Чоловік не помітить. Е, та що він там помітить! Обліпився, заплив салом, нічого не бачить! Та я примушу його прозріти; тільки час, тільки час,—і ви заб’єтеся в мене в руках, як метелик, шановна пані!"
З цими словами розлючений, задиханий Демосфен вибрався по входах на ганок будинку й зайшов у сіни.
Лакей, що дрімав коло вікна,-схопився з місця й кинувся хапливо роздягати пана, який так несподівано з’явився.
Янчевський довідався, що пані дома, в себе в будуарі, пан маршалок спочиває, і, як своя людина, пройшов без повідомлення до вітальні. Ні в залі, ні у вітальні не було нікого, двері ж до будуара господині були напіводчннені.
Демосфен кашлянув, пройшовся ще раз по вітальні, підійшов до дверей будуара, попросив дозволу ввійти, але, не діставши ніякої відповіді, постояв якусь хвилину біля дверей, а потім переступив поріг і ввійшов у будуар.
Розалії не було.
Коли Демосфен побачив цю кімнату, де все нагадувало йому короткі години раювання, лютість, яка шматувала його, змінилася припливом туги. Він глибоко зітхнув, витер обличчя хусточкою й, понуривши голову, поплентався, шкандибаючи, до вікна, але, минаючи письмовий столик красуні, Янчевський нараз спинився, мов укопаний. В очах йому знову спалахнула злість, і елегійний настрій одразу зник.
На цьому письмовому столику, до якого красуня сідала дуже рідко, все було в безладді: чорнильниця стояла відкрита, ще мокре перо валялось тут же, сяк-так прикритий бювар лежав збоку.
"Писала! — Янчевський мало не скрикнув уголос.— Кому? Може, лист іще ие вийшов з дому, може, він тут, близько, і він зараз же добуде ключа до проклятої таємниці..."
Янчевському перехопило дух... Очі його налилися кров’ю, тремтячими руками підняв він накривку бювара, і погляд його одразу ж упав иа порваний аркуш.
Янчевський схопив його, склав окремі клаптики і раптом заричав, як поранений вепр.
"Та, котрій ти заприсягся в кареті бути вічним рабом, чекає на тебе",— прочитав він і в дикій злості пожмакав клаптики паперу з такою лютістю, буцім то й був ненависний суперник.
Але в цей час у сусідній кімнаті почулася легка жіноча хода.
Насувалися холодні сутінки. Вітер гнав по сірому небі розірвані хмари... Ліс глухо ремствував... але ця похмура обстановка не бентежила Уляну: вона була рідна її душі. Зсунувши докупи похмурі брови над глибоко запалими очима, вона мовчки йшла вперед до ворожки: вона несла страшну муку й пекучу образу й чекала од ворожки останнього порятунку, похмурого, жахливого... але останнього.
Була вже пізня ніч, коли Уляна дійшла до села, за яким, далеко збоку, під самим узліссям, стояла, хата ворожки.
-Пройшовши через сонне село, Уляна пішла до лісу й незабаром побачила якусь безформну купу, що видалась їй у темряві просто стіжком сіна. Тільки кволий червоний вогник, що мерехтів з глибини тієї купи, свідчив, що то була хата.
З мимовільним трепетом наблизилась Уляна до відьминого житла. То була напівзруйнована халупка, що притулилася до самого узлісся. Незважаючи на свій убогий вигляд, вона була обведена високим частоколом із загострених колод.
