Доглядач вніс кілька снопів сухої пшеничної соломи, зверху покидали рядна та ковдри. Після дороги, ситої вечері зразу ж і поснули. А ранком, поснідавши тією ж картоплею з цибулею і напившися чаю, рушили далі.
Лише на четвертий день надвечір обоз під'їздив до Полтави. Щепкін перший перехрестився:
— Дай же, господи!
Потай один від одного хрестилися й інші, щось шепотіли про себе, просили у Всевишнього кращої долі. Артисти, вони знали: кожна гастроль — невідомість, а тим більше — переїзд на нове місце. Тут їм жити, працювати, прагнути успіху і терпіти, може, нестатки.
Дорога берегом неширокої, але прудкої ріки вела до перевозу. Ледве добудились поромника; він підігнав пором після того, як йому пообіцяли добре заплатити. Переправлялись, однак, довго. Поромник, старий, але ще міцний дідуган, у свиті і шапці з чорного смушку, не поспішав, робив усе повагом, неквапно. Довго марудився з линвою, йому здалось, що вона має обірватись, і він крутив її, оглядав, здалось, що й понюхав, аж тільки тоді дозволив сідати на пором. Його просили не тягти, швидше переправити на той бік, а він на все те відповідав:
— Ще не вечір, панове... А Полтава — ось вона, стоїть і нікуди не дінеться.
— Де ж той вечір, коли вже глупа ніч? А нічліг? Де його о такій порі знайдеш?
— І нічліг буде. — Відповідав старий, і смалив люльку. Коли ж сам Імберх попросив його поквапитися, він і зовсім ніби заснув на якусь часину.
— Ось не плутайтесь під ногами, пане, бо я такий, що і зовсім не поїду, і не потрібні мені ваші копійки.
Імберх тільки руками розвів і відійшов, поки старий справді не передумав і не поставив пором на якоря. Здавалось, розколися зараз небо — він і тоді лишиться самим собою.
— Боже, та це ж лицедії, розумієте, чотири дні в дорозі!
— А мені хоч сам біс, все одно, — бубонів поромник. І не схотів брати, як він сказав, гріха на душу, не дозволив стати останній підводі, через це гнали порома ще один зайвий раз.
Нарешті весь обоз опинився на правому березі, і всі полегшено зітхнули. Але то було вже майже опівночі.
Дорога пішла під гору — туди, де лежала сонна Полтава. При самому в'їзді пересікав дорогу шлагбаум. Будочник, позіхаючи і бубонячи зі сну — "носить їх" — відкрив загороду, і шлагбаум уперся у чорне вимережане осінніми зорями небо, ніби запрошуючи: милості прошу, панове, в гості...
— Справді, занесло, — уколов не знать кого Угаров. — Чув, Михаиле?
— Не глухий.
— Не те ще буде... коли ночувати доведеться на возах.
Ніхто йому, однак, не відповів, промовчав Імберх, він зійшов зі своєї дорожньої карети і йшов під гору пішки.
Обоз пересік Круглу площу, Сінну теж проїхав, нікого не зустрівши, крім кількох околодочних. У вікнах будиночків і хат ніде нічого. Незабаром опинились у Німецькій слободі, поминули і її.
— Здається, вже околиця, а де ж він? — спитав той же Угаров, він не переставав озиратись навсібіч, непокоїтись. Всі розуміли, що Угаров має на увазі, кого б хотів бачити, і нічого не відповідали, та що, власне, відповіси, коли і справді; місто кінчається, а театру, до якого їдуть, і досі не видно.
— А ось і він! — по якійсь хвилі озвався Імберх, показуючи на велике приземкувате приміщення, що ховалось за кількома рядами дерев. Він зробив ще кілька кроків і широко перехрестився:
— Приїхали! Тут, панове, маєте ночувати, а ранком розведу по квартирах.
