Тут було темно, світло пожару туди не доходило. Кільканадцять мотузяних драбин загурчало в повітрі. Гаки позачіплялися за вершок муру.
Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руці поліз перший по драбині, слідом за ним поліз Антошко з ножем в зубах.
Відразу показалося кільканадцять голів. На вершку муру вже було ясно від полум'я. Сагайдачний біг муром до дверей башти над воротами.
Зараз при самім фортечнім мурі стояли від середини будівлі. Їх криші сягали боком аж до вершка муру.
Ніхто не звертав увагу на ті тіні людей, що бігли здовж муром.
Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось сунулося по криші, а далі впало на подвір'я. Він оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав хлопець та ще бешкету нам наробить".
Він тепер пустився бігцем, щоб чимшвидше взяти башту.
Зараз з муру вели двері до башти. Крізь щілину побачив Сагайдачний світло. Він заглянув туди, всередину. На столі блимав каганець, хитаючи своїм малим світлом. Було тут кілька турків. Один, старший, сидів на помості і курив свій чубук. Один проходжувався мовчки по хаті, а кілька спало на своїх лежанках. Вони не показували по собі, щоб пожар у пристані їх турбував. Впрочім, їх діло було сторожити на башті, а не в пристані.
Сагайдачний стояв з кількома козаками під дверима. Він порозумівся з ними шепотом, і кілька дужих козаків підперлися плечима під зачинені двері. Потиснули з цілої сили і виважили із бігунів. Двері впали, а козаки кинулись на збентежених турків і порізали всіх в один мент, що і крикнути не було коли.
Сагайдачний дивився по стінах і тут, біля дверей, побачив на кілочку великий ключ.
— Піти до наших, щоб Марко мерщій підступив з військом під ворота. Взяти смолоскипи і ракету червону, одну, другу.
Сам пішов другими дверима і тут зараз потрапив на східці, що вели вниз. За ним пішли козаки.
Збігши надолину, зараз на другім кроці наткнувся на якогось лежачого чоловіка і трохи не впав. Кинувся до воріт і тут побачив у сутіні когось, що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору почувся шепіт:
— Це я, Антошко. Я впав з криші, та аж сюди напомацки забрів.
— Де вартовий від воріт? — питає Сагайдачний, шукаючи замка.
— А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я підступив непомітно і зацідив його лобом у живіт. Хотів я відчинити ворота, та вони, кляті, не даються.
Сагайдачний перекрутив ключем замок і при помочі козаків відсунув великого засува, що заходив через цілі ворота у діру в мурі. Тепер відчинили замкові ворота на оба крила. За хвилю надбігли козаки з берега і всипались на подвір'я.
— Треба засвітити. Кидайте смоляні галушки на кришу.
Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, і криша зайнялась та стала горіти.
Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непрохані гості. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибігали з своїх домівок, на майдані стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарів з шаблями. Яничари не могли очуняти і гинули на козацьких шаблях. Та яничарів виходило щораз більше, і тепер стали оборонятися.
З горючих будівель виходили розпучливі крики невольників:
— Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.
— Хлопці! Розбивайте двері, бо невольники згорять.
Козаки стали розбивати двері, і звідтіля вибігали поковані в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати двері у інших будівлях. Вони вхопили велику колоду і гатили в двері, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали одні другим. Хто вже був свобідний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарів.
Між яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнім дзвінким голосом. На те яничари поставились під муром в трикутник і стали завзято відбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловік з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарів, котрі оборонялись шаблями і бердишами, що небезпечно було до них підступити.
Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву і стали штовхати у яничарів, мов тараном:
— Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарів, котрі з криком та прокльонами падали на землю. Від тих ударів трикутник розбився. Яничари розскочились, і на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.
Високий старшина скочив з недобитками під мур і тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблі і стинав голови, мов маківки тим, що на нього наступали. Тоді виступив поперед Марко Жмайло.
— Лишіть мені його, товариші, хай поміримось. На хвилю припинився бій. Кожний хотів бачити той лицарський двобій. Одна і друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблі. Знайшов свій свого.
Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
Марко ні раз не збентежився. Заплів із його свою шаблю. Короткий млинець — і шабля турка вибита, полетіла геть у воздух.
— Живого берімо, — кричали козаки.
Та вже було пізно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, і голову відрубав одним махом.
Усі крикнули. Яничари пішли врозтіч, і хто не вспів скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник і каже:
— Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч він і турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто інший.
— Тим я не турбуюся, пропало. Він був би мене, певно, не пощадив, коли б мені шаблю з руки вибив.