Чорний ліс оточував це страшне житло щільною, глухою стіною, моторошний гомін якої немов попереджав Уляну про
щось невідоме, жахгїиве... Але Уляна переборола хвилинну кволість і рішуче підійшла до воріт. Одразу ж по той бік почувся глухий рев, і два пси кинулися з лютим гавканням до воріт; на Улянине щастя ворота були замкнені, а частокіл був такий високий, що собаки не могли б перескочити через нього. Собаки гавкали все лютіше, а Уляна стояла перед ворітьми, не знаючи, що їй робити. Нарешті вона підняла з землі перший, ‘ який трапився під руку, уламок й сильно постукала у ворота. На цей стук не почулося з хати ніякої відповіді, ніби там не було жодної людської душі; тільки собаки забрехали дужче й чути було, як вони кинулися просто до воріт, намагаючись прорватися на вулицю. Уляна почекала якусь хвилину й ще раз постукала, а потім погукала:
— А хто там є жива душа, пустіть у хату!
— А який там диявол стукає та турбує вночі добрих людей? — почулася па це непривітна відповідь з порога хати.
Голос, який промовив ці слова, був такий грубий і хрипкий, що Уляна не могла зразу розібрати, кому вій належить: чоловікові чи жінці.
— Пустіть до хати, бога ради, здорожилася! — відповіла вона обережно.
— Багато вас тут ночами тиняється, душогубів проклятих... ідіть собі в село, а в мене хата холодна... нема нічого, сама> сиджу на хлібі й воді...—вів своєї сердитий голос.-— З добрим ділом уночі не ходять.
— Та я, бабусю, до ворожки йшла, та заблудилася,— промовила вже сміливіше Уляна, розібравши, що справу м&§ з жінкою.
— До ворожки, а з якою ж потребою? — спитав голос уже трохи лагідніше.
— Зуб замовити!..
— Зуб замовити? Мене не одуриш! — понуро пробурчала невидима особа, і Уляна почула, як хтось іде, спираючись на костур, по двору, але, підійшовши до воріт, баба якусь хвилину постояла мовчки коло них.
"Мабуть, роздивляється в щілину",— подумала сама собі Уляна.
За ворітьми загримів важкий замок.
Собаки, які, тільки-но з’явилася відьма, замовкли були, при цьому дзвоні кинулися ще з більшою лютістю до воріт.
— Цитьте ви, чортові діти! — грізно прикрикнула на них чаклунка.— Не бійся, не зачеплять!
З мимовільним трепетом переступила Уляна поріг прокляв тої оселі, і зараз же за нею засунула чаклунка засув і .заі перла ворота. Уляна оглянулася.
У темряві їй важко було розгледіти й хазяйку, і її лігво; вона помітила тільки, йдучи двориком, що поперед неї човгала якась горбата істота, дуже шкандибаючи на одну ногу.
Уляна ввійшла за бабою в хату.
— Почекай,— захрипіла, зашамкала горбата,*^ я засвічу.
Вона нахилилася до печі, дістала з кутка пучок скіпок,
умокнутих одним краєм у сірку, і заходилася рогачем розгрібати попіл; блиснуло кілька іскорок; баба всунула всередину скіпку, і незабаром кінчик її загорівся синім мерехтливим вогником; він мутно розгорявся, наповнюючи хату їдким смородом, і нарешті спалахнув яскравим червоним полум’ям; блиск його вихоплював з мороку облуплені, сірі, перекошені стіни, вигнуту, майже переломлену надвоє стелю й нахилену над каганцем відьму,— справжнісіньку відьму, бо вона була осоружна й страшна: голова її, запнута хусткою, тряслася иа зігнутій пшї; з-під хустки вибивалися й звисали, розсипавшись, скуйовджені патла. білих кіс; баба спиралася однією рукою на костур, а в другій держала каганець, який освітлював її обличчя, від чого чорні тіні лягали вгору, спотворюючи ще дужче його риси.
' При такому освітленні на обличчі в баби особливо виступала її худорба; із заиалими щоками, воно геть було вкрито глибокими кривулястими зморшками; иа загостреному випнутому підборідді стирчали дві чорні бородавки, порослі сивими кущиками; запалий рот з утягнутими всередину губами, а з завжди розкритої чорної щілини його стирчить знизу назовні зелений вигнутий зуб; над цим ротом стирчав великий, гачкуватий ніс; та найвідразливіше враження справляли очі й брови старої; брови зрослися в одне сиве нависле патлате пасмо й стирчали на низькому лобі, закриваючи провалені в якісь темні ями жовтого кольору очі; вони й сльозилися, й блискали злим вогнем.
