"А де ж вона?" — "Пішли вони з дому ще на тому тижні. Посварилися вони з паном, і пан нездужають, і кричать на мене, наче я винна, що такеє получилося". Дмитро Костянтинович лежав на дивані, з грілкою під боком, хворий фізично і душевно: "Я — чесно прожив свій вік. Жив — для дітей своїх і для суспільства. Я не боявся мати власну думку у найгірші часи, коли за вільнодумство саджали за грати. Кращі роки свої віддав я освіті народу у глухих закутках Краю. А вона, дочка моя, тепер мені каже: "Ваш гнилий інтелігентський лібералізм історично безперспективний. На арену історії вийшов новий клас — пролетаріат. І він похоронить вас в одній ямі з капіталістами й поміщиками…" Я їй кричу: "Тевтонські полчища сунуть на нашу землю! Хіба в такі часи можна сіяти розбрат між класами?!" А вона сміється: "Хай і тевтони. Чим швидше усе це рухне, тим швидше пролетаріат світу збудує на руїнах сонячний палац для усього людства". Не стримався я тут, винен: "Я теж усе життя — за свободу та рівність, але зрадників Вітчизни, ким би вони мені не доводилися, у моєму домі не буде!" Богдана мовчки зібралася і пішла, не сказала куди, навіть не попрощалася. Дарино, що діється з нашими дітьми? Хто їх такими виховав?!" — "їх виховало життя і час…" — тільки й сказала Дарина.
Господи, як я зажилася на світі! Уже історія давня — усі, біля кого я починала жить. А скільки ж мені дісталося у житті цім — залізо б, і те, здавалося б, не. витримало, а я — з плоті живої — усе ще землю топчу. Приходять тепер до мене люди молоді, про сталінські табори розпитують, а я в тих таборах шістнадцять годочків одмучилася. Тільки ж тепер мені ті шістнадцять годочків — як один день. А дитинство та юність*—розтяглися в часі, наче гумові. І кожен день, здається, пам'ятаю досі, і кожне лице усе ще переді мною як на карточці.
Я—першою з дому свого пішла, Богданка вже потім. Батько мій — на залізничній станції працював, у складах, заробляв непогано, у шкіряному пальті ходив, хромових чоботях. Про революцію і чуть не хотів, усе казав мені: "Хава, послухай, згадаєш потім мене, старого єврея, та пізно вже буде: краще для людей ви не зробите, а зробите — ще гірше". А ми з Бог даною Листопад — в одній гімназії навчалися. А вже ми знайомі були з мринськими соціал-демократами, листівки рознести і розклеїть — це був наш перший партійний обов'язок. Скоро нас жандармерія запримітила. Батько як дізнався — з кулаками на мене. Ну, я дверима грюкнула — і пішла. Тоді й Богдана до мене приєдналася. Найняли ми кімнатку, у військовому госпіталі працювали, а вечорами ходили на курси медсестер. Мріяли на фронт сестрами-жалібницями поїхать, щоб агітувать серед солдатів за більшовиків. Більшовицька правда тоді видавалася нам єдиною правдою, на усі часи і народи. Молоді ми були, енергійні, довірливі до слів високих. Це тепер, коли ми усі стільки пережили, кожен — суддя нам, а ми — як підсудні. А тоді: "Мы— кузнецы, и дух наш молод, куем мы счастия ключи!.." Для світової пролетарської сім'ї, для усього людства — кували. "Дружно іти до нових битв і нових перемог!" — писалося в тодішніх прокламаціях, які ми розклеювали по місту, і ми — ішли. "Геть — капіталізм! Хай живе соціалізм!" І соціалізм бачився нашим залюбленим у майбутнє очам — як нескінченна сонячна весна після довгої зими.
І ось знайшла нас у тій кімнатці матір Богданки. Із валізою — одяг дочці принесла. Ну, обоє — у плач, любили вони одна одну. Дарина Михайлівна — статурна така, поважна, як іде містом — видно породу. А туточки, біля дочки, геть розклеїлася. Вона уже тоді нагорювалася з дітьми своїми, а ще ж не знала, що її дітей попереду жде. А може, і знала, серце материнське — воно багато знає. Я — пізно вийшла заміж, усе не було як за партійною роботою. І вродилося у мене хлоп'я, уже в тридцятому році. Як я його пестила, долю його гірку передчуваючи! Узяли нас, мене і чоловіка, в одну ніч, у травні тридцять сьомого. А воно, бідне, пішло по дитячих будинках і згинуло безслідно.
Як пришила у нашу дівочу комуну Дарина Михайлівна уперше, пригостили ми її чаєм ріденьким, із хлібцем чорним. А більше пригощали розказами про скоре щастя вселюдське. Неофіти ми тоді були, віруючі, як перші християни, але вірили ми у царство земне, не потойбічне. Нині багато хто хапається історію писать, але якщо нашої віри тодішньої не відчути, правдивої історії не вийде. Про вождів наших я не кажу, не знаю, але й там, мабуть, не все так просто, як сьогодні багатьом уявляється. Знаю одне напевно: якби нам з Богданкою тоді сказали: "Ось ви зараз, цієї хвилини, помрете, зате на землі настане вимріяний вами соціалізм", — ми б і миті не роздумували. І багато таких було у ті часи, довірливих, особливо серед молоді. Більшість нас, неофітів, полягла на фронтах громадянської, першими ішли на штики — за світову революцію, за вселюдське щастя… Потім прийшли інші, хто хмелів од влади над людьми. Так дикого звіра п'янить запах крові. То я і в ті роки уже була спокійніша, розсудливіша, а може — практичніша. Богданка ж — та уміла, ой уміла, і любить, і ненавидіти. Золотої середини і рятівних гальм вона не визнавала. Ось вона у мене у фотоальбомі, це вже для мене в обласному музеї перефотографували. Такою й закарбувалася у пам'яті моїй: вродлива, довга коса у неї була, лице щире, відкрите до людей, очі сяють, як дві зірочки.
Як стала Богданка матері своїй розказувать про скоре щастя на землі, після перемоги пролетаріату, про рівність і волю, про повне звільнення трудящої людини від гніту й рабства, я сама заслухалася. А Дарина Михайлівна слухала-слухала, тоді й каже: "Дитино моя, не треба мене агітувать, бо я усе це уже переживала і чималу ціну заплатила за юну віру свою у грядуще царство свободи. Тепер ви — молоді, вам жити і боротися, вам — вірити, без віри в добро людина душею вмирає. Про одне хочу попросити вас, бо життя мене так навчило: якщо хочете для людей краще зробити, не розпалюйте у душах їхніх ненависті і зла, тільки задарма кров проллєте, а на крові — нове зло виросте". Та хіба ми здатні тоді були почути голос її застережливий? Ми чули тільки самих себе і рокіт соціальної бурі, яка наближалася. І приходила до нас Дарина Михайлівна щонеділі, коли ми вільні були од праці й навчання, аж поки не прилетіла телеграма з Петрограда: тяжко хворий син її Тарас, що в тюрмі перебував. І поспішила вона знову в столицю…
А покликано Дарину телеграмою в Петроград, бо посвідчив тюремний лікар: дальше перебування Тараса Листопада в тюрмі загрожує його життю. І дозволили їй забрати сина додому. А як привели Тараса з камери до тюремної канцелярії, серце Дарини обірвалося: не жилець на світі син її. Але зібралася на силі і усміхалась, допомагаючи Тарасові перевбратися в теплу одежу, яку привезла у в'язницю: арештовували його серед літа, а вже зима надворі. Перевдягала Тараса і примовляла, як до малого: "Поїдемо додому, синку, удома й стіни допомагають, трошки здоров'ячко вернеться, а тоді — в Пакуль, на парне молочко…" А син дивився повз неї мертвими очима. І не мав він сили сам сісти в сани, аж поки візник не узяв його висохле тіло на руки та не посадив, як дитину. Сонце золотіло над столицею, святково сніг іскрів, а Дарині від горя — в очах темніло. І мовила вона до сина: "Тарасику, може, хочеш побачитися з кимось із друзів своїх? Ми ще маємо час, поїзд відходить увечері". — "Мамо, я вже попрощався у камері — з усім білим світом…" — і закашляв Тарас, здригаючись тілом своїм недужим. А Дарина припала до нього, затуляючи од гострого вітру з Неви. І шкодувала вона за тим давнім часом, коли носила сина в собі і могла захистити тілом своїм од світу жорстокого.
У вагоні, уже рушив поїзд, стало Тарасові краще. Згадував він Пакуль, як бігав маленьким через сад до купальні, як плавав на човні по Студениці і випливав у Невклю, як сходив на гору Вишневу: "А любив я, мамо, сходити на гору Вишневу, бо здавалося, що із шпиля гори — так близько до Бога. Я тоді по-дитячому щиро вірив. Пливли наді мною білі хмари, і на кожній мені привиджувався Бог, схожий на старенького пакульського дідка, в полотняній вишитій сорочці і босого. А Бог, виявляється, далеко од людей, і не такий він добрий, як мені тоді видавалося. Бог, мамо, до людей жорстокий, а може, самі люди жорстокі і таким його для себе придумали? Навіщо він так — зі мною? Хіба я зла кому хотів? Я хотів тільки добра пригнобленому класові, коли стріляв у поліцейських. Хіба це справедливо, коли одні в золочених каретах роз'їжджають по вулицях пітерських, в палацах розкішних проживають, а інші гниють, голодні й холодні, по підвалах? То за які ж гріхи Бог мені ранню смерть посилає?" І не знала Дарина, що відповісти на ту його мову, бо не було певності в душі її.
І заснув Тарас легко, як у дитинстві, ї Дарина, вибившись із сил, задрімала під м'яке погойдування спального вагона. А серед ночі ніби хто штовхнув її зсередини: підхопилася. І почула вона хрипи страшні у грудях сина свого. Поїзд зупинився на станції, і світло од ліхтаря на пероні лягло крізь віконне скло на Тараса. Чорна кров пінилася на вустах його, і задихався Тарас. Вхопила вона сина свого за плечі, підняла, притисла до грудей. Якби могла, оддала б синові усі літа свої, які прожила і які ще мала прожити. Але безсила була навіть її материнська любов. І хотів щось сказати їй Тарас, але кров не давала сказать. Тільки і вчула Дарина: "Світло… Світло…" І не дізналася вона уже ніколи, про яке світло казав син її: чи те, що за вікном вагонним, чи про світло, яке відкрилося йому на межі життя і смерті. І помер Тарас на руках материнських. І закричала Дарина криком страшним — до людей і до Бога. Але ніхто уже не міг помогти синові її, ні люди, ні Бог.
Об Різдві се було, об Різдві. А мо', і познєй. Ми ще малі були. А мело ж, такеє мело, церкву із шкільного вікна не видно, сама тінь її бовваніє. Великий вогонь на цвинтарі, коло церкви розіклали, се щоб земля відтанула, могилу копать. І припливло по заметах троє саней із самого Мрина. На перших санях — труна, чорною матерією оббита. Занесли труну до церкви, служба почалася, і ми пішли. А вікна церкви геть снігом заліплені, і біло-біло у церкві, тольки свічечки мерехтять.