Вона засунула двері на засувку й, підвівшись з місця, схвильовано пройшлася по своєму бу-дуару... Облйччя її палало, груди здіймалися високо, все тіло набуло якоїсь незвичайної легкості, а серце ніби пурхало в грудях. Важке питання нарешті було розв’язане так просто й легко. Вона побачить тепер його, побачить незабаром цього героя, безстрашного, могутнього, і отаман-козак, гордий і прекрасний, як бог краси й сили, ляже, мов слухняне ягнятко, біля її ніг на одне її слово. Ох!.. Розалія мимоволі прихилилася до дверей і, заплющивши очі, закинула назад голову. Її, таку холодну й неприступну, нараз охопила нездоланна пристрасть. Немов тепла хвиля, накотилася вона на неї й, лепечучи й лоскочучи, облила її своїми струменями.
"Згоріти, вмерти в його обіймах, а тоді байдуже! — Розалія перевела дух і розплющила очі.— Отже, не треба гаяти й хвилини: Фрося передасть листа". Красуня підійшла до свого письмового столу, сіла на стільця, розкрила бювар, вийняла з нього аркуш паперу, вмокнула в чорнило тонко загострене гусяче перо й задумалася. Лист мав бути так написаний, щоб не міг викликати ні в кого і найменшої підозри, але разом з тим Кармелюк мав догадатися, хто прислав до нього цього листа. Аде як це зробити? Що б таке згадати, щоб Кармелюк зрозумів, що цей лист від неї?
Розалія задумалась і машинально прикусила крайок пера. Велика крапля чорнила зірвалася з нього й упала на сукно стола, та красуня не звернула на це уваги. Ні імені, ні прізвища, ні півслова про минулий напад на їхній дім не можна було згадати...
Як же йому натякнути? Облава? Ні. Це може навести будь-кого на підозру,— на облаві була з жінок тільки вона одна. Карета? Так, ось це слово може нагадати йому все: карета врятувала його від лютої смерті. Хіба так? Розалія ще раз умочила перо й швидко написала на папері: "Та, котрій ти заприсягся в кареті бути вірним рабом, чекає тебе..."
— Але ні! — прошепотіла вона вголос і з досадою відкинула вбік перо.— Карета — не годиться. Янчевський уже розпитував, кого вона підвезла в кареті. Проте не тільки ж вона їздить у кареті, а всяка пані, та й Кармелюк може мати скільки завгодно романів, але все ж треба придумати таку фразу, котра б не викликала і найменшої підозри.
Розалія прикусила губу, нахмурила брови, та, перебравши в умі кілька редакцій, не спинилася ні на одній.
"Ні, це хвилювання заважає мені думати,— вирішила сама собі Розалія,— треба пройтися, заспокоїтися й, головне, переговорити з Фросею: ця хитра проноза не повинна підозрівати, що лист до Кармелюка буде від пані маршалкової, що вона кличе його на побачення".
Розалія розірвала початий аркуш паперу, жбурнула його в бювар і підвелася з місця. Спершу вона взялася була за ручку сонетки, щоб покликати Фросю в будуар, але потім передумала й вирішила пройти до неї в гардеробну, де Фрося шила, й там переговорити з нею. Гардеробна була куткова, зовсім ізольована кімната.
Розалія вийшла з будуара, не причинивши за собою дверей.
Фросю вона застала в гардеробній. Побачивши пані, Фрося злякано схопилася з місця.
— Ясновельможна пані кликала мене? — спитала вона.
— Ні, я прийшла сюди подивитися на деякі сукні. Зачини двері й вийми мені мої амазонки для полювання.
Фрося поспішила виконати волю своєї господині.
— Ось ця нічого, і ця ще теж годиться,— заговорила вона, розглядаючи вийняті сукні,— а зелену треба буде пошити нову. Буде багато полювань і всяких свят, якщо, звичайно, тільки пощастить піймати того проклятого лотра...
— О, хай допоможе в цьому ясновельможному панству свята панна! — мовила"Фрося, молитовно складаючи руки.
