Заки я влаштувався сторожем у квітникарстві за 75 карбованців місячно, я обійшов понад 20 робочих місць. Рік я перебував під адміністративним наглядом офіційно, а крім того, за мною стежили таємно (часто щоденно). Слідкували за мною вдома з сусідньої квартири, слідкували на вулиці, незалежно, йду я сам до церкви, з матір'ю на базар чи зі знайомою в кіно. Перлюструють мою кореспонденцію, деякі листи пропадають, підслуховують мій телефон. Восени 1981 року мені погрожувала телефоном невідома особа, буцімто колишній в'язень. Погрози припинилися після того, як я заявив, що запишу розмову на магнетофон. На виробництві в моїх речах рилася робітниця, яка стояла в контакті з співробітником КҐБ. Якісь люди, під час нашої відсутности, залазили до нашої квартири й дачі. Хтось систематично риється на робочих місцях моїх батьків, родичів. Шукають, як я розумію, за доказами моєї антидержавної діяльності. Я — літератор і не уявляю себе поза українською культурою, поза творчістю На жаль, про публікацію своєї літературної творчости годі навіть мріяти. Щобільше, якраз моя літературна творчість є під пильним наглядом КҐБ. Так, під час обшуку у мене вдома і на дачі, 15 липня ц.р. вилучено якраз белетристичні статті, зміст яких стосувався до 11 і 19 сторіч. Забрано також мій переклад з англійської письменника Сомерсета Моема "Сила обставин". Крім цих статтей, ніяких матеріалів, які б мали якусь вартість з погляду державної безпеки, не виявлено, хоч обшук проведений був дуже ретельно.
Після обшуку мене повезли на допит (я був хворий, тиск 200 на 105, і співробітники КҐБ не мали права цього робити). Слідчий Боярський заявив мені, що робітники РСМУ, які закладали водопроводи до кооперативних садів "Освіта", натрапили на присадибній ділянці нашої дачі на брезентовий пакет, в якому знайшли два примірники "Хроніки поточних подій", обгорнуті в останню сторінку мого перекладу "Сили обставин". Усім членам кооперативи відомо, що сади давно призначено ліквідувати за загальним пляном будівництва Києва. Та кому з літників, які не дочекалися водогону за 20 років, захочеться водитися з водопро-водкою тепер, перед знесенням садів. Так що ця новобудова — дарунок КҐБ садівничій кооперації—жест нечувано щедрий, коли б тільки не відкритий скарб. А "антирадянські документи", обгорнуті останньою сторінкою мого рукопису, є доказом, що фабрикатори хочуть підтягнути мене під статтю б2 КК УРСР. Бож ясно, що ніхто не буде зберігати кримінал разом з своїм підписом. Тому я з повною відповідальністю заявляю: це провокація співробітників київського КҐБ, який, не знайшовши нічого компромітуючого впродовж довгого надзору (оперативники ховалися в двох сусідніх дачах майже півроку), рішили таким чином виправдати своє полювання за невигідним письменником.
Під час обшуку в мене забрали два виклики на лікування до Італії.
Документів на виїзд в київському ОВІРі від мене не взяли. Республіканський КҐБ вважає доцільнішим посилати за мною юрби оперативників, замучувати на співбесідах моїх знайомих. Хоч, звичайно, на відміну від полювання на бандитів і грабіжників, ця робота не така виснажлива.
Вимагаю, щоб КҐБ припинив свої переслідування і повернув мені вилучені переклади і белетристику.
20 липня 1983
Валерій Марченко
Дорога Сандро, * в моєму житті було багато лиха та переживань, але за віщо я вдячний долі, так це за те, що вона посилає мені друзів подібних до Вас. Я часом щиро дивуюсь, як зовсім юна дівчина може мати стільки душевної доброти й любові до такого далекого, хворого, невідомого і, взагалі, більше схожого на привид, аніж на реальну людину. Я посилено став вірити останні роки і, як кожний неофіт, відкриваю у вірі багато. Чому сповідь, навіщо молитва, для чого причастя ?Я не просто осмислив, я пережив ці таїнства, тому що це в моїй природі виконувати-кожне завдання по змозі дбайливіше. А це ж віра — справа цілого життя. Ото, оглядаючи своє оточення, я й побачив, що в релігійній родині діти ростуть набагато краще, ніж у безбожній. Призвичаєні до спілкування з священиком, до аналізування у молитві й на сповіді своїх вчинків, уникаючи гріха, ті люди можуть і не замислюватися, вони поступово призбирують благодать. І коли згодом у них народжується добра дитина, це винагорода за праведне життя, за прагнення до нього. Ви, Сандро, є такою дитиною у своїх батьків. Дівчиною, з такою прекрасною душею можна пишатися. Я пишу ці захоплені слова не через наші взаємини. Я чудово розумію: ви цінуєте в мені те гарне, чого я маю зовсім мало, але чого сам прагну всією душею. І за цей ваш аванс я безмежно вам вдячний. Адже я через це мушу бути кращим! Це —правило порядної людини: коли про тебе думають гарно, будь таким. А мій подарунок до вас знову затримується. Мені сказали, це триватиме 2 місяці через бойкот льотчиків на Заході. Щоправда, я на пошту здав, далі вже як Бог дасть.
* Сандра Фаппіано — дочка адвоката з Італії, студентка, писала Валерію листи в табір, на заслання, додому в Київ дзвонила по телефону і писала. Романтичний настрій дівчинки, сповнений щирості почуттів, Валерій намагався стишувати.
