Вогнесміх

Олесь Бердник

Сторінка 98 з 112

Розуміла, що юнак подолав і жорстоку невблаганність болю, і ніжні тенета егоїстичного кохання, прагнучи далі — у невимірність нових почуттів, жадобу осягнення яких лише розворушило розкриття ока. Хіба могла вона навіть подумати про таке? Гадала, що, отямившись від потрясіння, Космоандр стане її вічним супутником, другом, коханцем, зберігаючи вдячність за відкриття цілого всесвіту. Сталося інакше, кільце замкнулося. І бумеранг, кинутий нею у простір карми, повернувся назад, безжалісно рвучи ниті, які вона так відчайдушно сплітала.

— Космоандре… Я не готова до такої стежки. Я мріяла, що ти будеш зі мною, допоможеш відкривати таємниці життя, полегшувати людям тягарі буття. Ти ж на собі відчув, які можливості отримала наука. Генургія лише розпочинає свої дитячі кроки — і вже такі обрії. А що далі?

— Дивна, про що ти мовиш? Хіба я дарма знайомився з вашою кривавою історією? Може, ти, може, всі жителі вашої сфери звикають до того, що діється в світі і вважають це "нормою". Але я… не можу… Жодного дня не можна втрачати, а шукати, шукати, шукати виходу з інферно муки і ненависті. Будь-які казкові можливості марні тут, де окремі щасливчики осягають вершини знання й насолоди, а мільйони знедолених перетворюються в безпомічний реактив так званої еволюції. Ждати стихійних змін? Скільки? Мільярди літ? Чи мільйони? Навіщо ж нам розум і мудрість? Хіба не краще невтомно прагнути нових обріїв?

— Це не для мене, — втомлено озвалася Жанна. — Є певна межа сил і можливостей.

— Межа — у безмірності? — здивувався юнак. — Я відчуваю, що ступив лише крок за стіну таємниці. Ще нічого не знайдено, ваш мудрець Ауробіндо, книги якого я прочитав, прекрасно сказав, що перемога має відбутися тут, на цій багатостраждальній і такій маленькій Землі, але вона прогримить для всієї зоряної, а може, й надзоряної домівки.

— Ти справді ще дитя. Емоційно, розумово, фізично. Ти можеш здійснити прорив, про який мрієш, мій друже. А я — вже вичерпала силу творчого пошуку. Все, що сталося між нами, спочатку окрилило мене, а потім… спустошило… Я допоможу тобі. І радітиму твоїм успіхам, а сама залишуся на своїй стежині. Моя праця ще потрібна людям. Простим людям, котрі навіть не догадуються про існування безодні можливостей. Одного тільки попрошу в тебе, коханий…

— Що, Дивна? Чого ти бажаєш?

— Коли настане час твого торжества, коли крила твої стануть всесильні… не забудь про мене у зоряному вирії, не забудь про Землю… і спробуй хоч на мить знову сісти на неї…

— Не забуду, кохана…

…Старший Чандра замовк, і довго зосереджено дивився в полум’я каміна, ніби забувши про доньку, про те, що розповідав. Русалія обережно торкнулася його руки:

— Татку, а далі? Що трапилося далі?

Він задумливо глянув на дівчину, ніби здивувався її запитанню.

— Далі? Власне, історія ця завершилася блискавично.

Мадам Мішо допомогла Космоандру повернутися до острова. Вона й сама супроводжувала юнака. Учитель чекав свого улюбленця. Більше того, він передбачав саме такий результат експерименту. І готувався до нього.

— І що ж? — схвильовано підганяла Русалія. — Що з ними сталося? Відомо це чи ні?

— Гніздо Радості вже не існує.

— Чому? — майже скрикнула вона. — Куди поділися вихованці? Чи їм теж повернули зір?

— Ні. Учитель прийшов до висновку, що ступінь "гнізда" вже вичерпана для вихованців. Але й повторювати експеримент з поверненням "ока" він не захотів. Почувся інший поклик, той, про який я згадував раніше.

— "Воїни Шіви"? — пошепки запитала донька.

— Вони. Гуру давно знав про існування таємничого братерства. Він ввійшов з ними в духовний контакт. І вони відкрили двері свого посвячення для зоряних птахів. Учитель вважав, що повернення дітей до "нормального" суспільства може бути смертельним. У всякому разі — катастрофічним. Космоандр зумів здолати шок променистої сфери, але інші просто будуть розчавлені. Тепер всі вони, в тому числі й Космоандр, у гімалайському притулку.

— Але ти казав, що вони фітофоби, антагоністи флори. Як це може бути? Невже Космоандр з його чутливістю, з його розумінням сутності цілості прийняв такий вузький світогляд?

— Хто сказав, що той світогляд вузький? Це ще належить зрозуміти. Часто ми називаємо вузькістю лише парадоксальність, незвичність. Ось чому тобі варто зустрітися з ними.

— Благаю, таточку… До мого повернення…

— Все зроблю, моя Русалочко, — ласкаво пригорнув доччину голову до грудей старший Чандра. — Мадам Мішо має втаємничені контакти з Космоандром. Вона все ще любить його. Вона й допоможе мені отримати відповідь на твоє прохання. Спокійно вирушай в путь. І надійся…

ЧАСТИНА

ТРЕТЯ

Принеси те — не знаю що…

Даремно в небо ти глядиш,

Земні зв’язки даремно рвеш.

Все, що волієш, — те узриш,

І знайдеш те, що принесеш!

Генрі Уодсуорт Лонгфелло,

"Промінь Місяця"

Хтось сидить у театральній залі,

Хтось царює чи вмира на сцені…

Ось актори п’єсу одіграли

І пустіє світова арена…

Ті, що вмерли, з сміхом воскресають,

Глядачі оцінюють їх драму,

Разом чаші повні підіймають,

Думою гуляють над віками…

Це і є велика гра природи –

В п’єсі чи трагічній чи веселій.

