Лише ми, свідки бога Єгови, тільки обрані, залишимося, щоб веселитися і святкувати з богом во віки вічні.
— А чи довго ще ждати?
— Терпіти треба, Софіє, — сказав проповідник. — Думаю, що вже незабаром…
— Якби зараз, — зітхнула жінка.
— Все в руці Єгови. Наповнюється чаша мерзоти. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти енна. І сказано, що сидітимуть друзі за одним сто-лом і готуватимуть меча один на одного, і вуста їхні будуть брехливі, зміїні.
— Ой, правда, правда! — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один. Нема людей… Ось хоч би й у нас…
— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — У твоїй сім’ї це дуже виявилось. Ти ясно побачила, що все земне — марнота, прах, ніщо. Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот на весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога.
— Ой правда! Гординя обуяла. За те й покарана.
— Щоб не забувала бога! — підняв угору пальця дядя! Митя. — Щоб знала, що все в його руці. І ти уздріла тепер, які люди довкола, яке у них нутро.
— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував.
— Отож-бо! Доки ти славен, годен, — як мухи біля меду будуть витися. А впав — од-вернуться, не простягнуть і руки. Тільки справжні друзі, свідки бога Єгови, приходять до нещасних у лиху годину.
— Спасибі вам, дядю Митю.
— Не мені дякуй — богові. Він знає, коли й кому потрібна поміч. І доньці твоїй слід урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, уже недовго чекати приходу бога Єгови.
— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею.
— Добре. Це для нас велике діло: з такої висоти — і до нас. Дуже наглядно. До речі, де вона тепер?
— Десь гуляє з новим знайомим.
— Жених? — строго запитав дядя Митя.
— Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретаркою. Помогли їй по знайомству. Робо-та нібито неважка, зарплатня нічого, та, каже, нудно. Ой, нудно, каже, мамочко, ой, тяжко. Сумує за музикою. Та переживає, мабуть, за колишнім знайомством.
— А що, покинули?
— Де й поділися. То вже заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А потім врозтіч.
— А жених?
— Нема й сліду! Кажуть, одружився з іншою. Мов шкідливий пес, нагидив і пропав. А цей… начальник її… теж має блудливі очі. Але треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я не годна, пенсії моєї на двох не вистачить, заробляй, кажу, дочко. А вона прийде інколи додому, заллється сльозами, плаче: мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо.
— Один шлях — до бога, — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддати йому, богу Єгові. І тоді, в час приходу, опинишся в ряду обраних.
— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.
У двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився, закрив Біблію.
— Подивіться, хто там? — попросила мати.
Дядя Митя вийшов до кухні, відкрив двері у коридорчик. Побачив білоголового плечи-стого хлопця, його ясні очі були тривожні й розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здиво-вано дивлячись на незнайомого чоловіка.
— Хто? Чого? — суворо запитав.
Хлопець ступив у кухню.
— Я Євген. Де Оксана?
— Вітатися не завадило б.
— Добрий день. Пробачте. Я хвилююсь. А де Оксана?
— Запитайте у матері, у Софії Гаврилівни.
— Дядю Митю, хто там? — почувся слабий голос матері.
— Та прийшов якийсь Євген, каже.
Дядя Митя повернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:
— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!
Мати підвелася на ліктях, суворо запитала:
— За чим прийшов?
— Я хотів би бачити Оксанку.
— Нема для тебе Оксани! Нема для вас усіх! Чого вам від неї треба? Це ж ти перший повів її до своїх? А потім братик твій її підхопив.
— Ви нічого не знаєте! І потім… не про це річ! Мені треба побачити її. Казали, що її бачили… в ресторані.
— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не втручайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер прийшов, латати… Для чого?
— Я не покинув! — гаряче заперечив Євген. — Мені тільки вона потрібна. Тільки вона!
— "Тільки вона", — похмуро передражнила мати. — Хіба вона іграшка? Не награлися? Хочете знову в яму зіпхнути?
— Тьотю Софіє! — з відчаєм скрикнув Євген. — Невже ви гадаєте, що я зла хочу Оксанці? Я хочу допомогти їй.
— Не знаю. — Мати втомлено заплющила очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…
— До якого кінця? — здивувався Євген.
— До кінця світу. І таким, як ти, не завадило б подумати.
— Тьотю Софіє, хто це вам таких дурниць наговорив?
— Як ти смієш, — посварилася вона пальцем, — ображати людей, котрих не знаєш.
Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Глянув на Євгена.
— Заспокойся, сестро. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного. Слухай, хлопче, не дурниці те, що сказала Софія Гаврилівна, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про грядуще пришестя бога?
— Чув, — знизавши плечима, сказав Євген. — Навіть читав Біблію, коли вивчав історію реліґій. То й що?
— Гм. Навіть читав. Тоді нам легше говорити.
— Я не розумію, до чого тут Софія Гаврилівна, Оксанка… і майбутнє пришестя бога?
— Їхнє нещастя, хлопче, то ілюстрація, так би мовити, до древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стільчик. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все на світі прах, суєта, ніщо. І єдине, чому треба служити, — це богові.
— Якому? — поцікавився Євген.
— Єгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богові, котрий сотворив нас усіх, землю, небо, все видиме й невидиме. І який прийде судити живих і мертвих, коли випов-ниться міра мерзоти…
— Дозвольте… Навіщо ж він нас сотворив, якщо тепер вирішив судити? І за що?
— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями Сатани. І замість того, щоб іти шляхом божим, щоб чекати його приходу й славити його, вірити в нього, допомагаємо Сатані, тішимо його, стаємо пособни-ками лукавого.
— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А Сатану хто ж сотворив?
— І Сатану бог сотворив, — підняв пальця вгору проповідник. — Сотворив його, як першого анґела — чистого, сяючого. А той возгордився, захотів стати рівним богові. І був скинутий на землю. Тепер він тягне і нас, людей, за собою.
— Є ще дурні, що вірять у ці казочки? — не стримався від різкого тону Євген. — Який же немічний ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Найкращий його анґел стає Сатаною! Пускає в світ людей, а вони опиняються в сітях диявола. Виходить, що Сатана сильніший за бога?
— До пори, до пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та настане Армаґеддон, і бог Єгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним у останній битві світла й пітьми Сатану та його полчища. І тоді горе буде тим, котрі насміхаються над пророцтвами бога Єгови.
— А хто ж, пробачте, врятується?
Тільки той, хто вірить в Єгову, хто жде його приходу…
А далі що буде?
— Чудовий світ. Тисячолітнє царство. Хто у нім сподобиться бути, той ніколи не зна-тиме ані горя, ані сліз…
— А всі інші?
— Загинуть. І вже на віки вічні.
— І вам не жаль їх?
— А нащо їх жаліти? Адже кликали їх — вони не захотіли.
— То чому ж неодмінно потрібна загибель людей? Кому від цього радість? Невже ваш Єгова такий деспотичний, ревнивий, жорстокий, що прирікає на смерть мільярди добрих і гарних людей? Адже у більшості з них прекрасне серце, згадайте історію Землі. Полум’яний Спартак, мудрі Архімед і Платон, мужня Жанна, вогняний Джордано, наш бунтар Кобзар, нескорений Петефі, ясний співець Шота Руставелі, безстрашний Махтумкулі, великий Ганді, сучасні вчені, космонавти, наша молодь! Це ж леґіони, це мрія пошуку та дерзання! Вони приносять на Землю жар душі та серця, засівають планету дивними ділами. Невже ви хочете спопелити їх? В ім’я чого? В ім’я того, щоб купка "обраних" раювала над залишками спопе-леного світу?
Євген аж палахкотів, кидаючи в обличчя проповідника свої докази. Той одвів погляд убік, гнівно проричав:
— Ви одвернулися од Єгови! Упали у безвір’я! За це він прирік Землю на пожар.
— А хто ж залишиться у тому ефемерному світі? Ваші бруклінські провокатори? Або такі, як ви, лицеміри й ханжі, котрі жадають ядерного вихору? Страшне ж буде у вас небо, де Єгова назбирає з усього світу нелюдів, що не зуміли вберегти свою прекрасну планету.
Обличчя дяді Миті налилося буряковим тоном, очі потемніли під навислими бровами, ніс хижо заворушився.
— Він же насміхається над нами, — обурено прохрипіла Софія Гаврилівна. — Чого ви його слухаєте?
— Та ні, хай говорить! — просичав дядя Митя. — Хай скаже, яке у нього небо? Де во-но?
— А чого ж, скажу, — суворо озвався Євген. — Небо любові, творчості й краси! Ми мріємо, щоб під тим небом жили прекрасні, вічно юні, величні люди, щедрі серцем і могутні розумом. Нащо боги, коли людина здатна сягнути богоподібних сил?
— Ти син Сатани, — озлобився дядя Митя, — богом величаєш нікчемну людину?!
— Погано знаєте священне писання, — засміявся Євген. — Там же сказано: "Ви — бо-ги!" І ще: "Царство боже внутрі вас!" Не знаю, який там зміст вкладається у це поняття, але я згоден з цим твердженням. У серці людини все — і світло, і темрява, в ньому народжують-ся і боги, і дияволи. Що людина захоче, те з себе й зробить!
— Воно й не дивно: доки було добре — ходили в гості до Оксанки, залицялися, не гор-дували, а як грім ударив — тоді в кущі. Отакий-то ваш бог, сатаністи, безвірники!
Євген похилив голову, мовчав.
— Що ж, це правда. Я тяжко винен, бо не догледів, не захистив Оксанку. Та повернувся знову, щоб врятувати беззахисне серце. І бачу — вчасно. Бо вже повзуть блощиці з щілин і смокчуть живу кров. Обплутують людей страхами, щоб влізти в душу.
— Це ти про мене?
— Догадайтесь самі.
— Це ми обплутуємо? — здивувався проповідник. — Ми на поміч прийшли, не такі, як ви — лицеміри, сатаністи!
— В чому ж ваша поміч? Жахаєте людей останньою битвою, Армаґеддоном. Страхаєте приходом Єгови. Остання битва вже кипить у всьому світі — в державах, на полі ідей, у кни-гах, у серцях. Світ розділився на світло й морок, невже не бачите? Хто ж ви, що проповідуєте руїну, розбрат, остаточне знищення? Ви — проповідники хаосу й мороку, а не життя, не світла. Але не сподівайтеся на перемогу, бо сама суть життя супроти вас.