На свіжу силу.
— Руша-ай!.. — гримить отой дивний голос діда Палія, і в певному, раз назавжди відомому порядку йдуть вози. Рідко який заскрипить, бо дід Палій того не любить.
— Гарний віз, коли ти його доглядаєш, не скрипить і не торохкотить. Віз по степу має йти, як човен по воді.
І його вози справді ходять тихо. Дядько Григорій каже.
— Коло такої справи й ходити охота.
Під гарну погоду — два коротких відпочинки на днину. А як ударить часом спека, дається в саму жароту годин чотири відпочинку. Лежать тоді чумаки під возами, у холодочку, а дід Палій відійде далеченько від табору, сяде на самій спеці й сидить.
Тараса цікавить цей дід Палій, але він такий суворий, що хлопець ніяк не насмілюється його зачепити. І крутиться коло діда, намагається, але не насміє.
А раз таки насмілився. Побачивши, що дід пішов, своїм звичаєм, у поле, Тарас і собі за ним. Коли дід сів, Тарас несміло обізвався.
— Дідусю... Ви б ішли краще в холодок...
— В холодок? Ні, сину: мені краще на сонечку. Воно прогріває тебе наскрізь, і від того старим кісткам кращає. Попробуй і ти. Ось сядь отут. Та тільки не вертись, а сиди спокійно.
Тарас сів. Не так йому хотілося прогріватися наскрізь, як сподівався почути від діда що-небудь цікаве. Але що сидів спокійно, надумуючися з чого почати, то через кілька хвилин справді відчув дивний стан якогось... блаженства б то чи як. Сонце дійсно прогрівало все тіло, в усій масі. Очі мимоволі закривалися, на лиці появлялася й застигала блаженна усмішка, а тіло все мов розтоплювалося в отім огромі тепла.
Тарас має вже деяку практику, як наводити старих людей на розмови. Він каже:
— Багато ви мабуть, дідусю, бачили на своїм віку...
Дивно, особливо якось поглянув старий на хлопця, але не сказав нічого.
Тарас знає, що треба бути терпеливим, бо старі люди все одно що норовисті коні — вимагають терпеливості. Знає Тарас і те, що от так одразу бовкнути: а чи не були ви, дідусю, часом у гайдамаках? — це значить зіпсувати справу не тільки на цей, даний раз, а й взагалі. Тому Тарас помовчує й жде, поки сказана магічна фраза таємною якоюсь реакцією не викличе справді якихось дідових споминів. Дуже часто це вдається, але не з усяким дідом.
В мовчанні проходять кілька хвилин, після яких показуються наслідки реакції. Дід говорить.
— Господи!.. Вся премудростію сотворив єси!..
Говорить він це якось проникливо і довго чути ніжні прозоро-чисті нотки в цьому могутньому голосі, що ранками степ увесь покриває.
Ти поглянь тільки, хлопче, як то гарно на божому світі. Дивлюся я на нього не один уже десяток літ, а все не можу налюбуватися й з кожним днем знаходжу все нову й нову красу. І жаль мені його буде покидати — але нічого не поробиш. "Ізидеть чоловік на діло своє — і діланія його до вечора..." Тільки до вечора... А ось і він, вечір чоловічеський... Так на світі прожилось, як у сні іздалось. Чи давно ж я малим, як оце й ти, з батьком, як оце й ти, уперше, як оце й ти, їхав оцією самою дорогою, дивився дитячими очима на степ оцей широкий, на оті могили далекі й думав, яку коли насипали, кого положили... І от — я вже старий дід. Тих, із ким я йшов тоді у першу подорож свою, давно нема на світі, а передо мною ось вони, стоять як живі. Ось вони, я їх бачу!.. І отак, на сонечку, сидів старий дід Міняйло...
Голос Палія дивно затремтів...
— А я, мале дитя, підійшов до нього й говорив: "Багато ви, мабуть, дідусю, бачили на своєму віку..." Бо мені, малому, скучно було і я думав — може, дід казку яку розкаже чи що...
Дід Палій закрив двома пальцями очі, мов хотів задержати сльози. Довший час сидів мовчки, а потім якимсь дужим, скріплим голосом почав:
Так яку ж тобі казку розказати, хлопче? Розказав би я тобі казку поневолення нашого народу, як він дійшов до того, що тепер от кожне знущається над ним. Так казка ця велика, хлопче, і ду-уже довга. І не врозуміти тобі її, й не збагнути твоїм малим розумом.
Говорив дід Палій простими, але якимись дивними словами про історію свого народу, виловлюючи в ній тільки те, що підкреслювало, випирало гніт і неволю. В княжих усобицях бачив стоптані братніми кіньми поля й попалені селища, у великій татарській навалі — сльози жінок-полонениць і ремінь сиром’ятний, в польській неволі — дикий гніт, рабство і спідлення.
Раби родили рабів, і зникла кудись кров свободолюбного предка. За малі діла, за убогі бажання ховався чоловік, ставив свою хату скраю й затуляв на вулицю вікно. І здавалося, що вже кінець, що вже нема нічого і не буде нічого. Вже добрі сусіди й приятелі великі говорять: "Трьохдневен во гробі і смердить".
Але у рабів нараз починали народжуватися сини вільної душі, у людей малих діл народжувалися велетні думки і чину, у лякливого запічника виростав син вершник і воїн — і кидала земля в бій тисячі за тисячами, героїв за героями, відважних борців з очима, зверненими в далечінь віків, де вони бачили зорю нового життя для рідного краю. Звідки вони бралися, з яких нетрів таємних виходили — хто то може сказати? Але вони були! Вони жили, вони боролися!.. І вмирали. А по їх смерті, по їх невдачі тяжкій приходив інший пан і говорив: "Попередник мій бив вас канчуками, а я буду скорпіонами"...