Кожен раз — єдина нагорода:

Інший лик, подоба і оселя…

Дгаммапада

Де нам любо — наше місце сили,

Не дивись — розкішно чи убого!

Дні дитячі паросток зростили

Для життя, для бою й перемоги.

Афоризми Сходу

…У той день, коли Іван Гук знайшов на старій козацькій могилі осиротіле лисеня, Віра Гармашівна тремтячим голосом призналася в своєму коханні. Голова дивився в її розпашіле, схвильоване личко, і пекуча жарина біля серця розжеврювалася все сильніше і сильніше. Що сказати їй, що відповісти на чисте, незатьмарене почуття? Прийняти її безцінний подарунок, не зважаючи на те, що стануть говорити односельчани, батьки, вчителі? Людський поговір — дурниці, але прірва часу, що розділила їх, чи не надто далеко розвела стежки? Сьогодні вона захопилася його думками, ідеями, енергією планів та замірів, а завтра? Він — уже сформований плід, що жадає лягти в грунт і зростити нову парость, а вона — ще лише женеться, мов пагін, угору, до подиху весняного вітру, до травневих дощів і громовиць.

— Дівчинко, — сумно сказав він, пестячи принишкле лисеня, — ти сама не відаєш, що твориш. Я щасливий тим, що твоє серце так високо оцінило мене. Повір, моя душа святкувала б, вводячи до світлиці таку дружину. Тільки чому ти не народилася на десяток років раніше?

— Іване Васильовичу, — ледве вимовила Віра, переплітаючи русу косу і потупивши очі в землю, — навіщо ви говорите про час? Що таке день, рік або навіть вічність? Хто скаже, де й коли мають зустрітися друзі на стежці життя? Моя присутність приємна вам?

— Як мовчання Землі.

— То мені найкраща відповідь. Не шукайте заперечень. Я прошу — дозвольте приходити до вас, допомагати. Я хочу слухати ваші думи про землю, про зорі, про світ зела і квітів, хліба й садів. Я буду вірним супутником. Ви ж самі сказали, що земля осиротіла, вона чекає нових дітей, котрі щиро полюблять її. А коли ви відчуєте, що моя присутність… що я не буду обтяжлива для вас кожноденно, тоді згадайте, що проста й щира дівчина Віра насмілилася сказати вам про свою любов. Не забудьте моїх слів, рідний, втомлений чоловіче…

…Минуло літо, осінь. Віра поступила на заочне відділення Сільськогосподарської академії, залишившись працювати в колгоспі. При агротехнічній лабораторії Іван Гук організував курси, і дівчата й хлопці, котрі залишилися після закінчення десятилітки в селі, любили слухати цікаві лекції голови колгоспу, який не обмежував своїх бесід лише агрономічною тематикою, а намагався показати молодим співробітникам космічне значення грунту, гумусу, сільського господарства, малював билинний образ віковічного Микули Селяниновича, як вселенського генія, що має засіяти земним зелом далекі планети, мертві світи.

От і сьогодні, в буряний листопадний вечір, після суто спеціальних занять по визначенню кислотності грунтів, молоді слухачі повернули розмову у філософське річище, жадаючи знати думку голови про космічне майбуття Землі: чи пощастить оберегти екологічну цілість біосфери, чи зусилля по захисту природи будуть успішні? І якщо розум переможе, то куди попрямують наші онуки?

Іван звернув їхню увагу на марність формального підходу до проблем "захисту" та "збереження" екологічної рівноваги. Ще й досі побутує думка прагматична, обивательська, примітивна: нам поки що вистачає "харчу", "палива", то треба подбати й про своїх нащадків, щоб і їм було що "їсти" і було чим "палити". Це не тільки принципово неправильна думка, а й шкідлива. Треба подивитися на динаміку всієї біосфери, як на існування власного тіла. Адже ми не відділяємо, скажімо, інтересів нейронів мозку від інтересів соматичних клітин шкіри, або печінки, або серцевої тканини? Для цілості кожна частка організму рівноцінна й важлива. Окрім того, ми забуваємо, що треба визначити наш статус у Всесвіті: хто ми, що, звідки й куди? Це не марне запитання, не схоластика. Це питання питань. Адже ми досі не відаємо, яке співвідношення живого пласта Геї-Землі і мертвого Космосу. Що означає поява живого поміж грандіозними мінеральними океанами безмірності? Чи життя "чуже" в цих океанах, чи воно викохується в лоні так званого мертвого середовища, як суджений плід буття взагалі? Чи життя самодостатнє на планеті, а чи потребує експансії у всесвіт, потребує зростання, як кожне дерево, а отже — вимагає розповсюдження увсібіч. І тоді ми — люди — визначаємося в цьому завданні, як основні учасники такої інтродукції, такого розселення. Лише знаючи все це і багато інших подробиць власного статусу, ми збагнемо сутність життя і своє людське покликання, а отже — таємницю своєї появи у нескінченному космосі…

Вислухали Івана Гука з неослабною цікавістю, тамуючи подих. В паузах чутно було, як за вікнами лабораторії шаленів осінній вітер, і така буряна погода якось особливо співзвучала неквапній розповіді про таємниці життя, надаючи кожному слову глибокого, нетлінного значення.

Ззаду піднялася худенька рука, почувся тоненький голосок Віриної подруги Каті. Поправивши на носі великі окуляри, вона пропищала:

— Ми з Вірусею недавно прочитали цікаві праці Ціолковського: "Причина космосу", "Наукова етика", "Доля Всесвіту"… Скрізь він висловлює думку про те, що життя кишить у Всесвіті.