За даними журналу "Віче", в Україні в цей період існувало 46 тис. різних об’єднань.
Другий період визвольного руху в Радянському Союзі починається з кінця 1989 р. і до грудня 1991 р. Це період виникнення нових партій, радикалізації різних рухів. А в Україні — це вимога української державності, самостійної зовнішньої і внутрішньої політики, підготовка до нових виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади навесні 1990 року.
Важливу роль у цей час відігравав Український культурологічний клуб, заснований у серпні 1987 р. дисидентами. Його очолював журналіст Сергій Набока. Значне місце тут посідали дискусії про наслідки голодомору 1933 року, репресій і тоталітаризму, про символіку України; тут формувалися демократичні погляди на сучасний стан культури та державності. У Львові існувало подібне Товариство Лева та молодіжний дискусійний клуб.
Визначну роль у піднесенні демократичних ідей відіграв з’їзд письменників України 1988 року. Письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Станіслав Тельнюк та ін. відкрито виступили проти тоталітарного режиму, що зруйнував культуру України; вони вимагали державного статусу українській мові. Це змусило керівництво визнати необхідним розробити закон про статус української мови.
Навесні 1989 року на мітингах і демонстраціях 1 травня уЛьвові вперше замайорів синьо–жовтий прапор України. А 21 січні 1990 р. під ці прапори у живий ланцюг — у річницю Акту злуки ЗУНР і УНР — стало від Івано–Франківська — через Львів — до Києва 450 тис. осіб, як твердили органи внутрішніх справ. Ініціатори акції говорили про 5 млн осіб, які взяли участь у цьому ланцюгу єдності. 3 квітня український національний прапор було піднято над Львівською ратушею, а 24 липня — біля міськради в Києві. Демократично–національні сили розпочали широкий наступ на стару тоталітарну систему. Провідну роль тут відігравали українські письменники та представники інтелігенції.
У січні 1989 р. на загальних зборах письменників було прийнято рішення про створення Народного Руху України за перебудову. На кінець року рухівські осередки об’єднували вже 280 тис. осіб. На установчому з’їзді НРУ у вересні 1989 р. було прийнято програму, за якою визначалося, що Рух діятиме в межах конституційності, співпрацюватиме з радами народних депутатів для встановлення справжнього народовладдя. Основною тезою цієї програми було положення про необхідність встановлення суверенної української держави. На підставі нового союзного договору, який вироблявся в Москві, Українська держава мала співпрацювати з іншими радянськими республіками. Рух ще не міг відірватись від старої суспільної ідеї — соціалізму. У програмі говорилося про оновлене соціалістичне суспільство. Але на другому з’їзді НРУ в жовтні 1990 р. були внесені нові радикальні зміни, з назви вилучено слова "за перебудову", головним визначалося відновлення української держави, вихід із СРСР, усунення від влади КПРС, зникла ідея побудови соціалізму чи комунізму. Голова Руху Іван Драч заявив; "Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації."
1988 року була відновлена Українська Гельсінська спілка на чолі із Левком Лук’яненком, програма якої визначала: 1) право нації на самовизначення і відновлення української держави (спочатку не відкидалася можливість утворення конфедерації суверенних незалежних республік, але невдовзі (у вересні) УГС заявила про необхідність виходу України із СРСР); 2) Україна мала самостійно встановлювати дипломатичні стосунки; 3) припинення переслідувань опозиційних сил; 4) скорочення армії тощо. Таким чином, УГС вийшла за рамки правозахисної діяльності. На початку 1990 р. вона нараховувала близько 1,5 тис. членів, мала низку представників за кордоном.
З 1988 р. активізувалось відродження греко–католицької церкви. В січні на подвір’ї собору Святого Юра був відслужений молебень на честь Дня злуки українських земель, що мало більше політичний, аніж релігійний характер. Водночас утворився комітет для відновлення Української автокефальної православної церкви (1989), яка почала легально діяти в наступному, 1990 році.
Виникнення багатопартійності.
Політична боротьба за владу
Велика позацензурна преса, мітинги, збори, демонстрації, що охопили всю Україну, надавали сили і самоорганізації демократичному рухові, а це прискорювало процес державного самовизначення українців. Важливою була керівна роль української інтелігенції. В українському суспільному житті виникала багатопартійність, яка стала альтернативою до панування КПРС — КПУ.
Це зумовило кризу компартії, яка постійно твердила про реформування, але залишалася консервативною. Партійне керівництво втратило контроль над процесом перебудови, не могло вести пропагандистської роботи в умовах конкуренції і плюралізму думок, не хотіло прислухатись до голосу рядових комуністів про вихід КПУ із КПРС, проводити політику в інтересах української державності.
