Врешті-решт, того ж таки 1665 року Тетеря змушений був зректися гетьманської булави і втекти до Польщі. Але й повстання теж зазнало поразки. У битві під Кальником загинув його вождь Василь Варениця. Потрапив у полон до поляків і був страчений ще один керівник — Сулимко. Відтак змушений був припинити активні бойові дії і Семен Височан.
Здавалося б, участь Височана в антипольському повстанні повинна була зміцнити довіру до нього, але сталося навпаки.
Саме участь у цьому повстанні послужила декому а козацьких старшин приводом для інтриг проти нього. В 1665 році Семен Височан (за однією з версій) був призначений гетьманом Брюховецьким полковником Корсунським. Це один із провідних адмінполків, від позицій якого залежала доля всього Лівобережжя. Уже як полковник, що перебуває на службі в гетьмана Брюховецького, який дотримувався проросійської орієнтації, "мали Хмєльніцкі землі галіцкей" прийняв присягу на вірність російському цареві. Але це йому не допомогло. Хтось із козацьких старшин, або й кілька їх, уже встигли написати доноса царю-батюшці, в якому Височана звинувачено в тому, що свого часу він намагався здати полкове місто своє Лисянку... полякам, тобто виступав проти росіян.
Ось як цю ситуацію відтворює в своєму дослідженні В. Грабовецький: "У 1665 р. Височина несправедливо обвинувачено в тому, нібито він намагається віддати полякам Лисянку. Це спростовує лист гетьмана Брюховецького до царя від 28 січня 1665 року, де говориться, що Семен Височан, будучи корсунським полковником і живучи в Лисянці, прибув зі всіма своїми сотниками, лисянськими міщанами і війтом до Канева і нарівні з іншими склав присягу на вірність і навічне невідступне підданство Росії. Після цього Височан з міщанами повідомили, що якийсь митрополит Варнянський та із Греції Даниїл підмовляли їх відступити від Росії і піддатись Речі Посполитій. Однак полковник не лише не зламав присяги, але й мужньо боронив Лисянку перед наступом шляхетських військ Чарнецького та їх гетьмана Павла Тетері".
Інформація ця, яку краєзнавець подає без будь-яких коментарів та без аналізу, потребує певного осмислення. Можна не сумніватися в тому, що якісь-там контакти з гетьманом П. Тетерею у Височана справді були. Галицький ватаг-полковник дійсно брав активну участь в антипольському повстанні, але нема достатніх підстав вважати, що нібито він був посланий гетьманом Брюховецьким для участі в цьому повстанні з метою його підтримки.
Як і деякі інші полковники, Височан сам приєднався до повстанців, розраховуючи, що перемога над військами Речі
Посполитої допоможе розповсюдити полум'я цього повстання і на Галичину. Отож, разом з іншими керівниками повстання, Височан сподівався, що гетьман Тетеря, незважаючи на його явно пропольську орієнтацію, все ж таки знайде в собі мужність підтримати козацтво.
Одначе в міжусобній боротьбі Тетеря зазнав поразки і на певний час — лише на певний, — на чолі держави козацької виявився І. Брюховецький, весь період правління якого позначений гострою боротьбою за гетьманську булаву, політичною нестабільністю, прагненням цього діяча насильно і навічно прив'язати залишки Української козацької держави до російського імперського воза. Недарма у листі до російського полковника Косагова (навіть не в листі до самого царя!) він по-холуйському називав себе "підніжком престола його царської величності". То й чого, яких зусиль по утвердженню державності, можна було чекати козакам від цього "підніжка*.
Височан усе ще мав авторитет серед козацтва, в його підпорядкуванні перебували досить боєздатні загони, і природно, що Брюховецький розраховував на його підтримку. Але щоб уціліти в цій кривавій веремії, Височану, разом з усіма старшинами його полку, довелося принизливо клястися в вірності Росії та російському цареві. Та, як уже мовилось, існувала певна група старшин, яка, прагнучи, з одного боку, відсторонити від полковницького пернача самого Височана, а з другого — похитнути владу Брюховецького, вперто інтригувала проти нього, переконуючи російських воєвод, котрі панували тоді в Україні, та російського царя, в тому, що присяга цього галичанина вимушена і нещира, і що насправді він тільки й мріє про те, як би перекинутися на бік поляків, щоб у такий спосіб здобути собі прощення польського уряду.
У цій ситуації логічно було б припустити, що Семен Височан або почне формувати власне повстанське військо, чи то на підтримку Брюховецького, чи задля здобуття булави; або ж повернеться в Галичину, щоб відроджувати козацький дух у Підгір'ї. Але ні до того, ні до того він не вдався. На Східній Україні він був людиною прийшлою, на Західній Україні слава його давно пригасла. Та й сили починати все спочатку, мабуть уже не було.
Подальша доля його документально не з'ясована. За однією з версій, котра видається досить правдоподібною, на початку 1666 року він нібито вдався до самогубства. Дізнавшись про те, що його мають заарештувати і вислати до Москви для допитів, Височан вирішив позбавити ворогів такої втіхи і піти з життя з гідністю, як і належить воїнові.