— Ну, чого тобі треба, красуне? — захрипіла неприємним грубим голосом відьма, пронизуючи гострим, холодним поглядом свою нічну гостю.
Від того погляду Уляні завмирало серце, ворушилися під очіпком коси й струмеицем пробігав по сгіииі мороз, неначе хто сипав сухий сніг за сорочку.
— Гм.., красуня! — казала стара, злегка постукуючи костуром.— За такими кралями й тужить нечиста сила, гніздиться вона в печінці та... каламутить отрутою й серце, й розум... Думки від тієї отрути, мов скажені, кидаються в усі боки, як ті оси, потривожені в гнізді, й шукають, кого б ужалити... Та передусім і жалять своє ж власне серце, а воно від того кухне і болить нестерпно"
— Ох, нестерпно! — із стогоном повторила Уляна слова лиховісної баби.
— Знаю, знаю,—знову заскрипіла відьма,—і бачу наскрізь тебе всю..., Запеченою краз’ю облите твоє серце, аж горить на вугілля... а під ним чорніє немов якась гадина... і силкується прокусити твоє серце й висмоктати твою кров...
— Гадина, бабусю, гадина! —скрикнула й заломила руки Уляна.— Змія потайна!
— Ти багата, я знаю,— провадила далі стара, уважно придивляючись до убору Уляни.— Обдаровує тебе твій коханець
і золотом, і сріблом, і самоцвітами...
— Ох, обдаровує, бабусю, та що з того золота й срібла?..
— Коли одвернув своє серце!.. Хе-хе-хе! — злобно розсміялася стара.— Гарний віті, соколик!
— Як сонце, як місяць ясний! — з захопленням, вирвалося в Уляни.
— Знаю, знаю... За ним і дівчата, й панни, й пані.
— І панни, й пані,— мимоволі вирвалося в Уляни чи то з гордою радістю, чи то з жахом.
— А ти що ж думала, молодичко? Є така краля, що полюбилась і йому!
— Ох, вона вже отруїла моє щастя й хоче одібрати остан-, ні крихти... Хоч би знати ту розлучницю, хоч би відати, де вона, в якій стороні? Я б нічого не пошкодувала... пі грошей... ні добра...
— Знаю, знаю... грошей у тебе без ліку, і якщо не поскупишся, то все досконально розвідаю, покличу всі темні сили й дам пораду,— заговорила відьма лагіднішим голосом, намагаючись надати йому принадливої таємничості, та він усе-таки звучав диявольським скрипом.—Нічого,—провадила вона, похитуючи й трясучи головою,— люди пам’ятають тільки на хвилину, а жалісливі й щедрі лише на хвилини: от коли припече їм до живих печінок — тоді всі обіцяють, тільки рятуй, а як лихо минуло, допомогла їм — і забули про бабу, ще й відьмою взивають... То мені всі люди тепер — за собак... не вірю їм:., не терплю їх! — аж загарчала вона, блиснувши злими очима.— Сама від немочі та бідності он в якій дірі голодую, а їм, жироїдам,— допомагати? Будьте всі ви прокляті!
Від цього зловтішного крику щось заворушилося в темному кутку печери, й Уляні причулося якесь глухе гарчання й здалося, що в затремтілій тіні зазміївся сірий волохатий хвіст, та ще й до того долинув у ту мить з лісу регіт пугача...
Уляна тихо скрикнула; їй підігнулися ноги й потемніло вочу, і вона б неодмінно впала, коли б не стояла коло лави, на яку й сіла знеможено.
— Візьміть, бабусю, ось... Я не хочу задарма, я ще віддячу, не одурю...