— Я сподіваюся, що цього разу нам пощастить піймати його: тепер усім ділом завідує не пан Янчевський, а я.
Фрося давно вже чула про це, але вважала за свій обов’язок скрикнути захоплено й з подивом:
— Пані?!
— Я. Панство обрало мене, і от ми придумали такий спосіб, котрий уже хоч би що, а неодмінно заведе шельму в пастку. Для цього й ти повинна будеш узяти участь в одному маленькому ділі.
— Я, матка свєнта! Та я ж од радості вмру! — затарабанила цього разу вже з щирим захопленням Фрося.— Така честь! Прислужитися вельможному папству? Хоч і в саму пащу тому звірові кинуся!
— Ну, цього зовсім не треба буде, а річ ось у чому... тільки пам’ятай — нікому й слова.
— З могили скоріше почують його! — Очі Фросі загорілися цікавістю, вона ступила трохи вперед і шанобливо спинилася перед Розалією.
Розалія частково познайомила Фросю з новим планом, як піймати Кармелюка.
— От бачиш,— закінчила вона,— нам треба передусім знайти спооі'б надіслати листа. Ось для цього я вирішила передусім послати одного листа на пробу: чи Дійде він до Кармелюка? Дід погодиться передати його Кармелюкові тільки тоді, коли буде певен, що лист від доброзичливця. Тому я вирішила, що найкраще буде, коли ти спробуєш передати його, до речі, ти ж з того села, що й Кармелюк.
— Лечу! Несу!
— Чекай, не спіши! Треба, щоб дід повірив тобі, а ти — панська покоївка, тому не кажи нічого певного, а постарайся
так "поводити себе, щоб дід подумав, ніби ти була коханкою отамана. Ти зумієш це розіграти?
— О, пані ще питає? — промовила навіть трошки ображено Фрося.
— І потім далі: ти повинна дати зрозуміти старому, що твій лист остерігає Кармелюка від якоїсь небезпеки.
— Розумію, розумію,— закивала Фрося голівкою.
— І ні слова дідові про те, що ти знаєш про його близь
кість з Кармелюком; так, ніби ти попала до нього випадково. •
— Нехай ясна пані не турбується,— все зроблю, що й краще не можна.
— Зробиш усе спритно — можеш розраховувати на мою вдячність, я не поскуплюся.
— О пані! — скрикнула Фрося, обсипаючи руку Розалії поцілунками.— Нічого, нічого мені по треба! Нехай тільки пані впевниться в тому, що Фрося вірна й спритна служниця і за свою пані ладна піти хоч і на смерть.
Тим часом, поки між Розалією й Фросею відбувалася ця сцена, до садиби пана маршалка підкотив Янчевський. Не під’їжджаючи до будинку, він, як своя людина, звелів фурманові повернути зразу ж до стайні. Він з тиждень уже не був у дворі маршалка, але цей тиждень не пропав у нього задарма. Передусім він кинувся до Читецького й дізнався в нього, що він не тільки не сідав у карету пані маршалко-вої, а навіть не бачив її, бо весь час не розлучався з-Зеленським і стояв з ним на варті, а потім невідступно був коло печери. Читецький же підтвердив Янчевському слова Зелен-ськото про те, що бачили Кармелюка біля садиби дераж-нянського попа.
Слова Читецького, підтвердивши очевидну брехню, а значить, зраду Розалії, розлютили Янчевського, але цього разу він ще справився з своїм серцем. Перш за все він установив найпильніший таємний нагляд за садибою батька Олесі, потім перепровадив Явтуха в літинську тюрму і тільки тоді подався до маршалка.
І в дорозі, і під час ділових розпоряджень його мучило одне питання: хто його суперник?
Тільки фурман, крім Розалії, бачив невідому особу, яка сіла в карету красуні, і от Янчевський зважився перш *за все розпитати маршалкового фурмана.
Підкотивши до стайні й звелівши своєму фурманові. випрягти й виводити коней, Янчевський вискочив із екіпажа й підійшов до машталіра, котрий побачивши пана Демосфена, схопився з призьби й шанобливо виструнчився.