— Але так вічно не буде, — казав дід, стрясне колись нарід пута неволі, а тоді прийде ота тисячоліттями очікувана свобода. Свобода народові усьому! Чи розумієш ти, хлопче, велике це слово?
Тарас не все розумів у словах цього дивного діда, але глибину віри у свій нарід і нестримне бажання його до волі відчув — і затремтіла ця молода душа. Ось вони, ці діди! Дід Палій, дід Іван і мабуть ще по інших селах є такі. Ось ті, що знають дорогу, і коли надходить велика хвиля, беруть синів своїх за руку і певно ведуть! І голосом дужим кидають поклик: "Гей! До нас, хлопці! Ми знаємо дорогу!"..
І щось мабуть було особливе в очах малого Тараса, бо дід Палій притяг до себе хлопця і поцілував.
— Рости. А коли виростеш і будеш нашим братом, селянином, чого побажати тобі? Щоб чесним був з людьми, трудящим для сім’ї своєї — от і все. Але, зачуваю, ти вчишся і вчишся непогано. То, може, доведеться тобі вийти на інші стежки, не ті, що ними топчеться наш брат до селах і хуторах. То тоді, сину, є мені що тобі заповісти. А заповіт той буде — не забувай нас! Научайся чужому, але не цурайся й свого. Знаєш приговірку, що хто матір забуває — того Бог карає? Погана та птиця, що своє гніздо каляє. Любов до рідного краю землю заселяє. Десь на півночі, серед вічних снігів живуть люди. Холодно в їх краю й непривітно: бурі там і сніговиці, і жадне дерево не росте, а тільки мох. А на півдні є прекрасні теплі краї. Там вічне літо, цвітуть квіти зимою і пташки співають. І як-би отой північний чоловік сказав: "Погана моя земля. Не хочу я тут жити, бо холодно тут і непривітно. Піду я геть із своєї землі й поселюся в теплих краях". І спустів би північний край, звір би тільки там зостався, а люди пішли б геть, у ті краї, де може й не прийняли б їх зовсім. А отже не йдуть. Що ж їх держить? Любов до рідної землі. Зрозумій це, хлопче!
Дід закінчив. Погладив Тараса по голові.
— Але спала вже жарота, шлях далекий. Е-ей, хлопці!.. Уставай!..
І сонну тишу степового простору мов дзвін розривав могутній голос діда Палія.
Чи снилося то все Тарасові, а чи справді дід Палій то все говорив, а тільки чув Тарас, що груди його розширилися й увійшло туди щось незміряне. Дід Іван вкладав у ці малі груди великий зміст, а цей дід Палій вклав ще більший.
Кілька днів ходив Тарас, мов затруєний. Не бачив навіть поезії степу, краси вечорів тихих, ранків рожевих. Щось більше увійшло в душу, заступило обрій і визначило: вкусивий да обречеться.
До діда Палія боявся підходити. Лякало, що може він наложить іще якесь покаяння, пошле ще на якийсь подвиг.
Та й дід Палій не займав хлопця. Часом, як зустріне, погладить по головці, усміхнеться ласкаво та ото й усе.
— Хто такий дід Палій, тату? — питав Тарасик батька.
Батько теж, виявилося, знав небагато.
— Дід Палій? Як би тобі сказати... Він то з наших, із простих людей, але замолоду десь він завіявся з села і ніхто не знає, де він блукав. Потім вернувся, почав хазяїнувати, але... Чи він навуки якісь пройшов, чи книжок розумних читав багато або з розумними людьми зіходився, ну тільки не такий він, як усі. Часом говорить по-простому, по-людському, як і всякий. А часом як почне тобі вичитувати — так наче з книжки бере. Прийди до нього за порадою, за поміччю
і порадить, і поможе, а все ж люди якось... не то бокують, не то бояться трохи. Його ж не закличеш до корчми, як кума, ну люди це й помічають.
Та все ж степ подужав.Тарас відпочив від отих своїх лютих і незрозумілих настроїв — не по силі вони були для малої цієї істоти. Знову дістав змогу любуватися красою нових місць, віковічною зміною дня і ночі, й поезією вільного чумацького життя.
В обіході цих простих людей не було нічого, що могло б образити чутливу душу Тараса. Дід Палій держав свою валку в порядку. Не було там ні п’янки, ні лайки, ні безглуздих, від нічого робити, сварок. Не без того, що й скаже там один одному яке прикре слово, але дід Палій все те уміє залагодити словом, двома — і знов тихо у валці, знов гарно усім.
І тому Тарас ішов оцими степами мов у празнику безпе^еривнім. Бруд і нечисть життя розтоплювалися в оцих просторах, наповнених живущим і зцілющим повітрям, гасли в оцих глибоких травах, очищалися в оцих криницях прозоро-чистих степових.
Кінчається день. Відмахали сьогодні пайку дороги. І воли підбилися, і люди теж. Вже пора б ставати на спочинок, але дід Палій чомусь не командує. Це він виглядає знайомої балки, що, каже, кращої від неї й на всій дорозі нема.
А ось і вона! Нарешті!
— Аге-е-ей!.. Завертай у право-о-ору-у-уч!.. — розпирає хвилі повітря могутній голос, і вся валка, мов вуж велетенський, завертається, спускається вниз і тане десь у вогкій голубій глибині.
А тут — і справді мов раю шматочок. Аж воли наче засміялися.
Все робиться, як на муштрі. Кожен знає свою роботу. Ті з волами, ті з возами, ті воду готовлять, ті вогонь розводять. Двоє молодих парубків уже грають на сопілках. Підобралися дві сопілки в лад та й музиканти непогані: як учистять, то є що послухать.