потрапив дуже гарної роботи ломберний столик, виконаний: на початку століття відомим старим майстром-черво-нодеревцем на замовлення багатого купця.
Я ходила за фотографом від хати до хати в селі — він почувався вільно, господарно не тільки тому, що був родом з тих країв, а батько його працював тут поблизу заготівельником пушнини,— він уже зроду буя такий — гос-подарний і певний себе, і, розпитуючи про столик, він також вивідував, чи не мав хто самовара, і таки натрапив на самовар, і йому дали не тільки той самовар, а ще також полотняну торбу, аби туди самовар покласти. Я пробувала заплатити гроші за самовар, щоб присоромити якось фотографа, але він не дозволив мені того зробити, обіцяв бабусі переслати гроші потім, навіть записав адресу, і називав бабусю по імені й по батькові, придобрювався, і раптом, виявилося, що стара знав, де жила колись учителька, яка мала ломберний столик... Ми пішли до тої хати, і мені хотілося й не хотілося водночас, щоб столик знайшовся, і двоїлися почуття цікавості й бажання, аби тому чоловікові не поталанило зовсім. Я уявляла, як би він поставив # себе на дачі той ломберний столик, а на ньому — самовар, і як би він пив чай, і присьорбував, і хвалився, як усе це йому пощастило роздобути, викликаючи заздрість сусідів на дачі. І все-таки — а чи хотіла б я мати той ломберний столик, який міг уже досі піти на розпал у селянській хаті, чи той самовар, який діти ладні здати на металобрухт? Що краще — нехай такі речі йдуть у небуття чи опиняються все-таки в чиїхось руках — лихих чи добрих, мудрих чи дурних людей, але таких, що знають ціну тим речам?
Слідів ломберного столика ми так і не знайшли, зате роздобули в'яленої риби. По довгих пошуках і випрошуваннях нам таки продав її старий фіни, маленький, пропахлий горілкою, рибою, водою і вигорілим хмизом,— сонце заходило, воно зовсім не робило воду в озері червоною, по воді слалася срібна дорога, у тому сріблі чорно гойдався човен, старий фінн нанизував на шворку в'ялену срібну рибу, декотра була вже приіржавіла всередині, то таку він викидав, риба наче подзвонювала, така була висохла, від неї пахло сіллю — раніше я ніколи не думала, що сіль може пахнути. Фінн рахував рибу, а потім перестав рахувати, і фотограф складав її у мішок, хитро мені підморгнувши: і тут щось "капнуло" понад заплановане! Фінн потім так само не порахував грошей, які ми йому заплатили, він був п'яний, як зимова північна ніч, і щось оповідав про якусь важку свою недугу й норовливу жінку, а сонце сідало на воду, і було десь там на межі неба й землі, як перевернутий догори днищем рибальський човен — як же все те рвало душу, хай йому біс! Десь злилися в одне всі озера, усі хутори — і цей ось, де старий фінн ладував нам повен мішок риби, і той, де над самим берегом стояла, вся, як новенька, укрита жовтим тесом, порятована від пожежі й розкрадання церковця, її відбиток плавав у воді і теж світився новизною й нереальністю, по траві блукали округлі вівці, тихенько дзвонячи дзвіночками й побекуючи в надвечір'я. А також до того додалася самотня, стара й зчорніла на рівнині хата карельська — вона зосталася одна-едина з усього села, але в ній світився вогник, бо приїздив у ту хату з весни на всеньке літо старий письменник,— то був його рідний хутір, з якого досі всі люди давно вже вибралися в місто, а він один вертав до тої хати і писав там свій великий, довгий роман про велике місто. І до побаченого додалася нараз Денисова оповідь про міраж, який він бачив у казахстанському сте-Щ — У голубуватому, тремтячому мареві стояло село, білі хати, одна будова була найбільша, бачилася виразно, а.біля неї чіткою рискою — стовпець якийсь придорожній.
Денис не повірив, коли йому сказали, що то міраж,— а водночас правда, бо той міраж був абсолютним відбитком поселення, що стояло десь кілометрів за сімдесят від того місця, де зупинилася їхня машина, й видимим, ясна річ, звідтіль не могло бути. 8а кілька годин, уже надвечір, вони й справді прибули до того селища,— реального.
"Що ви думаєте з приводу літаючих тарілок?" — спитав мене фотограф.
"А ви що думаєте з приводу покинутих хат?" — запитала його я. Він шукав ломберний столик — це його обходило тоді понад усе на світі.
— Вода? Спадає, на мою думку,— відказала Мар'яна, хоча насправді ніяк не орієнтувалася, що воно діялося з водою. Бачила тільки ту ж напівсліпу з остраху машину, яку мусила тепер пильнувати, принаймні вряди-годи поглядаючи на неї з вікна, бо нічого більше не могла і не вміла,— треба було тільки поглядати з вікна, а у присмерку запалити світло, щоб усі знали, що в машини є захисток і сторож, і її пильнують, про неї дбають і не покинули напризволяще.