тільки допоможіть! — І вона простягла бабі руку з червінцями.
Знахарка жадно вхопила золото й довго ним милувалася, прицмокуючи губами, з радісним гарчанням, немов собака, вхопивши иеобгризену кістку.
— Спасибі, спасибі тобі, дитино моя, квіточко ясна, що пожаліла стару! — промовила нарешті знахарка, і кожен звук її голосу відгукувався якимсь болісним здриганням у грудях Уляни.— От за це я тобі й допоможу... Все скажу: хто тобі в слід ступив, яке тебе наврочило око, хто твої радості розвіяв і п’ятою наступив на твоє серце. Все розкажу й раду дам, як тобі позбутися тої лиходійки і як знову повернути со&і радість, і щастя, і молоду втіху.
—л Бабусю... Нічого не пошкодую! — скрикнула Уляна і в нестямному пориві поцілувала відьмі руку.— У'мене знайдеться багато золота і всякого добра — тільки допоможіть... скажіть, хто вона й де вона!.. Смокче мене за серце нудьга, як гадюка. Заступили мені слід... роздушили мов серце...
— Не побивайся: все скинемо, все оджеиемо на очерета, на яруги... Дай ось тільки приготую зілля...
Стара розтопила в печі, присунула до вогшо великий горщик, накидала в нього всякого коріння й зілля й налила якоїсь рідини, що зберігалася в особливому глечику, добре зав’язаному ганчіркою. Уляні здалося, що коли стара лила ТУ буру воду, то разом з нею з глечика шубовснули-й якісь гади,— ніби жаби або пуголовки.
— А тепер — на ось випий ще цього зілля, побачиш свою долю! — стара зняла з полиці пляшечку з якоюсь буро-коричневою рідиною й, наливши трошки в скляночку, дала Уляні випити. Уляна відразу сьорбнула гіркої рідини й мимоволі скривилася.
— Гірко? Не бійся, потім солодко буде! — посміхнулася лиховісною посмішкою стара й, тицьнувши кощавим пальцем у бік печі, прохрипіла: — Ну, дивися ж тепер, уже почалося.
Як тільки полум’я лизнуло горщик, у ньому почулося зловісне урчання, що подібне було то до звуків дзвіночка, то до виття вовків, і хата наповнилася задушливим чадом, що одр&зу запаморочив голову.
Уляна сиділа, широко розплющивши очі, й відчувала, як від жаху кам’яніли їй руки й ноги, як поволі починала
крутитися перед нею відьмина печера, з кожним обертом набираючи все страшнішого вигляду й страхітливіших розмірів, як у голові в неї посилювався дзвін, а у вухах здіймалося завивання бурі... Нарешті до неї підійшла знахарка й, струснувши за плече, вивела її з оціпеніння.
— Ну, встань, красуне,— прохрипіла вона. Уляні здалося, що голос у старої став грізний та гучний.— Підійди до' цього горшка, нехай на тебе війне парою, а потім ти побачиш у ньому й свою розлучницю.
Бажання заглянути в обличчя своєму ворогові одразу піддало енергії серцю Уляни; вона зібрала всі сили й, хитаючись, сперлася на руки старої й підійшла-таки до горшка, що стояв і клекотів долі; з пащі його підіймалися густі клуби жовто-червоного диму, від якого розходився нестерпний сморід. Знахарка, як упало в очі Уляні, була вже не маленькою і горбатою, з високим кістяком, покритим патлами білих розпущених кіс; замість очей на її кістяку світилися кривавими вогнями дві ями, а замість зубів стирчали два великі ікла. Відьма накинула Уляні на голову свою хустку, простягла над шршком довгі кощаві руки з пташиними кігтями й почала промовляти заклинання.
Уляні щось клубком стало під серцем і буцім якась куля підкотилася до її горла, в голові так зашуміло, що вона вже не могла зрозуміти, якою мовою й що говорила стара; їй здавалося, що' прорвалася над нею гребля і з страшенним ревом та клекотом кинулися в цей провал потоки шалених вод. и
— Дивись, дивись! — гриміла тим часом відьма.— Ось гніздо твого ворога... Багато вікон..* дверей і дах високий, а кругом мури та шанці й ворота на добрих замках... Ось по двору павою походжає й краля... Ого, як та зоря на небі, а душа чорна, як запаска... обличчя ангельське, а душа чортова... Зверху — єдваб, а зісподу — бруд... грязюка... Дивися, коси в неї які, а ось неначе б то зажурилася... От примічай: підходить до неї якийсь наче юнак, пан не пан, а кращий за пана... Ставний та гарний, нахилився й шепче їй щось па вухо...
Уляна нічого не могла виразно бачити, їй каламутилося в очах і в голові крутилися величезним колесом райдужні вогні... Серед них, щоправда, виблискували й иалаци, й башти, й прегарні красуні. Все миготіло так швидко, як в осінньому вихорі мелькає пожовкле листя, та коли почула Уляна, що якийсь юнак підходить до її суперниці, то вона відчула під серцем лезо ножа й з криком: "То Іван мій!" знепритомніла*
Знахарка неабияк перелякалася; вона зараз же відчинила двері, підтягла свою клієнтку до струменя свіжого повітря й бризнула їй в обличчя холодною водою, та все-таки їй довелося поморочитися довгенько, поки пацієнтка розплющила очі й стала рівномірно дихати.
— Де я? Що це було? — подала нарешті голос Уляна й заходилася сильно терти собі чоло, голова в неї була важка, мов казан, а тіло болісно нило, неначе було розчавлене колодою, а кістки потрощені в ступі.
— Та в мене, в знахарки,— лагідно бурчала стара,— ти дивилася на свою змію-розлучницю, до котрої коханець твій, Іван твій, серцем лежить. Перелякалася, тепер уже все минуло, й більше не тривожся... Я й лихо твоє немов рукою зніму.
— Ох, бабусю,— простогнала Уляна, з зусиллям підводячись з порога дверей, на якому вона лежала,— рятуйте!
— Та ось порятую, і, як сон, усе минеться... Ось иа тобі зілля в торбинці, всиплеш усе це в пляшку горілки, заткнеш її добре, щоб дух не розвіяло, і поставиш у піч на ніч, щоб горілка настоялась, стане вона густо-червоною... Ото тобі— й буде справжній приворот... Я то й поза очі ворожитиму й насилатиму на твого коханця до тебе любов, а до твого ворога ненависть... Ти от і приходитимеш до мене й розказуватимеш, як мої намовляння діють,— це неодмінно... І отоді тільки, як помітиш, що лиходійка-туга все сидить у його серці, тоді даси чарку привороту,— твій засне, і зі сном усе в нього вилетить з голови... А ось оце порошок із сушених гадючих яєць для твоєї розлучниці. Якщо вона не покине твого Івана й чіплятиметься до нього, мов будяк до одягу або смола до чобота, то от усип цього порошку їй у якесь питво або страву, і повір, що гадюка ця більше вже не причепиться. Знай, коли часом що, то про мене анімур-мур...
— Та що ви, бабусю. Бодай мені заціпило, коли я що...—-поспішила Уляна заспокоїти стару,— а за ваше зілля й за ваші замовляння я не тільки нічого не пошкодую, а в ноги вам уклонюся....
— Ну, гаразд... Іди ж, іди, поки ще не минула ніч,— заквапила свою гостю стара,— щоб чуже вороже око не пошкодило... А на підкріплення випий ось цієї настоянки чарочку... і закинь свою журбу за спину,— все буде так, як того твоя душенька бажає...
Уляна випила чарку якоїсь хмільної настоянки й, иідба-
дьорившись трохи, пішла назад пустищами, далеко обминаючи село.
Єдина тільки думка засіла їй цвяхом у голову: за всіма прикметами то має бути двір маршалка — і мури, й шанці, й палаци, як розповідав і Андрій, та й красуня не хто інша, як сама маршалкова... або, може, ще якась інша краля сидить там...
— Ні, що б там не було, а треба самій піти в той двір і на свої очі все побачити, в усьому впевнитися,— скрикнула вона серед лісу й своїм гучним голосом сполохала якусь сонну пташку.
Тим часом Янчевський знову загорівся нервовою гарячковою діяльністю, але вона вже була спрямована не на розшуки і влови Кармелюка, а зовсім па інші цілі. Пропозиція Розалії очолити мисливців па розбійника, що його так важко було’ спіймати, спершу порадувала дуже Янчевського, не завдаючи чутливого удару його самолюбству: по-перше, присутність красуні, та ще коханої, на облавах надавало їм особливої принадності, по-друге, в походах — a la guerre, comme a la guerre 49 — завжди було більше свободи для інтимних розмов і секретних нарад, по-третє, в разі удачі, її все-таки приписали б, напевне, йому, досвідченому в кампаніях, а проводарку полестили б, як жінку, похвалами за її геройство.
Так от, спершу, кажу, Янчевський був у захваті від пропозиції Розалії, але потім усе змінилося, бо в хід подій несподівано вдерся новий фактор — ревнощі.
Це почуття прокинулось у Янчевського вперше в судді, де він піймав на брехні героїню свого серця, гарячково кинувся перевіряти цю обставину й переконався, що в кареті з Розалією їхала зовсім інша особа, і за показанням фурмана маршалкової можна було припустити, що то був Рудковський. Саме те, що Розалія вбрала його за секретаря після висловленого невдоволення Янчевським, було зроблено, звичайно, на зло йому, а незакінчений лист, який він випадково прочитав у будуарі, показував на бурю неприборканих почуттів, що примушують його коханку чинити безтактно й надто сміливо. Охоплений палаючим полум’ям ревнощів, які штовхали його на будь-які шаленства, Янчевський, мов розлючений поранений тигр, почав кидатися в усі боки, вишукуючи докази, влаштовуючи засідки, підкуповуючи шпиків, і все не на Кармелюка, а на Рудковського.
Одне слово "помста" свердлило його серце й спопеляло до нестями мозок.
Від маршалкової, розпитавши добре фурмана й задобривши, з тонкими натяками, решту, челяді, Янчевський полетів знову до судді: треба було у в’язниці формально допитати упійманого розбійника... Та, головне, треба було підкупити челядь, щоб жоден лист, чи адресований у комісію, чи Руд-ковському особисто, на його квартиру, не потрапив би йому в руки раніше, ніж прочитає його сам Янчевський... Найменша невпевненість, кому адресований лист, не давала йому заспокоїтися й на хвилину; він заирисягся собі вжити всіх заходів, шляхетських і не шляхетських, а перехопити цього листа та й, крім того, мати взагалі в руках ключ до листування своєї коханої з новообраним секретарем.
— Без листування в них не обійдеться,— бурчав він, кусаючи собі губи й обгризуючи вуса*— нові поборники громадських інтересів попадуться в мою пастку неодмінно!
Явтух не промовився на допиті жодним словом: він, мовляв, не знає, де перебуває Кармелюк, і не належить до його ватаги, а випадково по дорозі попав у корчму, де його й схопили. Янчевський хотів був почати допит з муками, але спинився, довідавшись, що Явтух належить панові Піг-ловському.
— Щоб ще не образився, що я його бидлом розпоряджаюся,— сказав він судді,— особливо коли й справді виявиться, що хлоп попав випадково...