Лучче одійди ти від чужого воза. А то скоштуєш пужална та ще й кизилового.
— А може у мене діло до хазяїна єсть!
— От і приходь, коли хазяїн вернеться. З ним і будеш говорити.
Циган, щось незадоволено мурмочучи, відійшов. У Тараса відлягло від серця.
— Отак лучче! Ба’ яке стерво! Думає, як хлопець сам коло воза, так уже й людей на світі нема.
— А йому що? Не вдалося тут — поживиться в іншім місці.
Це був уже другий голос. Тарас спочатку й не розібрав відкіля він іде. Показалося, що з-під шкір, накиданих на Ьозі, не видно ні голови ні ніг — самий голос чути.
Тарас переконався, що його діло не тільки любуватися Дніпром, а й стерегти воза. Добре, що знайшлися люди та приглядали, а то нагрів би циган чого доброго.
Скоро прийшов і батько. Завернув воза, поїхали назад.
— А це що за будинок?
Ратуш.
Таких здорових домів не бачив ізроду Тарас. А башта яка! Куди вища нашої дзвіниці. І двоглавий орел золочений на башті рухається. І годинник з усіх чотирьох боків видно. Оце так шту-ка!..
Передзвін цього годинника зовсім зачарував Тараса. Дзвіночки дзвеніли. Та так же гарно, що й вік цілий слухав би й не наслухавсь.
Недалеко від ратуші під кам’яним склепінням побачив диво: людину з каміня вироблено. Та людина держить кружку, а в ту кружку безперестанно ллється вода. А звідки вона береться хто й зна.
— Тату! Звідки та вода береться?
— А он з тої гори. Трубами проведена.
Коло ратуші мурований будинок — корчма. А коло неї звичайна картина, одна з тих, на які Тарас міг досхочу надивитися й у себе. Тільки тут це в більшім масштабі, а тому огидніше.
Он двоє обнялися й ледве тримаються на ногах. Один ригає, а потім тут же сідає в грязюку й бабрається там руками — чогось шукає. З дверей корчми вибігла розпатлана дівчина і, кричачи несамовито, помчалася між возами, а за нею женеться п’яний салдат і лається. Тарасові дивно: чому люди тут роблять стільки непотрібних і непотрібних речей замість того, щоб любуватися красою Дніпра та слухати любого передзвону отих дзвіночків на ратуші?
Ринок заповнений увесь ятками, халабудами. М’ясиво висить, а мухи його обсідають — аж чорно. Риба і свіжа й солона й в’ялена валяється прямо на землі. Дьоготь у шеритвасах? Важниця лапаста й мірка коло неї четверикова. І всюди товчеться нарід. Іменно товчеться: і не продають, і не купують, а тільки товчуться. А батько кажуть:
— Це, брат, зараз тут іще тихо. А от ти б подивився у ярмарок на Знесення або у першу суботу великого посту — от коли б ти подивився що тут робиться! А за контракти так я вже й не кажу. На контракти що не привези — усе куплять. Піску віз набери — й то продаси. Ляшви як понаїде! А грошей у них багато. Грахвиня Потоцька приїздить. Живе тут два тижні, і за ці два тижні платить чотири тисячі карбованців за кватирю! Чотири тисячі карбованців за кілька кімнаток та ще й поганеньких!
Тарас не розуміє ваги цифр і йому було б так само однаково, якби сказали й сорок тисяч. Зрештою, він мало й чує, бо задивився на Братський монастир напроти ратуші. Довжелезний і височенний мур, а за ним будинки білі, великі.
— Це школа, де на високих попів учаться, — пояснює батько.
По асоціації уявив собі Тарас свою школу, облуплену й задрипану. Отут би повчитися, да!
І мов відповідаючи думкам Тараса, а може, своїм власним, дядько Григорій сказав.
— От би де тобі повчитися, Тарасе, — правда?
їхали далі, мимо будинків, безконечного числа церков. Деякі з них дядько Григорій умів назвати: "Ото Миколи Бережного, а ото Миколи Критійського".
Дуже багато старців ходять вулицями і поодинці й купами. Сидять під парканами, гріючися на сонці та б’ючи воші. Сплять, розкидавшися в лахміттях, іноді так, що не сором було б і прикритися. І жінки й чоловіки — всі разом.
Той розмотує роз’ятрену ногу й пальцями витягає з рани гній, той згинає здорову ногу й підв’язує милицю. Там випивають навхильки, витягаючи заїдку з торб. Брудна безсоромна лайка висить у повітрі.
Тарасові дивно. У них у Кирилівці теж є старці, але вони з честю і, сказав би, з достоїнством носять своє звання людини, яка знаходиться на соціальному утриманні. Коли ти пройшов і не дав старцеві, то він так само подякує гречним словом, якби ти й дав. А тут — услід несеться забориста лайка й ряд таких побажань, що молоді дівчата затуляють вуха й стараються скоріше пробігти вулицю.
Дивує це все Тараса й він вимовляє задумливо:
— Стільки манастирів — і стільки старців.
Батько поглянув на сина й не сказав нічого. І знов крутилися вузенькими вуличками, стрибаючи по коліях та грудняку.
— Он ба’ які вибої! — казав дядько Григорій. — Це і поламатися недовго.
— Тут тільки зимою їздити, — каже Тарас.
— А зимою думаєш краще? Як забіжать сани у затоки — того й дивись, що заробиш по потилиці від якого "ямщика" з подушкою на голові або дишлем у спину від панської карети. А то ще де візьметься жандар на коні або донець із нагайкою. "Куди прьоссі, хахол? Варачайсі назат!.." А куди його й вертатися, коли повернути ніяк: зимова дорога на одну колію, зверни з неї, то й не вилізеш. Як хтось поламався та дорогу загатив — ото й стій, дожидай щастя.
Дядько Григорій справився із своїми, чи то панськими ділами й заїхав на ніч до брудного якогось заїжджого дому. Двір досить великий, повітки кругом для возів, але нашим кирилівцям не вдалося знайти місця під повіткою — ледве зуміли стати серед двору, хоч там грязюка по ступиці.
Тарас дуже стомився і фізично, і духовно, отже заснув зразу. Крізь сон чув, як до батька ліз якийсь обідранець і все предлагав заграть у карт. Дядько
Григорій спочатку відповідав гречно: "та я не вмію", "та відчепись", потім пробував відмовчатися, а нарешті просто вилаяв і погрозив набити морду.
III
Слідуючий весь день присвячено було ходінням по святих місцях. Насамперед подалися до Печерську. Дороги можна було не питати, бо туди направлялося русло богомольців. З клуночками, саковками, сумочками, торбиночками, тиковками, палицями. І чим ближче до Лаври, тим їх більше. І баби й діди, і жінки й дівчата, діти.
Вулиця все уверх, уверх. От розпочалися крамниці по обидва боки дороги. В крамницях самі божествені речі: образи, хрестики, свічки, ладан, чотки, картини, кадильниці. А в глибині кожної крамниці, мов павук-хрестовик у центрі своєї сіті чернець-крамар. Один торгує ложками лаврської роботи, другий образочками на лентах, третій іще чимось. І малі крамниці, й більші, й зовсім великі.
Дядько Григорій довго витягає замотузані мідяки й накуповує образків, хрестиків і ще всякої іншої священної дрібності.
— Оцього хрестика срібного Катрі понесеш. Скажеш — це я тобі з Києва. Оце Оринці, оце малій Марієчці...
І дядькам, і тіткам і їх дітям — нікого не забув Григорій.
А от і Лаврські ворота. Пишні та розкішні! Одразу настроюють. Кожне думає: як такі вже ворота — то що ж далі буде?
Тарас глянув на батька. Батько шапку зняв, говорить пошепки — і велить синові теж зняти шапку.
Вступають у двір. Величезний! А кругом будинки, церкви. Входящого здіймає побожний настрій, при якому так охоче даються копійки. Всі говорять неголосно. Людей багато, а голосів не чути.
Тарас задер голову й дивиться на дзвіницю. Такої високої ще зроду не бачив. Дядько Григорій знає його думки.
— З неї під гарну погоду Переяслав видно. А до дзвіниці й дзвони підходящі. Отой великий дзвін — бачиш? Він важить дві тисячі пудів. Самий язик п’ятдесят пудів важить.
Зайшли в собор. У ньому темно. Чернець водить по соборові купу прочан і щось оповідає. Наші теж пристали до тої купи. Тільки Тарасові не чути, що чернець говорить. Та ще він вимовляє круто по-московському, то Тарас не всі слова розбере.
З цікавості протиснувся Тарас до самого ченця. Чернець оповідає про церкву св.Феодосія, що з неї зосталися тільки півкруглі вівтарні стіни — і пропонує жертвувати. Кожний його показ закінчується однією фразою:
— Жертвуйте ж, православні християни! Показує кипарисову гробницю з головою рівноапостольного князя Володимира.
— Якби не він — і досі б ми бігали по лісах, акі звєріє нощноє й молилися би богу дереву у пущі. Жертвуйте ж, православні християни!..
І православні християни жертвують. Жертвує й православний християнин дядько Григорій. Він зарані вже, знаючи цю практику, наміняв шажків і тепер ото розплачується ними.
— А оце мощі св.Феодосія, основателя славного Печерського монастиря.
Якби не він — не оглядали б ви, братія, цієї святині. Жертвуйте ж, православні християни.
— А от мощі першого київського митрополита Михаїла. Жертвуйте православні християни.
І так без кінця.
Потім повів Григорій сина до ближніх печер. Пірнули під землю — й одразу тьма наче пройшла все тіло. Глухо стукають ноги об тисячолітній камінь, свічечки ледве блимають, а кругом мертвяки, мертвяки, мертвяки... Страшно Тарасові!.. Погляне на інших — і їм так само страшно: ба’ як спішать за ченцем! Бо кожне боїться, як би не зостатися самому та не заблудити у тих безконечних переходах.
Чернець пояснює, хто й де лежить. І як він ото все знає?
— Мощі святаго Іоанна многострадального! В землі. Хто має біль голови, нехай пожертвує — і получить сцілєніє.
Якась баба підвела блідого виснаженого хлопчика. Воно дивилося перестрашеними очима на стирчак мощей. Чернець зняв із фігури шапочку і, щось шепочучи, надів ту шапочку на голову вкінець переляканого хлопця.
Подержав руку хвилинку на голові, потім зняв шапочку геть.
— Молісь бабка — і твой сын будет здароф!
Лікування закінчено. Чернець іде далі. Він ситий і говорить приємним баском. Показує мироточиві глави, з яких денно й нощно істочається миро. За окрему винагороду набирає пензликом того мира й маже чола богомольцям.
А от за гратами дванадцять братів майстрів, що мурували лаврську дзвіницю. По смерті їх було навіщось замуровано тут і з них поробилися мощі.
Маленькі вівтарики то там то там. Якийсь багатенький богомолець найняв цілу обідню в одному з таких вівтариків — і всі мусіли стояти, слухати, бо ніяк вийти.
Потім знов коридори, знов мощі без кінця. А коло кожних мощей тарілочка для копійок — і чернець дивиться, як хто кладе. Бо бували случаї, що який цікавий замість покласти та хапне й те, що було покладено.
Тарасові здається, що вони тут ходять уже цілу вічність.