У КПУ виникало об’єднання "Демократична платформа" (березень 1990 р.), яке мало на меті демократизувати партію зсередини — відмінити сумнозвісний ленінський демократичний централізм. Але вище партійне керівництво орієнтувалося тільки на Москву. Щербицький заявив на ХХVIII з’їзді українських комуністів, що "народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження" за роки радянської влади. Отже, Україна, в його уяві, не потребувала жодних змін. Рядові комуністи почали виходити з партійних лав. За 1990 р. заяви подало 220 тис. осіб. Велика кількість рядових партійців перестала платити членські внески. Таке саме становище з компартією було і в Росії. Все це призвело до того, що Верховна Рада СРСР змінила статтю в Конституції про "керівну і спрямовуючу роль КПРС". Невдовзі Верховна Рада України приймає постанову "Про порядок реєстрації громадських об’єднань", і цим відкриває шлях до багатопартійності українського суспільства.
У 1990–1991 рр. в Україні було близько 20 опозиційних партій. Частина з них стояла за незалежну Україну: Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний Рух України (НРУ), Українська міжпартійна асамблея, Українська селянська демократична партія та ін. Ідею федерації ці партії відкидали.
Інша група партій заявляла про непідготовленість народу до незалежності, вважала, що неможливо протистояти сильним позиціям центру і тому треба домагатися оновленого союзного договору і входження до конфедерації суверенних держав. Сюди належали Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально–демократична, Соціал–демократична партії. Всі вони, проте, сповідували ідею суверенітету України, свободу і соціальну справедливість, оновлений договір чи європейсько–азіатську співдружність тощо.
У КПУ виокремилася течія суверенних комуністів, яка також була на позиції самостійності і суверенності України; згодом на її основі виникли Трудовий конгрес України, Партія праці, Партія справедливості.
Чимало комуністів стояло за "радянську федерацію" і збереження Союзу при розширенні прав республік. Вони утворили 1991 року Соціалістичну партію України (СПУ).
Третя частина комуністів — ортодоксальна — була проти незалежної України і виступала за так зване об’єднання слов’янських республік, вона створила Партію слов’янського відродження, Громадянський конгрес і Республіканський Рух Криму.
Усі ці партії радикалізували суспільне життя України, розширили межі легальної опозиції, сприяли боротьбі за незалежність України.
Наприкінці 80–х років українське суспільство було демократизоване і політичне розмежоване в питаннях про владу. Склались нові світоглядні позиції і для завоювання суверенітету України. Це відбилося на постанові Верховної Ради України від
27жовтня 1989 р. "Про зміни і доповнення до Конституції", де йшлося про демократизацію виборчої системи: вперше за радянські часи конституційно допускалося висування альтернативних кандидатів, розширювались права Голови Верховної Ради — він набував статусу найвищої посадової особи і міг представляти Україну в міжнародних стосунках. Крім того, судова влада також уперше виводилася із підпорядкування союзним структурам. Вищий судовий контроль здійснювався тепер Верховним Судом; Генеральний прокурор призначався Верховною Радою і їй же підпорядковувався. Діяльність судів і прокуратури визначались виключно законами України. Передбачалось створення Конституційного Суду. Ця постанова свідчила про те, що Верховна Рада як парламент повертала свої права, відібрані у неї центром.
Національно–демократичні сили домоглися і прийняття закону "Про мови в УРСР" (жовтень 1989 р.). Закон ствердив, що "українська мова є одним із національних чинників національної самосвідомості українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної, з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національної державної могутності".
Українська мова вперше проголошувалася — поряд з російською — мовою міжнаціонального спілкування. Акцентувалося на тому, що держава забезпечує українській мові розвиток і функціонування в усіх сферах життя, створює умови її розвитку, поряд із використанням інших мов у республіці. На жаль, ці положення порушувались і порушуються й нині самою ж державою.
В українському суспільстві тривала боротьба і за наступні демократичні вибори. Масові протести викликав проект закону про вибори, в якому для комуністів передбачалася пільгова квота представництва — не обрання, а призначення депутатів від партії комуністів. Під тиском демократичних сил цей проект був перероблений — антидемократична стаття вилучена. Це була велика перемога демократичної частини суспільства.
Напередодні виборів був сформований демократичний блок із 43 громадських організацій і груп (НРУ, "Меморіал", УГС, "зелені" та ін.). НРУ у виборчому маніфесті висунув вимоги: досягнення реального економічного і політичного суверенітету України; створення багатопартійної системи; рівноправність усіх форм власності; свобода віросповідання і т. д.
У березні 1990 р.