— Як ми того потурнака Ібрагіма піймаємо, то спалимо його живим.
— Шукаймо за ним, братики!
Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли інші.
На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертій одежі. На голові у нього не було чалми, і він світив оголеним лобом. Він був скривавлений. Дрижав усім тілом. Знав, що з ним невольники зроблять.
— Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
Вели його попри Сагайдачного.
— Давай його сюди, — крикнув, — то наш бранець.
— Він наш, ти до його не маєш ніякого права, — кричали розбішені невольники і вели потурнака далі, поштовхуючи.
— Ми тобі відплатимо за всі наші кривди, — відгрожувались.
— Сюди давай! — скрикнув Сагайдачний і стукнув ногою. Та коли і це не помогло, він став бити плазом по спинах.
— Я тобі дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволі визволили?
До Сагайдачного пристало ще кілька козаків і так з бідою вирвали Ібрагіма
з-посеред розбішеної товпи.
Ібрагім став перед Сагайдачним і зараз упав йому в ноги:
— Помилуй мене та спаси, повік тобі вдячний буду. Не пора мені зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрібний.
Сагайдачний поступився назад і плюнув:
— Не каляй моїх козацьких ніг твоїм потурнацьким язиком. Вставай і відповідай, що тебе питати буду. Де суть каземати і льохи, де мучаться упірні невольники?
— Я покажу.
— Де скарбниця твого паші?
— Покажу.
— Де зложена зброя і воєнні прибори?
— Усе покажу.
— Де палата твого паші?
— В городі над морем. Там його статки і гарем.
— Гаразд! Тепер поведеш моїх людей і все покажеш, а коли збрешеш, то віддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знімуть.
Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
— Візьми кілька десятків козаків. Цей потурнак покаже тобі, де що є, поперед усього випусти невольників. Вони, либонь, приковані до стін...
— Я маю ключі, — каже Ібрагім.
— Опісля забрати все, що має для нас вартість, і перенести на наші судна. До помочі прибери ще невольників. А сього потурнака бережи мені, мов ока в голові, бо ти за нього мені відповідатимеш головою, його опісля перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще... Та ще пошли посильне судно до отамана, щоб сюди прислав більше порожніх суден, бо на свої ми усього не заберемо... Ти, Марку, піди з кількома сотнями у город, треба трохи турків у городі поскоботати і палату паші вичистити... Щоб було все виконано, як я запорядив...
Тим часом Жукові судна стояли довкруги пристані і виловлювали втікаючі турецькі судна. Він сам стояв на лівім крилі від півдня. Тут здобули вже кілька турецьких воєнних суден і поставили позаду своєї лінії. До нього добилось посильне судно від Сагайдачного. Жук з великою радістю довідався, як гарно Сагайдачний справився. Він дав приказ.
— Десяток суден горі річкою до Сагайдачного!
Та в цій хвилі надплила від пристані одна галера.
Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пішли другі. Вже її загачили і дерлися на стіни. Яничари стали оборонятися і стріляли з рушниць.
Жук стояв на палубі свого судна і давав прикази.
Та в тій хвилі захитався, розвів руками і повалився на поміст судна.
Козаки охнули, кілька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей кров. Він проговорив тільки:
— По мені Сагайдачного вибирайте...
І сконав.
Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутій галері вирубали усіх до одного, а галеру пустили на дно.
Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товариші його лицарське тіло на дно байдака і прикрили малиновою коругвою.
Тепер не було вже туркам пощади.
Послані до Сагайдачного судна стали поруч з другими.
На них стали нагружати здобуте добро.
— Тепер у город, голуб'ята, — розпоряджався Сагайдачний, — лише не рушайте мені християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на турках.
У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого більше бити. Тепер виводили з льохів нещасних невольників, виносили усяке добро, двигали гармати. Байдаки під'їздили, забирали і виїздили на море.
Бідні невольники, що давно не бачили світла, прислонювали собі очі і ходили, мов сліпі. Інші були так обезсилені, що треба їх було вести під руки.
Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пішло у город і стало грабити турецьких купців. Виносили дороге сукно цілими поставами, шовк, адамашок, парчу, виносили золото та срібло і насипали в байдаки.
— Гей, товариші! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?
— Здобули не одну. Там сам отаман пильнує...
— Отож везіть це добро і передайте на галери. Лише вибирайте самі легші, бо важка у Дніпрі на мілині загрязне, і вертайте швидше сюди. А поспішайте, бо нам треба вертати.