Навіть Оксана, яка й далі, мабуть, через жіночу впертість ставилася з пересторогою до Сироти, сказала після того випадку:
— Може, цей Сирота справді добрий, тільки чому він завжди такий пом’ятий?
О, жіноче око, від якого ніщо не сховається і не приховається! Навіть я з своєю армійською звичкою до чистоти й акуратності не відзначив вчасно цієї, може, найприкметнішої риси в зовнішності Сироти. Коли ж поглянув на нього після Оксаниних слів, то просто ахнув: Сирота був весь зім’ятий од обличчя до ширінки. От взяла його якась невідома сила, зібгала жужмом і пожбурила межи людей — живи як хочеш. Але маленький пожмаканий Сирота, здається, зовсім не відчував себе упослідженим. Ну, так, він сирота, серед бідних студентів він найбідніший, купити дівчині квиток у кіно не може, завжди стріляє закурити, але хіба це заважає йому бути з усіма запанібрата, добрим хлопцем, таким собі інститутським симпатягою? Вчився Сирота скверненько, точніше кажучи, зовсім не вчився, витрачаючи всю свою енергію на те, щоб усім подобатися, скрізь встигати, неодмінно бувати на всіх домашніх вечірках, куди його запрошували, і опинятися скрізь, куди не гукали. На першому курсі він вициганював собі в усіх викладачів трійки, на другому курсі трійки йому ставили й без вициганювання, з пробачливим усміхом, з добрим зітханням: "Він же сирота".
Тільки професор Черкас на першому ж екзамені, який складав йому Сирота, трохи послухавши хитру пустопорожню балаканину цього маленького студентика, перепинив його на півслові, заглушив грюкотом своїх барабанів, прогримів над зіщуленою голівкою майбутнього вченого агронома:
— Ви чесно заслужили двійку, але не сподівайтеся на неї — я поставлю вам трійку! І ставитиму трійки до кінця вашого навчання!
Бо "двійка", як і "п’ятірка" — це позиція в житті! Людина, яка одержує двійку, тим самим висловлює свій протест проти існуючого способу викладання, проти тої чи іншої істини, проти предмету, проти науки, вона заявляє про свою незгоду з усім тим, на що інші пристають з легким серцем, вона утверджує свою несхожість з іншими. Двієчники заперечують існуючий порядок речей, п’ятірочники створюють новий. А трієчники? Це невігласи, які породжують убозтво життя, а убозтво згодом породжує нових невігласів, — так людство йде до своєї загибелі! Ви вічний трієчник, Сирота, трієчник за переконаннями, від народження, за походженням! Ви мене розумієте? Сарданапал і Валтасар!
Цей традиційний вигук професора Черкаса стосовно Сироти міг викликати хіба одо поблажливу посмішку. Бо Ассірія і Вавілон, хоч у яких відлеглих часах перебували, все ж знаменували велич, і коли один з царів призбирував ту велич з таким розмахом, що прославився на тисячоліття, а інший ту велич з не меншим розмахом проциндрив, то що б міг зібрати й проциндрити нікчемний студентик агрономічного факультету в поруйнованій і понищеній розпроклятими фашистами республіці?
Але Сирота не дуже переймався історичними паралелями. Назви його й не Валтасаром, а хоч горшком, тільки в піч не всовуй…
— Красно дякую, — вклонився він, мерщій хапаючи свою залікову книжку, доки сердитий професор не передумав і не вліпив йому вже й не двійку, а цілого "пакола"!
Я був свідком цієї сцени, бо Сирота вблагав мене піти до Черкаса разом, "прикрити з флангів і з тилу", все тоді ніби обійшлося благополучно, згодом професор дотримувався своєї обіцянки і акуратно виставляв Сироті його повнометражні трійки, жодного разу більше не повертався до своєї, прямо скажемо, оригінальної теорії про повагу до двієчників, Сирота теж ніколи не згадував того випадку, може, й забув, бо ж, здається, не відзначався злопам’ятством і мстивістю. Добра душа в цьому суворому непривітному світі…
Тепер Сирота йшов до трибуни, з якої вже цілу годину лилася хула на професора Черкаса. Він випередив мене, я не міг його наздогнати, не міг завернути, тепер доводилося тільки ждати, що ж скаже Сирота, чи стане на захист нашого улюбленого професора, а чи приєднається до чорнокнижників і фарисеїв, до людей без правди, без честі, без простору в душах.
Лихі передчуття терзали мене, та був я безсилий.
Дрібненький, скромненько-сіренький, сором’язливо потуплений, Сирота навіть не пробував залізати в трибуну, став поряд, простягнув руку, щоб обіпертися, і тоді всі побачили, що він нижчий за цей президійний ящик. Прошелестів смішок, але головуючий поторохтів олівцем об графин, метнув у зал суворий погляд, і все стихло. Всім було цікаво, що може сказати Сирота. Хіба що спробує стрельнути цигарку в самого секретаря обкому? Той же, мабуть, курить "Казбек", а то й "Герцеговину флор" — міг би розщедритися для бідного студента-сироти Сироти.
Сирота трохи покашляв з такими звуками, ніби похрумкував капустяний качан, поляпав тонкими губами, ніяк не наважуючись подати голос, навіть змахнув одчаєно зібганою в ковшик долонькою і вдав, ніби хоче повернутися на своє місце, так нічого й не сказавши.
— Давай, Сирота! — гукнув хтось з задніх рядів.