На вершину козацької слави Семен Височан сходив, як вождь антипольського повстання, як "Хмельницький землі Галицької", гетьман Галичини, а завершував це своє бурхливе сходження, "зрадником" російського царя-батюшки і "союзником польського короля". І в цьому — фарсовий парадокс долі Семена Височана, в котурнах якої, мов у гнівних нелукавих словесах Святого писання, відбивається увесь трагізм долі тогочасної, між кількома імперіями пошматованої, гетьманськими міжусобицями закривавленої Козацької України.
Худолій, гетьман повстанців, гетьман України.
Поява в історії України цього гетьмана — явище не з буденних. Ще б пак! У пору, коли на просторах країни на всю широчінь буяло повстання під проводом Б. Хмельницького, раптом виникло заворушення, спрямоване не тільки проти польського панування, ай... проти Хмельницького. І бралися до зброї, до кіс та вил вже не поляки, а українці: ота голота й сірома, яка, на погляд Хмельницького, мала б тільки дякувати йому за перемоги та складати шану його особі.
Як це сталося? Що спричинилось до такого?
8 серпня 1649 року між польським королем Яном-Казимиром і гетьманом України Богданом Хмельницьким укладено відому Зборівську угоду. Здавалося: запанував, нарешті, мир, і треба йому радіти.
Щодо гетьмана, то він справді радів: де ж бо таки, сам король підписує з ним, як із рівнею, договір! Інша річ, як почувалися при цьому тисячі й тисячі селян. Вони проголосили і вже відчули себе козаками, вільними людьми, а тут, згідно зі статтями угоди до України почали вертати польські пани й підпанки. Та ще й із власними загонами охорони. І вони вимагають від селян теж повертатися — на лани, до стаєнь, до іншого діла, та працювати на панів, як працювали завше.
Чи могло сподобатися таке людям, які стільки крові пролили, стількох товаришів по зброї на полях битв полишали задля скасування усіх цих порядків? Певно, що ні. Почалися бунти, знову з'явилися загони повстанців. Щоб утихомирити бунтарів, по багатьох маєтках панство ладнало шибениці, та карало порушників Зборівської угоди.
Проте найнезбагненнішим для простого люду здавалося інше: карав бунтівників і сам Хмельницький. Вимагав покори. Не хотів, щоб Зборівський мир, принаймні до часу, хтось порушував і цим давав привід полякам знову братися до бойових дій. Тож і гуляли каральні загони гетьмана по всій, ще вчора вільній, землі українській. Кінець 1649 і початок 1650 років запалали в Україні безліччю бунтів та повстань. А найзагрозливіше ширилось це полум'я по Брацлавщині й Волині, перекидаючись уже й на Побужжя і навіть Подніпров'я.
Ситуацію, що складалася на той час, досить контрастно змалював у своєму нарисі "Богдан Хмельницький" Проспер Меріме: "На Волині якийсь князь Корецький, очоливши загін із трьох тисяч вояків, бив, калічив, садив на палі селян, які відмовлялися вертатися до ярма. Жорстокість до людей, які щойно відклали зброю, всюди викликала повстання. Знову з'явилися ватаги бунтівників, підтримувані кількома запорізькими полковниками, які постачали їм зброю, амуніцію і навіть надсилали старшину своїх полків. У час, коли Варшава звинувачувала Хмельницького в тому, що він підбурює народ до цих виступів, в Україні ремствували проти нього, заявляючи вголос, що він продався польській шляхті і зрадив національну справу".
Саме так: "продався і зрадив"! Під гаслами цих закидів і повставали проти статей Зборівської угоди, а отже й проти гетьмана, вже не тільки селяни, а й полки Визвольної армії. Наприклад, відмовлявся додержуватись угод цілий корпус Данила Нечая, народного героя, улюбленця.
Та найнебезпечнішим було те, що незадоволення політикою Хмельницького набуло поширення й на Запоріжжі. Тут з'явився свій ватажок із козацької старшини — Худолій. Історія не донесла до нас навіть його імені. Зате відомо, що бунт під його проводом тривав тільки два місяці: лютий-березень 1650 року. Кошовим отаманом на Січі був тоді Федір Лютай, але він чи то зайняв нейтральну позицію, чи й сам уже не контролював ситуації, що набувала загрозливих обрисів.
А почалося все з козацької ради, до якої прилучилися й посланці тисяч козаків та селян, що втекли на запорізьку землю, шукаючи рятунку від свавілля карателів. Проходила рада бурхливо, проте ухвала її була однозначною: позбавити Б. Хмельницького гетьманської булави. Як зрадника. Як запроданця. А гетьманом обрати Худолія.
Звістка про це кинула Хмельницького в шок. Воно й зрозуміло. Адже авторитет Січі в народі надзвичайно високий, її ухвала могла миттю підірвати його авторитет.
Хмельницький не помилявся. Поява нового гетьмана в особі Худолія давала підстави для непослуху навіть найвідданішим гетьманові полковникам Визвольної армії. Ось чому Хмельницький негайно спорядив великий загін — придушити заколот на самому початку! Але покладався при цьому не тільки на військову силу. Активізував також своїх прихильників на Січі. Зокрема, звернувся по допомогу до кошового Федора Лютая, не без підтримки якого, зрештою" бунт і втихомирено.
На щастя Хмельницького та, мабуть, і всієї України, повстанці не спромоглися залучити на свій бік котрогось із уславлених героїв Визвольної війни.