— Шо ти обращаїш уніманіє. Не обращай уніманія, і хай йому дуля під хвіст.
— Вона тепера мене в хату не пустить! — сказав Смерд, покліпуючи білястими віями над синіми очима.
— Юрунда! — сказав Єва й гикнув. — Хата ж не її, а твоя.
— Але я не винуватий! Не винуватий я! Це та чортова зараза до мене лізла.
— Да, баба — як болото, — сказав Єва і знову гикнув. — Лучче з ними діла не мать… Я давно так, не імєю дєла і каюк!.. Хоч, піду до твойої на переговори?.. Скажу: так і так ска’ть, не винуват і каюк!
— Ну да — не винуват, коли та курва мене обнімала.
— Напрасно. Партизан їх привьов. Була в нас така славна компашка, мужеська, чесна і хароша. Нє, баби, то як курячий помйот! Фу!
— Це ти так кажеш, бо сам не можеш, — мовив, схлипнувши, Смерд.
— Хто тобі сказав? — аж помалиновів Єва. — Ти шо, в морду хочеш?
— Ну, чого придурюваться, Єва, — сказав, знову схлипнувши, Смерд. — Це ж усі знають…
— І напрасно, — сказав Єва, відводячи очі. — Я можу, но брезгую, пойняв?
— Хай буде так, — сказав Смерд і кліпнув білими повіками. — Що ж мені тепера робить?
— Коли хоч, піду на переговори. А поки суд до діла, підем вріжем і каюк!
— Да-м, — сказав Смерд-молодший. — Поки суд до діла — це можна.
В цей час Смердиха-молодша входила до свого двору і перше, що вона уздріла, — це Смердиха-старша, яка стояла, ніби баба Яга з казок, опираючись на ціпка; голова в неї закутана, незважаючи на теплінь, хусткою, а поверх халата була одягнена сіра вовняна кацавейка із хутряною облямівкою, на ногах же — хутряні капці.
— Знаєте, до чого ваш синок докотився? — спитала у свекрухи з ходу, бо й досі ще була розпашіла й роздразнена. Свекруха поставила супроти неї холодні очі.
— Він там у бур’янах з марухою тягається! — бухнула невістка.
Тоді губи в свекрухи стали тоненькі й сині, а очка малі й колючі, і вона стрілила в невістку, ніби вбити її збиралась.
— Бо, навєрно, не даєш йому того, шо нада! — сказала чи власне пропищала вона, від чого Марія спалахнула, як піон, і притьма кинулась у хату, адже це була образа з образ, і свекруха чудово знала, як дошкулити.
Отож сиділа в хаті й ридала, а Смердиха-старша подибала до старого Смерда й почала буркати проти невістки, що така вона й сяка; старий Смерд у цей час плів сіточку й дивився на тепле плесо річки; воно манило його до себе, але добре знав, що сили до ловитви вже не мав. Отож слухав, а власне, не слухав шичне ґдирання жінки, і йому було зовсім байдужісінько і до невістки, і до того, що та сяка-така, і до власної жінки, а хотілося йому одного: сидіти в тиші, дивитися на тепле плесо річки, на якому завмерли чорні й сині човни з сірими постатями рибалок, плести сіточку й пити власний смуток, бо смуток останнім часом його не покидав — що не день, менше й менше в ньому залишалося сили.
— Чуєш, що я кажу? — спитала, звищивши голос, Смердиха-старша, вже й сердитися починаючи.
— Чи ж воно мені тра? — сказав старий Смерд і знову кинув поглядом на тепле синє і принадне річкове плесо, бо звідти війнуло на нього вологим запахом води й риби, і від того смуток його ще збільшився.
Тоді Смердиха сплюнула, бо що взяти з цього мурла, бо цей мурло останнім часом зовсім чудний зробився — немає йому ні до чого діла, а задирати його більше Смердиха-старша не зважувалась, отож подибцяла на вулицю, де завжди можна біля каменя зустріти когось із кумась, а ті вже не будуть такі безтямно тупі й байдужі, принаймні з ними якось і душу відведе.
Саме в цей час п’яниці в бур’янах допивали рештки самогону, обговорюючи подію, що звалилася на них, вони щиро співчували Смердові-молодшому й тихо радились, як йому допомогти. Смерд же молодший тихо сидів у дружньому колі і вряди-годи втирав собі ліве око, яке в нього хронічно сльозилось, а сьогодні тим більше. П’яниці зійшлися на думці, що найкраще когось із них послати до Смердихи-молодшої, щоб розказати, як було діло, і щоб вона Смерду вибачила, адже Смерд тут і справді не був винуватий, а тільки маруха, яка почала сама лізти до нього зі своїми телячими ніжностями.
— Я можу піти, — сказав Єва, — але в мене з бабами розговор плохо получаїться. Я з бабами якось общого розговору не находжу.
— А я от знаходжу, — сказав Партизан і гордо блиснув оком.
— То ти й піди, — сказав Єва — Слиш, Смерд, пусть Партизан пойдьоть, бо це він марух притащив, ти не проч?
— Мені все’дно, — сказав приречено Смерд-молодший. — Буза получаїця…
— То може, зара і йти? — спитав Партизан.
— Нє, зара вона сердита, — кволо заперечив Смерд-молодший. — Зара до неї лучче не соваться та й на роботу їй скоро йти. Буза получаїця…
— Брось, Смерд, а то ти какось як шмата, — сказав Єва. — Поживи в нашому бліндажику, сама прибіжить. А не прибіжить, тоже біда невелика. Нє, я проти того, щоб баб у нашу компанію водить. Од баб самі неприятності виходять — курячий помйот!.. Фу!
2
На цю пораду Смерд-молодший ночувати додому не прийшов. Мого жінка повернулася пізно вночі з твердим наміром виставити чоловіка з власного ліжка, вона вже наготувала відповідні слова, і те, що Смерда вдома не застала, якось дивно її врадило — це значило, що до нього повернулася маруха, і вони, певне, зараз десь забавляються у бур’янах. Сама думка про те так переколотила жінку, що вона й не вечеряла й цілу ніч прокрутилася, не мігши заснути, — все їй уявлялося, що її чоловік лижеться з тією почварою або й злягається, від чого все в душі в неї попалилось, і вона твердо вирішила таки покласти край своїм мукам.
Уранці в неї боліла голова, вона пересолила яєчню синові й випровадила того до школи, а сама випила аж дві таблетки обезболючого. Голова боліти перестала, натомість прийшло якесь отупіння, Марія вмикнула телевізора й дивилася, що там показували, — якийсь цілком ідіотський фільм. У цей час і прийшов до неї Партизан, умитий і зачісаний, і цілком тверезий; він хазяйновито роззирнувся по хаті й без запрошення сів, і собі дивлячись телевізора.
— Прийшов, бо мені тебе жалко, — заявив він Смердисі-молодшій. — Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня…
— Знову вони з вами? — кволо поцікавилася Смердиха-молодша.
— А как же, — сказав Партизан. — Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.
У Марії все похололо всередині.
— Це ти правду кажеш? — пошепки спитала.
— А чо’ мені брехать? — мовив Партизан. — Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку…
— А чом ти в себе не зробиш картиночку? — в’яло спитала жінка.
— Нєт стімула! — сказав Партизан й урочисто замовк.
— Як це стимула? — не зрозуміла Марія.
— А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?
Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.
— А я, може, — сказав Партизан, — про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..
— Чого прийшов? — холодно спитала Марія.
— Розказать, як воно там із твоїм получилось.
— Ти ж привів тих хвойд!
Партизан скинув очима.
— Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.
— Чого ж двох привів, а не одну?
— А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.
— Залиш мене, — втомлено сказала Марія.
— А мо’, я до тебе заходить буду. — смиренно попросив Партизан. — Ну так, по человєческі… Завидую твоєму дурбаку…
— Завидуєш, що з хвойдами тягається по кущах? — гостро спитала Марія.
— Нє, шо таку женщину, як ти, має… Має й не уважа, пользоваться не уміє.
— Йди ти, трепло! — м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.
— Нічо не вийшло, — сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. — Тверда вона…
— Да, вона така! — сказав печально Смерд-молодший. — Вона в мене така!..
У цей час повернулися до них і вчорашні марухи — Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так — вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому — до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.
— Спасибочки, — байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину — подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір — відразу ж напоровся на матір.
— Що це ти вичворяєш? — спитала мати.
Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.
— Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?
— Ат! — махнув він рукою. — Нічо ти не знаєш!
— А шо я маю знать? — аж закипіла мати. — Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.
— Знаю, — сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.
— І в кого такий ти непутящий вдався? — сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені — як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою — хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити.