Зрештою, не має ваги, в кого яке тіло, — гірше, що Міщило в душі своїй не відзначався нічим добрим, а ще тепер їхав старшим над артіллю, то й зовсім не знати, як поведеться. Втішало Сивоока лиш те, що повернеться він на рідну землю. Як то воно там буде? Що буде? Але побачить він соковиті трави, навідається в пущу, стане над Дніпром коло Києва, пригадається йому все ліпше, що було колись, лихе теж пригадається, мабуть; та хай, аби лиш була під ногами м'яка тепла земля. Він пройде по ній босий, як малим колись, весну й літо ходитиме він босий там і носитиме м'яке легке хут-ро і білу лляну одіж, а не ці шорсткі шиті золотом шати, які на нього напнуто, щоб повести його до палацу, допустити до найбільших святощів, не питаючи, хоче він бачити їх чи ні.
Потім був обід у Трикліні дев'ятнадцяти акувітів. Цар возлежав з чинами за акувітами, а посли стояли збоку. Коли ж увійшли всі, кому належало бути присутнім на трапезі, й учинено поклоніння василевсові, посли розташувалися .за окремим столом. Півча храму святих Апостолів і Софії виспівувала "многая лета" імператорові, музиканти й потішники роаважали василевса і його гостей. А в Золотому Трикліні обідали люди руських послів, руські купці, які були на той час в Константинополі, й художники, що мали їхати до Києва, споряджені за велінням самого василевса, і під час обіду роздавано коштовні блюда з апокомбіями і давано кожному по чину: посли вдвічі більше за священиків і толковинів, а решта люду — вчетверо менше за послів, для Київського ж архонта від василевса даровано золоте з коштовними каменями блюдо. Константин радувався нагоді виказати свою щедрість, яка вважалася першою прикметою справжнього імператора. Він потрактував послів од Київського князя як визнання своєї справжньої величі; приємно було, що володар землі чи й не більшої за Візантію звернувся саме до нього, василевса всіх ромеїв, попросив прислати майстрів для спорудження божого храму. Сорок дев'ять літ сиділи на троні два імператори, але всі ті сорок дев'ять літ Василій затінював Константина, головою царства вважався брат старший, він ходив у походи, вів війни, приймав послів, а на долю Константина лишалися тільки розваги, гульбища, дурощі всілякі, їце й тепер, постарілий і з вичерпаними силами, думав він про те, як добре було б покинути Константинополь і податися кудись на лови. Але зболіла плоть не дозволяла балощів, закам'яніло сидів на урочистих церемоніях, з гіркотою думав іноді, напружуючи свій затемнений, спустошений мозок, що після брата не зуміє звершити нічого благородного або достойного згадування.
Але ось була нагода виказати свій державний ум і перевершити навіть покійного брата. Колись батько нинішнього Київського архонта Володимир змусив імператорів видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамін хотіли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир відмовився й висвятив сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тільки утверджується на престолі, слід би скористатися з його недосвідченості й хисткості його становища. Імператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й вирішено було послати до Києва не тільки константинопольських умільців кам'яного й художницького діла, не тільки щедрі дари, але й імператорський хрисо-вул до князя з пропозицією прийняти митрополита землі Руської, рукоположеного в цей чин константинопольським патріархом.
Посли руські, хоч і не мали таких повноважень од свого князя, відмовитися від імператорського хрисовула і від мало ке силоміць посадженого на їхній корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що послів, які виявляли непослух волі імператора, осліплювано або а карано смертю, тут не діяли яіякі закони, тут правили василевси — хай славиться міць ромеїві.
Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку від себе. Сивоок був на кораблі з Іссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязі, придбаному їй на Месі, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не від темного страху перед морем, а, видно, від невідомості та від лихих поглядів Міщила, який вівся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти області Мессемврії навпроти ріки Дичини, далі, тримаючись берегів, дійдуть до Констанції на річці Варні, від Варни проляже путь до Конопа, від Конопа — до Дунаю, де змішуються жовті води ріки з морською прозорістю, там протягнуться положисті піщані береги й круті глиняні, і ніде не зможуть вони пристати аж до самого входу в Дніпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах печеніги, готові вмить напасти на необачних; та й на самому Дніпрі ще не кінець небезпекам: ще підстерігатимуть їх дикі кочівники в найвужчому місці коло порогів, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися через кам'яні шумливі пороги, і тільки в київських тихих водах скінчиться їхнє багатостраждальне, страшне плавання.
Але той, хто повертається на рідну землю, готовий до всього.
РІК 1026
ПАДОЛИСТИ.КИЇВ
Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною своею, показав победу и труд велик.
Літопис Нестора
Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров'ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списовищ; його випружене тіло лиховісне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю, але звір, видно, вичував наближення останньої миті, він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, навстопужений брудно-сірою щетиною, в хижому розблиску іклів, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок; задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі, вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.
Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися, зранений дик летів на осамотненого чоловіка — ні відступитися, ні перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками; князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати; звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг: "Жох! Жох! Жох!" Ближче, ближче, ближче — вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовім ремені, влягаючись зручніше й надійніше; чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, збучавілої від дощів кори дерев, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон — запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м'язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Йому залежало тільки на тому, що.6 усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще змалку він привчав своє тіло в кожнім його окремім члені до слугування точного й безвідмовного, і якщо свідомість чоловікова, попри Іссу її напругу, не зуміл'а справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця дикового, і звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляніючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та же безсило, не було в них тепер білого розблиску, — сповивалa їх якась брудна жовтість, як усяку мертву кістку. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, се в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від Юрадості. Знизу набігали перестрашені ловці, важко випасував позад них товстий боярин Ситник, біг молодий новгородський воєвода Іван Творимович, князівській блазень Бурмака поджунював шурхітливе листя задертими носками своїх не по нозі великих чоботяр, бігли там ще якісь люди, та князь нікого не хотів бачити; припадаючи на скалічену праву ногу, покульгав крізь зарості, махнув позад себе рукою: лишайтесь, І мовляв, і порайте здобич.
— Князю! — гукнув Ситник. — Куди ж ти? На нутрощах погадаємо!
З Ярослава виходив переляк. Аж тепер. Стрясало йому тіло. Цокотіли зуби. Весь змокрів. Потягло справити малу нужду. Став під якимсь деревом — не розібрав: чи то дуб, чи то береза. Господи, господи, ніхто не повинен бачити, як можновладець іноді стає простим смертним чоловіком. Жонам лиш дано знати цю тайну, хай вони й знають, але ніхто більше й ніколи!
— Князеньку! — реготав позаду Бурмака, жалюгідний карії лик, препаскудний базіка, набитий дурень. — А свинячого вуха? Князеньку! А хвостика! Князюсику!
Через силу Ярослав усміхнувся. Скочувався йому в душі тягар страху, ставало вільніше й вільніше на серці. Власне, що' там такого — вепр! А два літа тому був ведмідь. Коли повстали в Суздальській землі волхви й стали бити старшин і жон старшинських за те, що переховували хліб і винні за голод, який запанував у всій землі, тоді Ярослав пішов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподіванні, що порятує він од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром — дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати.