Різучий посвист сторожа роздався за нею, попередив і скривсь десь далеко-далеко у вулиці, а їй здалося — у її душі: такою пустельною вона стала у неї.
Безнадійно вона плелася все далі та далі, зазираючи, як та приблудна собака, то в одні ворота, то в другі, чи не відчинена де хвіртка, чи немає де захисту, щоб до світу перебути. А там вона знайде ярміс. Ворота зачинені, хвіртки заперті, по той і ію другий бік улиці стоять будинки, мов сторожі німі, виставилися. Крізь намерзлі вікна ледве-ледве пробивається світ, доноситься тихий гомін, гра, співи... Добре їм, тепло там... І тобі колись було і добре, і тепло, і тебе вітали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали і вигнали на улицю пропадати. Різучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все більше та більше. Дедалі вона теряла міру... Скільки раз, проходячи повз ясно освічений будинок, намірялася кинутися і побити високі вікна. Хай знають, як на улиці людині пропадати! Та подивиться-подивиться і знову одійде.
А мороз дужчав та дужчав, добрався крізь дірки і лати до її тіла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється... Ось уже й місто кінчається, широкий вигін перед нею. Миготить по йому сніг то там, то там, далекі краї криються у нічній темноті. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" —рішуче сказала вона і пішла далі, одного тільки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
Аж ось щось заблищало в темноті: то блимне, то зникне. Чи не звір, бува, світить очима? "Хоч і звір, і йому з голоду не пропадати!" — і вона пішла прямо на його. Недалеко й пройшла... Затемніла хатка, заблищав огоньок крізь вікна. "Піду попрошуся. Невже і сюди не пустять?" Вона підійшла до вікна, прихилилася до намерзлої шибки — тільки світло грає у товстій льодині, а в хату нічого не видно. Одначе чутно гомін. Христя постукала.
— Хто там?
— Пустіть, ради самого бога, переночувати. Буботіння і гомін чутно затихли. Жіночий голос чується і товстий чоловічий. Аж ось засув стукнув, двері розчинилися, і на порозі появився москаль.
— А што тебе?
— Чи не можна у вас переночувати? — спитала Христя.
— Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
— Хай іде далі. Нам і самим тісно! — одзивається з хати.
— Марино! Невже й ти мене випхнеш? — пізнавши по голосу Марину. замолила Христя.
— Хто там, що й мене знав? — здивувалась Марина.
— Се я — Христя.
— Христя? Чого ж се ти? куди се?
Христя увійшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщій побралася на піч, щоб хоч трохи нагрітись.
Марина сиділа коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартівливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, підбирала шитво, а коли і те не помагало — кололась голкою.
— Маринко! Заколешь! Во черт! — гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
— Дивися! так і встромлю ув око! Так і винесу його на кінці голки!
— Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! — умовляв москаль.
Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кіт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримітно підкрадався з-за лампи і смикнув за шитво... голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тільки плюнула йому услід.
Христя не дослухалася і не додивлялася до їх ігор-забавок: вона радніша більше всього на світі тому привітному теплу, котре обіймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримітно уходило у неї, переливалося З боку на бік, переходило з однії часті тіла у другу. То рука нагрілась, ноги — як лід; се і ноги почали зігріватись; голова спершу боліла — і голова перестала; у душі тихая радість, на серці теплий спокій... Сон стиха крадеться, плутає думки, відбирає помку, сповиває спочинком тіло... Христя і незчулася, коли заснула.
Не швидко прокинулася. Тихо, світло жевріє. Серед полу коло його Марина зігнулася, корписае голкою, кругом нікого не видно.
— Ти й ще досі не лягала, Марино? — спитала подруги.
— Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвіта сиджу. Добре ж ти спиш.
— То так перемерзла, заснула. Так уже і світ видно.
— Швидко повинно б світати.
— Ох, ох! Збиратися ж, — спускаючись з печі, мовг.ла Христя.
— Куди?
— Та вже ж не куди. У Мар'янівку.
— По такому холоду? Вибрала путь!
— А що ж ти будеш робити? жид вигнав... де я буду зиму зимувати?
— А в Мар'янівці де?
— А своя хата.
— Сподівайся! Досі і хата розвалилася.
— Та вже старої немає. Жид шинок на тому місці вибудував.
— Сподіваєшся, жид тебе до себе пусте?
— А не пусте — хай іде к лихій годині. Моє добро, батьківщина.
— Яка там у ката батьківщина? Ви ж панські. В наділ вам дано. Не стало вас — общество й передало ваш наділ другому.
— Ти шуткуєш, Марино? — виставляючи до неї своє зблідле липе з якоюсь нугвичкою замість носа, спитала Христя.
— Чого шуткую. Хіба ти не знаєш?
Христя замовкла, уставившись на світ здивованими очима. Світ тон, здається, їй ніскільки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свідки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
— Чого так наставилася на світло? Не брешу, не бійся! — сказала Марина. Христя зітхнула і одвернулася.
— Коли мов передали — Здір прийме.
— Нащо ти Здоров здалася? Посадить хіба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гірке натякання на її безносся.
— Що ж мені робити на світі? — безнадійно спитала вона.
— Що ж робити? Нічого вже не вдієш.
І Марина, і Христя — обидві задумалися... Перед Христею стояло безнадійне скитания — відплата за ті розкоші, які приходилося пережити, голод і холод далекого шляху, а бог знає — може, де і смерть нагла під тином... Марина бачила Христину долю і собі рідну, почувала, що і її життя напрямилося по тому слизькому шляху... Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.
— Так нічого, кажеш? — позеленівши, спитала Христя.
— Нічого... Отак, як бач!
І знову обидві задумалися... Сірий ранок пробивався крізь намерзлі шибки у хату, світло почало тусквіти... Христя підвелася і почала одягатись. Марина сиділа, мов скам'яніла або у неї річ одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.
— Прощай, Марино, спасибі, що перегріла.
— Прощай, Христе! Поклонися рідній стороні.
Привіталися, і Христя пішла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до місця, або хто її прибив. Уже зовсім розсвіло, світ білий носиться по хаті, а Марина сидить коло світла і не примічає, що воно вже не світить їй, а більше чадить. Чи не од того чаду заболіла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на світло, погасила і побралася на піч спати, мов уночі не доспала.
А Христя пішла і пішла, не озираючись, не оглядаючись на те місто, що підняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нізащо не викарабкатись. Вона більше думала про Мар'янівку, коли і як вона до тьопається до неї і чи знайде хоч там захист. Перед нею степ і степ — скільки оком скинеш, покритий білим снігом, і тільки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрінеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилісок, у котрому і гілля не знать — гайвороння. Недалеко від сіл стрівалися і люди: той іде з міста, той — до млина, а мине село — знову степ рівний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вітер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на бурті і, піднявшись угору, полетить геть.
Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому і людей більше осіло, — дивись, то село стрінеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звідти вона уже знає тропу до Мар'янівки. Звідси довго, а там — рукою подати. І їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протічок, як лаявся, витрушувався, їй аж смішно стало. Коли то було, а от мов воно учора діялось.
Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янівку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй і снилася Мар'янівка. Наче хто гвіздочки забив їй у голову її. І не диво: всі надії Христя тільки й покладала на неї. Усе чуже, нерідне, непривітне, одна вона на всьому світі, одна і порада, і утіха. Коли судити, хай вона суде, карати — хай і карає. Там вона спокутує свої гріхи тяжкі, там вона зложе свої кістки грішні... Все брехня, одна вона — правда!
Христя якомога поспішала. Мерзла, голодувала, підбивалася... Там перегріється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине — і знову йде.
На п'ятий день добилася до N. Зизйомі місця, улиці, котрі міряли її босі ноги, хати, де вона жила, — все-все нагадало їй давне. Он Загнибідина хата — і досі пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася і горя, і напасті. Звідти почалося її лихо... А он і та хата, де Рубець жив. Яка була, така і досі е, як стояла, так і стоїть. І те вікно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вікном, була її перша радість і перша мука. Звідти вона зробила той перший ступінь на слизький шлях, котрий тепер веде її... куди і наздо? Вона зна, що в Мар'янівку, а нащо — ніхто не вгадає. Що судиться, те й буде!
На самому краю міста у кривобоку хатину вона упрохалася підночувати, щоб на завтра, чуть світ уставши, потягти на Мар'янівку. їй уже почувся і гар диму її, убачалися криві улиці, знайомі люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його Ївга? А Федір, Горпина? Здори... до їх би поки що упрохатися, та запаніли вони. Не піду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його відьма, і люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хіба і мені не напророкувала Оришка сього лиха... Тоді ж, у Федора як були... Сміялись чогось. А вона: "Не смійся, не смійся, тебе лихо жде". Як ув око вліпила! З того часу все пішло — як з гори посунулося...
До самого білого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар'янівку, не минаючи і самого малого випадку. Любі їй спомини і разом гіркі, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стріне її там?
По знайомому шляху пустилася Христя додому.