Мій день народження проходив подальшим чином. Я запросив своїх друзів та їхніх дружин. Були там Лікар-психіатр, інженер, літератор, вчителька. Нам було приємно й весело, тому що ми могли вільно, без оглядки, розмовляти і тому що всіх пас з'єднувала дружба, загартована в горнилі випробувань. Серед подарунків, які вони мені принесли: книжка про стародруки Києво-Печерської Лаври, альбом з укр. живопису ХУП ст., вирізьблені на дереві портрети наших визначних поетів — Шевченка та Франка, а також вельми цікавий комплект кераміки, виконаний у манері укр.наївістів. 36 років — це ж страшенно багато. А я, озираючись на прожите, думаю, що встиг зробити зовсім мало. Я навіть не зумів видати власної книжки.
Ну, поки все.
Валерій, 1983р., 20 вересня
СУД НАД ВАЛЕРІЄМ МАРЧЕНКОМ (13 БЕРЕЗНЯ 1984 Р.)
Суд, згідно радянського законодавства відкритий, так сказав матері Валерія Марченка суддя Зубець Г.І. (він же заступник голови міського суду м.Києва). Та могло статися так, що про суд рідні і знайомі Валерія дізналися б лише після вироку, бо ніхто не збирався сповіщати родичам про суд. Випадково мати Валерія — Ніна Михайлівна — 11 березня зайшла до заступника голови Київського міського суду, щоб спитати, чи визначена вже дата судового засідання. В кабінеті Зубець був оточений офіцерами з синіми погонами і серед них полковник, слідчий КҐБ Слобоженюк. Після 14-ї години секретарка виписала Ніні Михайлівні повістку як свідкові у справі сина, і вже тоді сказали, що засідання призначено на завтра (12.ІІІ) на 10 год. ранку. Родичі та друзі, знаючи практику КҐБ не впускати нікого до залу, зібралися з дев'ятої години ранку біля дверей міського суду (Володимирська, 15) — всього 6 відважних жінок. Правда, потім коли чутка про суд над "якимсь" В.Марченком пройшла містом, на засідання намагалися пробитися ще деякі знайомі і незнайомі. Але, почувши: "предъявите ваши документы", — розбігалися. Коли міліція врешті дозволила ввійти до приміщення, біля залу судового засідання жінки зупинилися, бо широкоплечий молодик (назвав себе дружинником Івановим) перепинив шлях до дверей, заявивши, що в залі вільних місць немає. Вхід до найменшого з усіх залів охоронявся кількома здорованями у цивільному та загоном міліції, хоч біля інших залів охорони не було. Ніякі умовляння і вимоги впустити на суд не діяли. Мати В.Марченка, зрозумівши, що відкритий суд над сином хочуть перетворити у закритий, об 11 годині дала телеграму генсеку Черненку та голові КДБ УРСР Мусі з вимогою Гарантувати присутність родичів та знайомих на суді, згідно радянських законів. Водночас Валерій Марченко, зрозумівши, що над ним хочуть вчинити розправу за закритими дверима, не побачивши в залі рідних, оголосив голодівку протесту, відмовився від суду. Серед присутніх "представників громадськості" він признав співробітників КДБ. Чути було, що в залі щось не гаразд: суддя стукав кулаком по столу, голос Валерія щось відстоював, наполягав, боронив. Так тривало до 12.30. Судове засідання було відкладено, нічого нікому не сповіщено, і відновлено 13.Ш о 9.30 ранку. Валерій Марченко відмовився від адвоката, якого "найняли" слідчі органи. До залу впустили тітку (сестру матері), матері дозволили бути присутньою після допиту як свідка, але знайомих до суду так і не допустили. Валерій сказав "нарешті проявилися елементи законності, атмосфера більш-менш розрядилася, з'явилася одна жива душа (на тітку), а також замінено склад присутніх, уже якісь і цивільні обличчя є. А ви (звертаючись до судді) кажете, що не потрібно воювати... ось поголодав, то хоч трохи чогось домігся". Біля головного входу до міськсуду 13 і 14 березня можна було бачити зграйку молодих людей, схожих на робітничу чи студентську молодь. Їх ніби інструктували про щось, а потім заводили через службовий вхід до залу. Бо на засіданні у залі всі 20 місць були заповнені зовсім незнайомими людьми. Суд тривав фактично один день— 13.ІІІ з 9.30 до 21 год., бо 14.ІІІ о 16 год. було лише зачитано вирок. Валерій Марченко звинувачувався в антирадянській діяльності, пропаганді і агітації, спрямованій на підрив і повалення радянської влади (за період з 1974 по 1984 рр.). Йому інкримінувалося виготовлення документів, що зводять наклепи на радянський суспільний лад, поширення їх серед радянських громадян, а також передача їх за кордон, де вони активно використовуються ідеологічними ворогами СРСР і передаються ворожими радіостанціями. Це такі: 1) відкритий лист до Верховної Ради СРСР (1974 р.); 2) відкритий лист до діда (у двох варіантах); 3) "Знайомтесь, бандерівець"; 4) "Антон Олійник"; 5) "Що дало йому витримати" (про Киселика); 6) відкритий
лист до журналістів ГДР; 7).....8) відкритий лист до Генерального
директора ЮНЕСКО М'Боу; 9) становище політв'язнів у СРСР; 10)шерше ля фам; 11) відкритий лист до директора шведського інституту нефрології. Ці "документи" були написані Валерієм Марченком під час перебування у пермських таборах (до 1979 р.) і справді побачили світ "не в радянській пресі, а за кордоном" (за винятком "Що дало йому витримати" — нарис про учасника УПА Киселика.