— А ходи, вацпане, сюди, на хвилину! — кивнув йому пальцем'Янчевський і зайшов до стайні.— Останнього разу, як ми атакували Кармелюка в печері, чи не пригадуєш ти, хто їздив з пані маршалковою за фурмана?
— Я, ясновельможний пане.
— А-а, тим краще... гм... так... бачиш, от що... пані мар-шалкова доручила мені передати одну річ тому панові, котрий сів тоді до неї в карету й проїхав до безлюдної корчми, ти пригадуєш це? — Машталір закивав головою.— Ну от, дуже добре... То пані маршалкова просила мене передати йом^г одну річ, але, правду кажучи, в хапанині, в метушні я зовсім забув прізвище його, і от... чи не пригадаєш ти, хто то був?
— Не знаю, ясновельможний пане: діло було на світанку, та ще мене так трясло, як у лихоманці, а як закричали караульні, то я й сам хотів був підібрати віжки та дати дра-пака, як ось під той гук і підскочив до нас цей панок, і вельможна пані крикнула: "Рушай!" Я, правду кажучи, не дуже то й дивився иа нього та й він ніби затулив обличчя коміром.
— Ага, затулив! — мимохіть вирвалося в Янчевського.
— Ма ся розуміць... було трохи холодно... та й Кармелюк, здавалося, дивився з-за кожного дерева...'
— Гм... так, так...— схаменувся Янчевський.— Але... чи по можеш ти принаймні пригадати, який він був собою: ну, зріст, стан... хода...— Він вийняв з кишені таляр і кинув його в шапку машталірові.— Постарайся пригадати!
Машталір шанобливо поцілував край пайового закавраша.
— Нехай пап Єзус пошле вельможному панові...
— Ну-ну, годі! — нетерпляче перебив його Янчевський.— Пригадай же.
— До послуг панських! Що він, був високого зросту, і ставний, і молодий, то це я добре пам’ятаю.
— Високого зросту, і ставний, і молодий,— процідив за ним крізь зуби Янчевський і додав сам собі з несамовитою злістю: "Тоді як Читецький гладкий і малого зросту... Ха-ха-ха! Ловко спіймалися ви, чарівна пані!" Але далі! — промовив він уголос.
— І ніби чуб і вуса були в нього чорняві й обличчя неначе смагляве.
— Смагляве! — мимохіть скрикнув Янчевський, і очі його загорілися злим вогнем. "Рудковський! — вирішив він сам собі.— Високий, стрункий, брюнет і смаглявий,— вірі!Недарма вона його й вибрала за секретаря, і захотіла влаштувати нову комісію. Розуміємо, розуміємо... роз’їзди, засідання... ділові листи...— Янчевський злісно потер руки: — Ловко придумано, та не на дурня напали... А! Мармурова красуня, холодна, неприступна... проміняла мене на хлопчиська, шмаркача! Але чекайте лишень, я розплутаю або розрубаю цей вузол, і тоді дізнаємося, хто їхав з вами в кареті, хто новий коханець прекрасної Галатеї!" 57
Янчевський пройшовся по стайні й потім промовив, не ди-. влячись на машталіра, голосом глухим і ніби охриплим:
— Ну, з таких ознак догадатися важко... Що ж, так діло й зостанеться, а от скажи мені: чи давно приїжджав до вас пай Рудковський? Може, й зараз він тут?
— Був, ясновельможний пане, вже двічі, а ось тепер, днів зо два, як поїхав...
— Ага... ну, так... ти ж подивися за кіньми: в мене фур-* ман повий...
—1 Як за своїм оком, ясновельможний папе! — відповів машталір і, низько вклоняючись, провів оскаженілого пана до воріт, а потім повернувся в стайню, голосно крекнув і глибокодумно мовив: — Ма ся розуміць!
Трохи підкульгуючи на одну ногу, посунув Янчевський до панського дому.
Лютість душила його.
LXVII
"Так ось як, шановна пані! — скрипів Янчевський сам до себе, скрегочучи зубами.— Нового коханця безпечно тримати в домі...