Підійшли Барсови, Городенський, підійшов і Щепкін, і всі решта — Пряженківська з Алексєєвою, підходили до гурту один за одним.
Ось він, їхній дім — поки що темний, непривітний і, мабуть, холодний, доведеться щулитись від холоду до ранку, ніхто ж, певно, не здогадався протопити його о цій порі. Та це не біда, інше тривожило лицедіїв: ніде навкруг ніяких ознак життя. В кількох десятках кроків степ починався, видно, як під місяцем по ньому туман котиться і пливуть високі, неначе гори, козацькі могили.
— Дике поле, — мовила Пряженківська, звертаючись до Алексєєвої. — Дивись, туман який, і вітер он як виє, а може, й вовки.
— Хоча б жива душа де — пустка, — згодилась Алексеева.
— Помиляєтесь, панове, — почулося нараз. У напіввідчинених дверях театру з'явилась висока постать військового — шинель, трикутний капелюх. Наблизився, вклонився; — 3 приїздом, панове!
Імберх, який не загледів військового, але, почувши голос, протиснувся наперед, радісно вигукнув:
— Пане майор! Добрий вечір!
— Скажіть краще — доброї ночі.
— Панове! — Імберх звертався до акторів. — Це ж пан директор! — Втоми як не бувало, важкувата його фігура згиналась мало не вдвоє. — На Ворсклі затримались.
— Добре, що вже тут! З приїздом, панове! — ще раз привітав акторів Котляревський.
— Господи, ви? — Видихнув Щепкін. Він знав, що директором у Полтаві буде Котляревський, але от зустрілись — і він захвилювався — від несподіваної зустрічі, від радості, що знає цю людину, заприятелював ще торік, улітку, під час гастролей. — Не подумав, що так зразу побачу вас.
— А я подумала, — озвалась Пряженківська, втомлено усміхалась, куталась у теплу в'язану шаль, накинуту поверх шушуна. — Однак, незабаром має світати, а ми...
— Світатиме обов'язково. І ми ще поговоримо. А зараз, панове, ідіть, прошу, за мною.
— В театр?
— Там, мабуть, і нетоплено.
Котляревський озирнувся, побачив похмуре, сіре в місячному освітленні обличчя Угарова.
— Зараз зігрієтесь, пане Угаров.
На подив усім він пішов не в театр, а навпростець через площу до будинку, що стояв за густим рядом тополь, закритий їх тінями. Тепер лише вони роздивились на нього, побачили навіть і вогні в кількох вікнах.
— Пане майор? — спитав Імберх, який ішов поруч з КотлїСревським. — Це ж що — на станції сьогодні ночуватимем?
— І сьогодні, .і завтра, і пізніше теж, мабуть.
— Невже?!
— Так, бо всі ваші квартирні господині відмовили нам, а жити десь треба.
Всі мовчки ввійшли до поштової станції, збились біля входу, в кінці довгого і досить широкого коридора побачили велику кімнату. Угаров, який опинився попереду всіх, раптом потяг носом повітря. Обличчя його, досі хмуре і сіре, освітила дитинна усмішка:
— Братці, та це ж — богом клянусь — борщем пахне!
— І справді!
— Боже мій! — схлипнув Угаров.
— Борщ, та ще й з грибами, — додав Котляревський. На дверях кімнати з'явилась пансіонна куховарка Настя, рукава по лікоть закочені, мережаний білий фартушок. Як привітна господиня, широко розчинила двері.
— Просимо, дорогі гості, до вечері, пригощайтесь чим бог послав.
— Пане директор, всі мої дурні слова забудьте і вірте: більше ніколи не буду до вас у претензії, — урочисто і дещо роблено виголосив Угаров і низько вклонився: — Я готовий прийняти трапезу, що приготувала ця чарівна жінка.
Актори, збившись на вході, ніяково посміхались, готові ж були на все, але, щоб отак їх зустрічали та щоб сам директор прийшов, та ще й глупої ночі — ні, цього з ними досі не було.
