Зникло все.
Зашуміли київські каштани, заспівав нічний вітер, далекий вітер юності, срібно забриніли струни місячної ночі…
"Якщо зраджу — хай мене покарає клятва вірності!" — прозвучав урочистий голос. Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону часу, оголила серце. Рідні очі наблизилися, загля-нули в душу. Кликали… Звали… Очікували…
— Ні! — скрикнула вона, відсахнувшись від Сергія. — Ні!
— Оленко, що з тобою? Оленко?
Вона відштовхнула його, кинулася бігти до Дніпра.
— Оленко, вернися!
Сергій метнувся за нею, кликав розпачливо:
— Оленко! Оле-е-енко!
Вона бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віти верболозів. Добігла до старезного в’яза, задихаючись, обняла його. Плакала, обмиваючи сльозами кору віковічного друга.
— Я не можу, не можу… Краще вмерти… Вмерти! Порадь мені, друже, скажи хоч сло-вечко.
"Розвій хмари душі, — скрипіло дерево, — відкинь примари…"
"Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?"
"Рідне серце — стежка твоя, — заспокоював в’яз. — Рідне серце, котре чекає вже вічність…"
Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла…
— Я божеволію… Так не можна… не можна…
Сергій підбіг до неї, підвів із землі — холодну, задубілу. Обігрівав її руки своїм поди-хом, плакав скупими чоловічими сльозами:
— Оленко, що ти робиш зі мною, з собою? Оленко, що ж нам діяти?
— Він живий, Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий.
— Оленко, ти ж маєш розум…
— Сергійку, сьогодні попливемо на його могилу. Попрощаємось. Я попрощаюся з юністю своєю, з казкою, а потім — я твоя. Я забуду…
Сергій повів її додому, загорнувши в плащ. Мовчав. Мовчали верболози довкола. Мов-чало світанкове небо, тривожно багряніючи над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до моря. Він щось знав, передчував, обіцяв.
ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ
Вони залишили човна внизу, зійшли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала, незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла, у неї було таке відчуття, що воно летіло десь перед нею, ніби клубочок вируючого полум’я.
Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’яни. Недалеко уже й верхів’я кручі, могила на ній, йо-го вічний спочинок. Там його розстріляли. Там він востаннє дивився на Лівобережжя і, може, посилав їй останнє вітання.
Дід Василь із Сергієм відстали, залишилися далеко позаду. Оленка вийшла на гору, по-бачила обеліск. Біля нього стояла ґрупа людей. Вона стишила крок, приклала долоню до гру-дей, намагаючись стримати стук серця.
Люди оглядалися на неї. Вражено подивилася на Оленку висока чорноока жінка з си-вим пасмом у косі, завмерла молода дівчина, яка тримала в руках букет польових квітів. Кого вона нагадує, на кого схожа?
Пшеничні коси, блакитні очі, брови зрослися на переніссі, ніби крила птаха. Поруч з нею плечистий білоголовий хлопець, котрий щасливо й розгублено усміхається їй.
— Олено Мусіївно?
— Євгене! Хто це?.. Хто це з тобою?
З гурту людей виступила висока худа постать, простягла до неї руки. Прозорі очі, такі, як і чверть віку тому, пронизали її, сколихнули всесвіт…
— Оле-е-енко!
— Миколо-о-о! Доню! Оксанко-о-о!
Здається, у безмежності прокотилися ці слова, відлунюючись у далеких світах. Троє обнялися, з’єдналися, завмерли…
Мовчазно стояли люди довкола. Не соромилась сліз Марія, усміхався радісно зворуше-ний Євген. Вони відчували, що стали учасниками таємничої містерії життя, великої тайни любові.
А на граніті тріпотіли в променях новонародженого дня червоні, багряні і білі троян-ди…
Апофеоз
ПІСНЯ ВІЧНОГО ВОГНЮ
ЛІТО 1985 РОКУ
До Вічного вогню вийшли і стали півкільцем три кобзарі. Фон Шварц жахнувся, гля-нувши на них, на їхні урочисті обличчя. Хто це? Звідки вони взялися тут?
