От моїй бiдi поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулiвки, от пiвсотнi таранi, ще свiжа була по веснi: осьде ж i серпаночок... тiльки здiлайте милость, пособiть моїй бiдi, ось що я вам розкажу...
— Знаю, знаю про твою бiду, якого тобi мудрого печеного гарбуза пiднесла Йосиповна Олена, що з Безверхого хутора, i як ти пiсля нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.
Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.
— А що я тобi робитиму? — пита Явдоха. — Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другої.
— Та де її у гаспида ськати! — здихнувши, каже Уласович, — одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду... Поможи, паньматiночко! — та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.
— Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? — вп'ять каже Явдоха. — Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?
— Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще...
— Нi, — каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. — Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе є, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що...
— Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору — що ви, вiдьми, не любите —так за один день усiх до єдиного i потрощу... I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, — бо вiн собi заможненький, — та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай теє усеє пану писарю Ригоровичу...
— Благоє дiло i мудроє рiшенiє, панi Зубихо, єй! iстинно! — так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:
— Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi...
— Мурлу, няв, мурлу! — обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:
— Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха... не можна менi бiля її хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна її, пiдрiзавши, теж з села вигнати?
— Та для чого не можна? 'Тiльки кажи, усе зроблю... — Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.
— Отсе усе коли зробиш, то i я...
— Мурлу, мурлу! — замурликав вп'ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:
— Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб'є, як його не берегтиму, а вiн таки вб'є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи...
— Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i моє дiло... — пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.
— Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.
— Мурлу, няв, мурлу, няв!
— Добре ж, — казала Явдоха. — А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску.
От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав'язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: "Раз, два, три..." — так як вiдбере дев'ять волосiв, та дев'ятий i рвоне зовсiм... Пан сотник кричить, пан писар регочеться... Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кiт мурличе на усю хату... От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев'яте волосся з лiвого уса i нарвала їх усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що "коли, — каже, — зовсiм поворожила, то вже я й пiду?"
— Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками.
Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись — додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:
— I се усе благонамiренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!
— Iдiть здоровi! — сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: — Кицю, кицю, кицю, кицю!..
— Мурлу, няв, мурррлу!
Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв'язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi... А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав... Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла... а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!
От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб'ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: "Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь". А сама, доставши аж п'ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доїти, кого їй треба було.
Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А .як вiддихнула i устала... та вп'ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказує, мов чоловiковi: "Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка..."
А кiт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцi, що вернулась.
От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!.. А тут трохи погодя i прийшла до неї жiнка, уся голова обв'язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха.
— А вiдкiля ти, молодице? — пита її Явдоха.
— Та я здалека! — каже молодиця, охаючи. — Коли знаєте хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий... ох!..
Явдоха моргнула на кота та й каже:
— Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе... Ти ж чого до мене прийшла?
— Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло... ох!" Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти... Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаєте, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашої хорунжiвни Йосиповни Олени, — та, сеє кажучи, i положила на стiл буханець, п'ятiрко яєць i шага грошей.
Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiєї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсної свiчки та ладану, та клаптик тiєї хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця... геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха її вiдволодала i посадила на лавку та й каже:
— Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував...
— Так i є! Се ж наш панич, — казала молодиця. — Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: "Що за 3 чорта гарна молодичка!" Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло...
Тут Явдоха i стала її розпитувати... об чiм їй треба було... а далi i проводила з хати та й каже: "От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба..."
VII
Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув.