Тобто свідок зізнався у своєму провокаторстві.
Свідком був працівник слідчого ізолятора КДБ УРСР, який показав, що восени 1977 року після побачення Валерія Марченка з матір'ю, він виявив у банці з медом, яку мати передала сину в ізолятор, капсулу з "документом". То була робота Валерія Марченка про Киселика. Свідчення плутане, оскільки Валерій Марченко хотів передати за межі ізолятора, а мати передала мед йому, чому ж та праця попала назад? Крім того, цей "документ" був виявлений за відсутності Валерія Марченка і його матері.
Прокурор (Попов) переказав зміст звинувачення, переповнивши його пафосом передових статей, газет та журналів (цілі сторінки з них він склеїв і читав) про торжество ленінської національної політики та дружби народів, про величезні досягнення радянської медицини і охорони здоров'я, цифрами динаміки неуклінного зростання національного доходу нашої країни та добробуту радянських людей, про мирне небо над землею завдяки зусиллям СРСР. Гучно таврував ганебних зрадників народу — бандерівців та оунівців, які захлиналися кров'ю нашого народу, вбивали дітей, стариків, жінок, топили ріками крові села України. І ось таких Валерій Марченко взяв за героїв у своїх творах, він оспівує, величає їх. Зупинився на Антоні Олійнику, який вбивав, знищував, не щадив немовлят. Суд у свій час прийняв достойне рішення — розстріляти вбивцю (потім Валерій Марченко заперечив, що це не той Олійник, їх було кілька, не про того говорить громадянин прокурор. Його Олійник —
Антон, молодий українець, який ходив по селах агітатором, який волю ставив над усе. Не витримавши умов у таборах, він двічі тікав і його розстріляли). На закінчення промови прокурор, дотримуючись все того ж пафосу, виголосив, що Валерій Марченко зводить страшний наклеп з метою підриву і ослаблення радянського ладу. Він звинувачує Валерія Марченка за ст.62 ч.2 КК УРСР, а також за аналогічними статтями КК РСФСР та Каз.РСР і визначив міру покарання, як особливо небезпечному рецидивісту — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
Від адвоката Валерій Марченко відмовився. Та все ж у судовому засіданні він брав участь (Осадчий Ю.М.). Насправді він грав роль помічника прокурора. Його запитання до Валерія Марченка і до свідків доповнювали запитання прокурора. Він сказав, що провина Валерія Марченка така, що тут немає пом'якшувальних моментів, він згодний із звинуваченням прокурора. Однак запропонував суду зменшити міру покарання, зваживши, що шкоди радянській державі Валерій Марченко не спричинив, а також враховуючи його хворобу.
Останнє слово Валерія Марченка.* Коли я вступив до університету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмовляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що його отримує кожна людина від народження. До цих 5 млн. належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат. З приводу такого неприродного явища — чому українці на своїй землі втрачають зв'язок з рідною мовою, я написав 1973 року дві статті — "За параваном ідейності" та "Київський діалог", яким не довелося побачити світу та яких ніхто не встиг прочитати. За них мене Київський обласний суд покарав на 8 років позбавлення волі. Виявляється, Україна — єдина країна, що входить до складу ООН, котра висилає своїх в'язнів за межі своєї території. Перебуваючи в пермських радянських концтаборах, я зіштовхнувся з брехнею та беззаконням. Як людина вільна, тобто така, що вважає себе вільною, де і в яких умовах вона не перебувала б, я не міг мовчати і писав про те. За це мене зараз судять. Я проти брехні і облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, я захищаю гідність людини, відстоюючи високі моральні принципи як християнин, керуюся божими заповідями. Мені як громадянинові і чоловікові соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів.
Суддя перебивав, не давав підсудному говорити, весь час перепитував: — Що просите? Що хочете від суду? Валерій Марченко нічого не просив, а продовжував називати факти беззаконня у таборах, про постійні обшуки, про вилучення і безслідно пропалі художні, літературні твори, переклади.
* Відтворено по пам'яті, скорочено
Валерій Марченко: Мене звинувачують у наклепах на радянську медицину. У пермській 35-ій зоні ВТК Івана Світличного поставили виконувати "легку" роботу — збирати дрібні деталі до праски, знаючи, що в нього немає пальців. Медкомісія визнала його спроможним до цієї роботи, а у висновку комісії було визначено, що в нього здорових 5 пальців на обох руках (замість 2). Тоді на папері обвели Іванову праву руку з одним пальцем і відіслали в Перм прокурору — відповідь не надійшла. Чи це наклеп на радянську медицину?
В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя. А ось тут, під оцим гербом Української РСР, пропоную повісити відбиток руки Івана Світличного з "медичним" твердженням — 5 пальців...
Вирок, фактично, тотожний із звинуваченням.
У судовому процесі Валерій Марченко брав активну, навіть ведучу роль, ставлячи питання свідкам, судді та адвокатові, нагадував секретарці, щоб записувала все. Він розвінчував підступність, брехню і демагогію. Він показав, що більшість свідків — співпрацівники КДБ, медичні працівники — низької кваліфікації, адвокат не захищає, а звинувачує. Протягом судового засідання Валерій Марченко почував себе погано, з'явились ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг лише спираючися на бар'єр, просив у охоронців пити.
На запитання судді — що хочете від суду, нарешті Валерій Марченко висловився: "Та вже давайте ваші 15 років!"
Слідство 3 місяці, суд — 1 день. Особливо небезпечний державний рецидивіст отримав 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання.
Дівчата прорвалися в зал, кинули Валерію червоні гвоздики.
ВАЛЕРІЙ МАРЧЕНКО
В КРИМІНАЛЬНОМУ ТАБОРІ
(із зарубіжної преси)
Про трагічну долю Валерія Марченка, київського молодого журналіста
і перекладача, що 13 березня цього року був вдруге засуджений за так звану "антисовєтську агітацію і пропаганду" до 10 років особливого режиму та 5 років заслання, писали впродовж березня і квітня різні німецькомовні газети й журнали — почавши від "Франкфуртер Альге-майне Цайтунг" по швейцарські та австрійські пресові органи. Міжнародня Амнестія, що опікувалася Валерієм Марченком ще під час його першого ув'язнення в 1973-80 роках, заініціювала ще в половині березня оборонну акцію в його справі, закликаючи своїх численних членів висилати телеграми до московських та київських інстанцій з проханням помилування і звільнення. Міжнародня Християнська Солідарність, організація з осідком в Швейцарії та сильною секцією в Австрії, просунула в масові католицькі тижневики, що друкуються в п'ятьох дієцезіях Австрії, статті про Валерія Марченка та заклики збирати підписи й писати листи та висилати телеграми до Москви і Києва в його обороні. Сам папа Римський вислав телеграму в його обороні, тим більше що стало відомо, що Валерій Марченко під час свого першого перебування в концтаборі став віруючим.
Правдоподібно київські органи безпеки буди немало здивовані тією реакцією Заходу. Під таким моральним тиском навіть обіцяли матері, Ніні Марченко, що з огляду на поганий стан здоров'я її сина перевезуть його до табору протягом 5-7 днів, на що вона і покладала велику надію. Однак всі ці обіцянки виявилися пустопорожніми. Ще в квітні місяці мати почала шукати сина, якого слід пропав. У цій справі вона вислала біля 15 телеграм. Сама двічі їздила в Москву, під кінець була 10 днів в дорозі, щоб добитися до хворого сина, що після 52 днів етапного транспорту прибув біля 25 травня до Кучіно. Це горезвісний табір політичних "рецидивістів", де недавно помер Олекса Тихий, якому не давали лікарської опіки впродовж останніх років, і він помер 6 травня після страшних мук.
Начальником цього табору є Журавков, начальником режиму — садист Фйодоров, а його заступник не менш жорстокий Харісов. Ніна Марченко відчула вже на самому початку, яким духом віє від адміністрації табору Кучіно: їй відмовили коротке побачення з хворим сином, не прийняли передачу— 1 кілограм сушених овочів. Марченкові відмовили дієтне харчування і позбавили його права отримувати посилки. З огляду на таку ситуацію, мати Валерія Марченка написала до начальника КГБ Пермської области слідуючого листа: "На доручення КҐБ мені відмовлено в короткому побаченні з моїм сином, що знаходиться в крайньо виснаженому стані після етапу, що тривав 52 дні. Мені відмовили коротке побачення, а також передачу з сухими овочами. Все це оцінюю як небажання показати мені людину доведену до крайности, виснажену важкою хворобою, та як знущання над матір'ю, що була десять днів у дорозі. Йому відмовлено дієту, право купувати в ларку і отримувати посилки. Мені важко уявити, що сталося з людиною, яка хворіє тяжкими хворобами як хронічний нефрит, гіпертонія, серцева недуга. Десять днів я в дорозі розшукувала загублені сліди сина. Прошу безвідкладно подати йому потрібну медичну поміч з боку лікаря-нефролога й госпіталізувати його. Ви несете повну відповідальність за життя Валерія Марченка". Кучіно Пермської області,
25 травня 1984р.
Его Преосвященству
Епископу Пермской и Соликамской епархии Афанасию
прихожанки Нины Смужаницы,
проживающей в г.Киеве,
по ул. Щербакова, дом 72/2, кв.130
Ваше Преосвященство! Обращаюсь к Вам с большой материнской просьбой. Мой сын, журналист Валерий Марченко, 1947 г.рождения, из Киева, осужден на долгих 10 лет лагерей особого режима. Отбывать это жестокое наказание он будет в Пермской области. Сын мой — православный христианин, глубоко верующий человек. К религии он пришел через большое страдание — с 16 лет он болеет тяжелой болезнью почек. В 25 лет (в 1973 году) его больного осудили как журналиста к 6 годам лагерей строгого режима и 2-м годам ссылки. Находясь в тяжелых условиях лагерей Чусовского района (с 1973 по 1979 гг.) он сумел обогатить свою душу неиссякаемой добротой к людям, большим чувством любви и сочувствием к человеческому унижению и страданию. Помогать людям, в своих деяниях наследовать Христа — стало его жизненным кредо, а Божьи заповеди легли в основу всех его жизненных поступков.
Многих, кто любил его и знал, он повернул к религии.