Вів свого спільника звивисто, хитро, на перший погляд безцільно, та згодом виявилося: вибрав з-поміж усіх, хто був на Ярославовім дворі, найбеззахиснішого. Був ним сліпий Ємець, якого вела Ойка. Ємця на віче не кликали — його послав туди Войтишич. "Піди, будь воно прокляте, покричи там за мене, старого!" Ойка не хотіла — батько нагримав на неї. Тепер самому було соромно за все, але мовчав, мовчала й дочка. Так поверталися нізчимно після цілоденного стояння то коло Софії, то на Ярославовім дворі. А двоє, ховаючись, бігли за ними непомічено.
Однак у такому городі, як Київ, непоміченого не може бути нічого. Чиїсь очі стежили за тими двома, хтось квапився й собі за сліпим Ємцем та його донькою, попервах ховаючись лише від Ойки, а тоді, запідозривши лихе, — так само й від тих двох.
Іваниця. Про таке йому й не мріялося ніколи! Захистити Ойку! Вберегти! Відбити! Суздальці чи самі дияволи — чи не однаково! Він упевнився в лихих намірах тих двох і, вже не ховаючись, зірвався до бігу. Ті не озиралися. Чули — хтось біжить, але не зважали. Ойка теж почула і глянула назад. Німий крик промайнув їй у очах і вмер навіки. Бо тої самої миті опецькуватий ударив мечем Ємця, а високий потяв Ойку. Тоді обидва скочили навстріч Іваниці, ще той і меча не видобув, ударили його з двох боків, пронизали на смерть і зникли.
А на мощеній дерев'яними кругляками боярській вулиці лишилося троє вбитих. В це б ніхто не повірив. І ті, мертві, здавалося, так само не вірили.
Ємець лежав, не випускаючи з рук списа. Ось жив чоловік і вмер. Був і нема. Ходив, простягаючи поперед себе руки, ніби спирався на повітря, доторкуючись до простору, обмацуючи цілий світ, а надбігла хижа сила, вдарила по тих простягнених руках — і покотився, і впав, і не підведеться більше.
Мав у собі страшну силу, сліпу силу, дику и безглузду, не знав пощади відтоді, як йому безжально випечено очі але сила та не згодилася, бо сліпа й безпорадна, а знайшлася хижа, видюча, злобива, вдарила — і відразу на смерть. Безпричинно, безглуздо, випадково, нікчемно. Один помах меча — і чоловіка нема. Мовби й не було ніколи. Чи доведеш світові, що був, що жив, страждав і простягав до того світу довірливо й непевно руки.
А Ойка! Дівчина з очима, в яких цілі оберемки чортів. Що від неї? Хіба що лиш босий слід на примерзлій трав! над Почайною. Та слід той умер разом з Іваницею ось тут нині. Ще лишилося її незабутнє тепло в руці Дулібовій, та де він?
Ті ж двоє, в суздальському обладунку, проскочили далі повз боярські двори, вслизнули в двір Петрилів, велися там, мов свої. Подалися до окремої хижі, аж тут перепинив їх голос восьминників, аж обидва підскочили з перестраху: голос є — Петрила нема.
— Куди? — засичав голос.
— Вже! — видихнув коротко й з полегкістю опецькуватий.
— Кого, де, коли?
– Ємця з тою. І ще якогось. Оце.
— Баранюки! Казано, зрання!
— Не вийшло!
— Кіз вам доїти! Нащо придасться тепер? Чи хто бачив?
— Ніхто? А як знатимуть, що вбили суздальці? Казано як?
— Не вийшло, боярине!
— Голови повідриваю!
— Тоді з князем вийшло, тепер ні, Люд одурілий з голоду, а за Довгу Руку тягне.
— Згиньте з-перед очей! — загримів Петрило.
— Та де ж твої очі? — дурнувато спитав довбешка.
— Покажу вам! Обом покажу!
Та Петрилові підручні вже знали: з великої хмари — дрібний дощ. Грозиться — страху не май. Довбешка сказав похмуро:
— Ніж ото кричати, подбай, аби прибрали… там. Бо сам кажеш: тепер на суздальців не подумають, а подумають на тебе.
Петрило не витерпів: вискочив із свого схову, пінячись, пхав убивців до їхньої хижі, постогнував од безсилої розсатанілості:
— Казано, звершити зрання, перед усіма… Показати всьому Києву… Суздальці вбивають!.. Суздальці, лоби ваші дерев'яні!..
Послав слуг, аби мерщій прибрали вбитих, занесли в двір до Войтишича, сам побіг до старого воєводи, плакав, каявся, бив себе в груди, рвав на собі волосся.
— Не вийшло! Не доглядів! Не подбав! Моя вина, воєводо!
— А будь воно все прокляте! — прокректав Войтишич. — Вмовкни й забудь. Уночі звези все те з мого двору, будь воно…
— Куди ж?
— Сам відати мусиш. Під дерева до святого Феодора. Скажи Ананії, та й зробіть. Були люди — і нема. Нема — то й не треба, будь воно все прокляте!
Похмурий віз поночі заїхав у браму монастиря святого Феодора, і десь під темними деревами закопано тіла Ойки, Іваниці та Ємця, закопано без сліз, без молитви, без зітхання, в катівському поквапі закидано груддям, — сховала в собі київська земля ще три смерті, безпричинні й невідомщені.
Тої самої ночі похмура вість прийшла в Київ: Долгорукий поїхав і не вернеться. Розгнівався на киян чи злякався киян? Погордував чи роздратувався? Відступився перед Ізяславом чи перед своїм старим братом?
Хоч як там було — В'ячеслав ще до світанку став великим князем київським.
Чи ж надовго?
На ранок В'ячеслав приймав на Ярославовім дворі
київське боярство.
Спорохнявілі від літ, набундючені від багатства, їхали до нового великого князя, покидаючи надійний захисток своїх неприступних дворів, ще й не вірячи до кінця, що Долгорукого справді нема, що втік у Остерський Городець, налякавшись чи то Ізяславових погроз, чи ревища чорного люду, а чи їхньої мовчазної сили.
Войтишич був перший у В'ячеслава. Літами перевищував усіх, навіть старого князя, значливістю ніхто з ним змагатися не міг, поводженню з вищими особистостями міг навчити будь-кого.
— Князеньку мій дорогий!
Обіймалися з В'ячеславом хрест-на-хрест, цілувалися довго, старанно, з смаком, мізинцями змахували зрадливі сльози, що так і рвалися викотитися з старечих очей.
— Плачуть наші очі, князю, будь воно прокляте!
— Плачуть, воєводо.
— Коли й сміятися буде чоловік? Вчора суздальці сміялися — ми плакали, сьогодні й суздальців нема, а ми й знов сльози ллємо, будь воно прокляте! А й чому б воно, князю дорогий? Бо ось ти великий князь по нашій волі, Довга Рука втік і не вернеться, а суздальці ще сидять у городі. Мав би ти послати киян та погромити їхні двори, будь воно прокляте! А де дружина сидить, то позамикати та попекти, як кабанів. Отець твій, Мономах, умів те робити.
— Господь з тобою! — злякано замахав на Войтишича князь В'ячеслав. — Насильства не допущу ніколи!
— Та чи то насильство? Право наше! — Ні над ким не допущу.
— Отець твій Мономах допускав. Жидовинів з Києва повиганяв.
— Я ж нікого не дам у кривду. Як і брат мій Юрій.
— Тоді й тебе проженем, князю, будь воно прокляте! Чого не казали в очі Долгорукому, те вільно говорили
В'ячеславу. Бо що то за князь? Ні сили, ні значення!
Гінці боярські вже мчали десь побіля Пирогова, за Стугну, до чорних клобуків, до князя Ізяслава. Не минуло й двох днів, як Ізяслав ускочив у Київ, увірвався слідом за товарами Долгорукого, які везли поживність киянам; дружину В'ячеславову обеззброїв, замкнув усі брами, звелів виловлювати й побивати суздальців; стриєві своєму, який вийшов йому назустріч, звелів при дружині й боярах:
– Іди з Києва!
І тут старий князь, відкинувши свою лагідність, закричав:
— Хоч убий мене отут, а з Києва не піду!
Чотири Миколи вже були за спиною в свого князя. Жовтооко поблимували, Старий зітхав, Плаксій лив сльози, Кудинник кляв, Безвухий випльовував з себе якісь дивні поодинокі слова: "Свині… мої… наші… свині… твої… бач… свині…" Може, не долічився в себе на дворі свиней? Оляндру вже встиг прогнати — кінчилося нетривале боярство цієї химерної жінки. Всі Миколи відібрали свої двори у недавніх переможців — тепер хотіли мерщій відібрати князівський стіл для свого Ізяслава.
— В Дніпер його! — сопіли про В'ячеслава.
Кияни ж, зачувши лиху вість, збігалися до Турової божниці. Зібралися б і коло Софії, та на Гору простий люд не пускала Ізяславова дружина; ще вчора єдиний, Київ розокремлювався, Гора замикалася в неприступній пихатості, чванилася силою, багатством, знатністю, а чорний люд кинуто було до підніжжя, де мав лишатися, обплутаний нуждою й труднощами, мов сітями.
— Стерво цей Ізяслав! — кричали на Подільському торговищі ті самі, хто ще кілька день тому домагався поставити перед очі князя Юрія.
— А з ним боярство його!
Викурити їх з Києва!
— Запалити город усіма кінцями!
— А що згорить? Княжі тереми, боярські доми, церкви та монастирі?
— Все — запалити!
— Ми їх ставили — нам і палити? Дурню!
— Прикликати Долгорукого!
— Не треба було виганяти!
— Кого прогнали, а кого впустили!
— Побити Ізяславових!
— Цить! Он їдуть!
– Ідуть, то й проїдуть!
— То ж восьминник!
— Петрило — свиняче рило!
— Батожений зад!
— Гій-гій!
— Ач, хвоста задрав!
Колотилося до самого вечора, колотилося ніч, Ізяслав боявся поткнутися на Поділ, не наважувався зачепити В'ячеслава, вмовляв старого князя, щоб ішов той миром у Вишгород, бо ж і при Долгорукому мав його для себе.
— Мав Вишгород, а сидів у Києві! І тепер сидітиму і не зворухнуся, хоч ти вбий!
З Канева прискочили гінці, штовхнулися в зачинені київські брами, дізналися про відступ Долгорукого, кинулися на міст, але їх не пущено туди, тоді аж на Сітомлі знайшли перевізників, переправилися на той бік Дніпра, поскакали до Остерського Городка з вістю так довго очікуваною для Юрія і такою невчасною нині: до Канева допливають лодьї, на яких повертаються посли з княжою невісток" — ромейською царівною Іриною.
Лодьї пливли вгору по Дніпру, попереду — червона, князівська, з різьбленою на носі повногрудою дівою, встелена килимами, з просторою опочивальнею для царівни, де стояло широке ложе з прислоном, золоте начиння для миття, срібні грілки для рук і для ніг. На ложі були покривала з щонайніжніших хутер — з пупків горностаєвих і білячих, з бобрового пуху, але, що далі на північ просувався урочистий караван, супроводжуваний по берегах берладниками, то більше мерзла ночами розніжена Ірина, то вередливішою ставала в своїх забаганках, не хотіла відпускати від себе князя Йвана і на ніч, так що гребці на лодьях лиш переморгувалися та пересміювалися, а Дуліб, який попервах намагався не надавати ваги примхам невісти, не втерпів, м'яко сказав Берладникові:
— Обережним будь, князю.
Той лиш посміявся безжурно.
В Цареграді пробули довго, бо імператор Мануїл чи то випробовував руських послів, чи то мірився ще кудись видати свою перезрілу сестру, що мала десь коло тридцяти літ, останні десять з яких можна б сміливо полічити удвоє.