Василь Сміян, якому незабаром сповниться сто років, сивий-пресивий, ніби древній Боян. Микола Горенко, шістдесятилітній кобзар і композитор, воскреслий з могили, пробуд-жений з полону забуття, в прозорих очах його навіки поєднано минуле й прийдешнє, живі, і мертві, і ненароджені. Євген Кремінь, обпалений вогнем любові й зради, зачарований пломе-нем болісного пошуку, тривожної мислі й вірного почуття. Які сили плекали їх і зберегли понад смертями, розлуками і безоднями небуття?
"Сили життя, — урочисто палахкотів вогонь. — Того праведного життя, на яке ви всі, ти і ті, хто стояв і стоїть за тобою, підняли руйнівну руку…"
Три кобзарі вдарили по струнах. І здалося фон Шварцеві, що разом з ними заграв Толя Вогник. І заспівало кільце побратимів, злютованих вічними обіймами. І підхопив урочисту, величну мелодію хор учнів, учителів, селян, гостей. Співала посивіла, спокійна, мов мадон-на, Оленка, співала її донька Оксана, співали ніжні, дзвінкоголосі жовтенята, співали птахи й ліси, навіть хмарини в небі. Фон Шварцеві здалося раптом, що на нього звертаються погляди всіх присутніх, і він спробував заховатися за спини своїх колеґ — делегатів конґресу, та від слів пісні де сховаєшся? Вони наздоганяли, мимохіть збурювали душу, пекли, мучили:
Палає небокрай,
Світанкова пора!
Вставай, вставай, вставай!
Горить нова зоря!
І хто б де не умер —
Від зради чи в борні, —
Воскресніте тепер
У Вічному вогні!
"У Вічному вогні… У Вічному вогні…" — клекотіли слова у знемагаючій свідомості фон Шварца. Він відчував, що в тих словах пісні — вічна правда, і та вічна правда веде цих людей понад віками й епохами. Вони якось просто пізнають одне одного, де б хто не був, де б хто не народився. У них один пароль — пароль творчості, невпинного будування, будуван-ня на тому місці, де тільки що прокотилося колесо руїни, де тільки що пройшли нещадні леґіони мороку, як би вони не називалися, — ордами Чинґіза, полчищами рицарів-хрестоносців чи дивізіями фюрера. І відчув фон Шварц, відчув усім своїм глибинним єством, понад лоґікою раціонального розуму, що вся потуга старого світу, всі сили мороку безсилі перед ніжними, відкритими серцями дітей нового світу, котрі оволоділи тайною вічного по-чатку. Освенціми, Дахау, Лідіце, Кортеліси, Хіросіми, будь-які грядущі розбої та нищення, будь-які хитрощі різних злочинців, чорних лож, вікових лихварів — усе поникає перед во-гнем творящого вічного початку… Перед Вічним вогнем, що бере силу з великої жертви попередників, мужніх і безстрашних бійців, надвмирущих бійців.
Як ми зможемо протистояти їм? З чим вийдемо у космічний простір, коли не змогли зламати беззахисні серця дітей, які мали тільки одну зброю — щирість і впевненість у своєму людському покликанні. То як же управитися з тією надмірною силою, якої вони досягли сьогодні? І чи можливий контакт для порозуміння на крилі лазерного променя?
Клубиться чорний дим,
Планета у вогні,
Над обрієм земним
Потвори навісні,
Та повстають сини,
Щоб подолати лють!
На вічний мир вони
Всім руки подають… —
лунало довкола віще слово дітей.
Вони стверджують вічний мир, вони відкривають своїм ключем браму у зоряні світи. А він? Невже його ключ — нульовий аркан, де лиш пустеля, і спека, і прірва попереду, і безжальні потвори довкола. І блазнівський ковпак та вбрання на ньому, на його господарях, і кожен їхній рух збуджує лише дзеленчання дзвіночків, нашитих у минулі віки — віки обма-ну, знущань, лихварства, інквізицій, нищення. І вже нема чистої гармонії сфер, голосу вели-кого мовчання. І відчув фон Шварц, як він щезає у наступаючому потоці великої сили, котра має оновити світ мудрістю, любов’ю і творчим всеохопленням, а в тій силі гримить урочи-стий консонанс збратаних душ, співзвуччя оновленої й захищеної природи, яка зуміла про-будити людей — тривожних, бунтівливих та все ж таки мудрих дітей своїх, — до рятівної дії, до вічного й радісного миру…
1960–1986 рр.