Пряженківська, стоячи осторонь від гурту, мовчки дивилась на директора і подумала раптом: а він не старий ще, яким здався їй колись літнього вечора в напівтемному коридорі пересувного театру, і, незважаючи на віспини, обличчя його — якщо пильніше глянути — незвичайне: тонке, натхненне і добре, доброта світиться у кожній щонайменшій зморшці його чола, смаглявих щік. І ще подумалось: тут, у Полтаві, їй житиметься, мабуть, непогано, у всякому разі, не гірше, ніж у Харкові. Мимохіть усміхнулась своїм думкам і відчула, як тепліше їй стало під в'язаною шаллю, ступила кілька кроків далі, щоб ніхто не помітив її недоречної усмішки.
— Поживемо рік-два, пане Угаров, тоді й побачимо, як кажуть у нас в Полтаві, — відповів жартома Котляревський. — Але у нас кажуть ще й таке: "солов'я байками не годують..." Отож, підемо спочатку до кімнат, я розведу вас, а потім, прибравшись трохи, — і до вечері, яка чекає вас у спільній залі... Отож, прошу ласкаво!
— З вами хоч на край світу.
— Це далекувато, поки що — у сусідні кімнати... Сміливіше! З цієї хвилини ви у себе вдома, панове...
10
Кожен на його місці, мабуть, пішов би швидше додому, а він не міг: у такий час — нехай вже і світає — все одно не засне. Його тягло на простір, на люди, а поскільки о такій порі навряд щоб кого можна було зустріти, він ходив один, просто бродив тихими вулицями і завулками рідного міста. Хотілось осягнути все, що сталось, і, насамперед, подумати, як має повестися з лицедіями, які вже тут, у місті, і вважаються акторами Полтавського театру.
Звичайно, їх приїзд — явище незвичайне, навіть — подія, значення якої, можливо, буде оцінене пізніше. Він був певен: пройдуть десятиліття, а цей день не забудеться, у всякому разі, він, Котляревський, його друзі запам'ятають його на все життя.
Завтра, ба ні, вже сьогодні почнеться щось нове, зовсім відмінне від того, що було раніше. Головною його турботою лишався, як і раніше, дитячий пансіон, але тепер до цієї турботи прилучалась ще одна — театр.
Незрівнянно легко прийняти мандрівну трупу, після швидкоплинних гастролей вона б одразу від'їхала, і слід її щез би зразу ж за міською околицею. Віднині ж під його опікою значно більше — театр, про який раніше в Полтаві не знали, навіть уяви не мали, що це означає, і він, Іван Котляревський, за цей театр відповідає і перед земляками, і перед усім світом. Тривожний стан, сумніви не полишали вже кілька місяців — з тієї хвилини, коли Рєпнін, запросивши його до себе, сказав: "Віднині, добродію, ви директор театру, так вирішено, і обидві мої Варвари за вас..." А сьогодні — з приїздом трупи — всі ці сумніви, тривоги подвоїлись, потроїлись, їх стало більше у десять разів. Він бачив живих людей, не схожих один на одного, абсолютно різних за уподобаннями і смаками, вони чекали від нього, директора, і допомоги, і поради, і всього, що чекають люди, які довірили долю свою іншому. Вони надіялись, що мрії їхні збудуться саме тут, у Полтаві, тому-то вони так безоглядно зірвались з насидженого місця з усім своїм скромним домашнім скарбом. Що ж він скаже їм сьогодні, об одинадцятій годині ранку, коли всі зберуться для першої бесіди?..
Котляревський пройшов Сінну площу, не зустрівши жодної душі, тільки десь, проскавчавши, з'явився і щез бродячий пес. Вийшов на Круглу площу — і вона була тиха і порожня, якщо не рахувати околодочного, що тупцював на розі генерал-губернаторського палацу.