— Та вже даю, — пошмигав носиком Сирота і враз випалив таке, хоч роззявляй рота з подиву: — Високоповажне зібрання! Так от, високоповажне зібрання, — вже смакуючи незвичним словосполученням, вів далі Сирота, — чи не здається всім вам, що ми занадто зосередилися на критиці професора Черкаса? Що таке професор Черкас? Це тільки ланка в довгому ланцюзі псевдовчених і їхнього охвістя, яке робило все, щоб дискредитувати в нашому інституті передове мічурінсько-лисенківське вчення. Товариш Сталін вчить нас, що треба знайти таку ланку, вхопивши яку, можна витягнути весь ланцюг…
— Це Ленін! — нагадали з залу.
— Нагадую: устами товариша Сталіна, — пошмаркав носиком Сирота. — і от ми знайшли таку ланку: професор Черкас. Але на цьому зупинилися й заспокоїлися. А заспокоюватися на успіхах — це найбільше зло.
— Правильно, товаришу Сирота! — подав голос головуючий.
Зал сидів мертво, з тривогою очікуючи, кого ж назве Сирота і чи назве кого-небудь взагалі? Нікому й не снилося, щоб цей скромнячок, який стріляв недокурки навіть у першокурсників, міг отаке аідчубучити. Таке ж було тихе та боже, а теж, бач, рветься коли й не в чорти, то в чортопхайчики.
Після підбадьорливої репліки Климушняка Сирота ще енергійніше зашмаркав носиком і повів мову вже ніби й не загрозливо, а грайливо, з бліденьким усміхом на сіренькому личку:
— Тут слід було б сказати і про доцентів та асистентів, які юрмилися довкола професора Черкаса, складаючи приношення вірності на жертовник ідеалістичної лженауки, але хай про це скажуть наші доценти й асистенти. Я ж спитаю вас, високодостойне зібрання, а студенти? Хіба ж студенти не підтанцьовували під вейсманістсько-морганістську дудку професора Черкаса? Ще й як підтанцьовували! Ви скажете: а хто? Назви імена. Марксизм вчить, що істина завжди конкретна. Геть безпредметних базік! Все точно. Але ми не наважуємося, ми боїмося наслідків, ми думаємо: а хто поможе, хто захистить, коли скажеш правду? Я сирота, я втратив батька й матір на війні, мене нікому захистити…
— Не хвилюйтеся, товаришу Сирота, — заспокоїв його Климушняк, — вас захистить партія.
— Дякую, — швиденько схилив голову в напрямку Климушняка Сирота, — але справа навіть не в захисті й підтримці. Просто в таку хвилину, вирішальну для нашого суспільства я не маю права мовчати. Тому я назву вам таке прізвище. Студент третього курсу агрономічного відділення Микола Сміян. Може, ви здивовані? Може, хтось хоче мені заперечити?
Сирота понишпорив вузенькими щілинками своїх оченят по залу, перемацуючи шорстким поглядом знайомі й незнайомі обличчя. Намацав він і моє обличчя, але боягузливо шмигнув убік і помандрував по розгублено-беззахисних, переляканих або страшним життям, або й від самого народження.
Ясна річ, ніхто не заперечив, всі ждали, що ж казатиме далі цей так званий правдолюбець і правдомовець, і кожен думав тільки одне: аби не про мене, хай промине мене чаша сія.
— Ви скажете мені,—вже по-справжньому торжествував і мовби аж підтанцьовував біля трибуни Сирота, — ви скажете, що Сміян фронтовик, бойовий офіцер, має заслуги, а тепер відмінник, кращий студент. А я вас спитаю: а чому це він кращий? Хто зробив його таким? Хіба не професор Черкас на всіх перехрестях розхвалював студента Сміяна, роздував його авторитет за рахунок всіх інших студентів, протиставляв його всім тим, хто чесно засвоював основи марксистсько-ленінської ідеології? Бо професору Черкасу для того, щоб розсівати отруйні зерна ідеалістичних вчень у біології, потрібні були мазунчики, потрібні були фаворити. А я хотів би спитати вас, вельмишановні й високоповажні товариші: чи можуть бути в нашому найдемократичнішому в світі суспільстві якісь фаворити — це нікчемне породження минулих епох? Ви скажете: не можуть. Тоді я спитаю вас: а чому ж ви бачили, що професор Черкас зробив своїм фаворитом студента Сміяна, і мовчали? Чому?
— Ганьба! — стукнув кулаком по столу Климушняк.
— Тепер я розкажу вам, хто такий студент Сміян, — збадьорено посмикав приплюснутою голівкою Сирота. — Я оперуватиму тільки фактами. Оцінку цим фактам ви можете дати самі. Отже, факт перший. Хто в нашій країні не знає імені прославленого майстра високих сталінських врожаїв Марка Остаповича Озерного? З усього Союзу їдуть до села Мишурин Ріг на Дніпропетровщині тисячі й тисячі людей, щоб запозичити передовий досвід видатного кукурудзовода-мічурінця, запровадити його в себе, дати батьківщині додаткові тисячі тонн добірного зерна королеви полів. Поїхав туди й студент Сміян — і не з власної ініціативи, а посланий професором Черкасом. З якою ж метою командирував до Марка Озерного свого улюбленця професор Черкас? Ви довідаєтесь про це, прочитавши так звану курсову роботу студента Сміяна, яку професор Черкас рекомендував на міжвузівський огляд кращих студентських робіт, добився для неї першої премії і надрукував у науковому збірнику. Що ж пише студент Сміян у своїй так званій роботі? Він має нахабство стверджувати, що високі врожаї Марко Озерний одержує не завдяки досягненням найпередовішої в світі мічурінської науки, а тільки завдяки унікальним природним умовам якоїсь Жаб’ячої балки, де він висіває свою кукурудзу. Мовляв, щовесни талі води наносять туди родючого лесу з довколишніх ярів, і тому там такі високі врожаї.