І сії заходи моши б мене звести до виснаження, коли б матінка, аки тать у нощі, не. приносила мені для підтримання сил пирогів та книшів, а іноді й мокрухи... Нарешті матуся ж напоумила батька, що краще, ніж морити, одружити мене з багатою дівою, бо краса моя для Євиного роду знеотразима..,-— Попович при
цьому відкинув назад пасма мокрого чуба, що падали на очі, й підкрутив свої вусики.— Почали мене знову підгодовувати, дали сандалії, справили шлюбний одяг й заходилися возити на розглядини і до сусідніх свящеиослужителів, і до далеких, де тільки були дщері з чималим вношеніем... Та, ой леле, мені, грішному! Сліпа фортуна сміялася з мене: де була приємна отроковиця з приємним видом, з ліпообраз-ним лицем, то там не було вношенія, а де оне давали, там діва була вельми не гожа, одвертала од себе всякі хотіння...
— Ох ти ж, хай тебе вовк з’їсть! — співчутливо промовив Дмитро.
— Ох! — зітхнув і попович.— Спершу батько терпів мої забаганки, тим паче що й самі вношенія ие були для нього любомірними, аж ось приспє час і знайшлася до вподоби йому Єва. Батечко затупав ногами і рік: "Пора! Неодмінно на сій вибраній мною діві женись і висвячуйся на диякона! А то вижену!" — і повіз... Ой, дайте оковитої, сиріч живої води, щоб залити гіркоту спогадів...
Андрій підніс оповідачеві горілки.
— Ну, й приїхали,— провадив далі попович, вихиливши одним духом горілку,— з усього навколо видно було, що ієрейська сім’я була зело грошовита. Батечко мій повертав мою голову одесную і ошуюю і на все тлінне тицяв перстом... Увійшли в. храмину... Ждемо... Нарешті вивели до нас і наречену... Як воззрів я на сосуд сей спокусливий, то так і обімлів... По становому хребті ніби мурашки побігли... Під серцем занудило й потягло на виверження... Ой, ой! Маловолоса, безока, крючконоса, криворота, многолітняя тараня, від якої далеко йшло нестерпне благовоніє...
— Го-го-го...— вибухло товариство дружним реготом.
— Важна краля! —■ покрутив головою Кармелюк.
— Осоружніша за найосоружнішу відьму, воістину глаголю,—підкріпив філософ,—я стояв там краєугольним ка-мейем і не ізрек ніже слова, а, повернувшись під рідну стріху, рішуче заявив батькові, що скоріше втоплюся, аніж візьму з сією тварюкою законний шлюб... Ну, батько мій розлютився, аки лев рикающий, потряс мене за власи добросовісно, приклав тричі длань до ланит моїх і, давши чернецького хліба, ізверг мя за двері, позбавивши притулку і їжі...
Не встигло товариство висловити свого співчуття бідолашному філософу, як несподівано в самому яру почувся стукіт копит коня, який, наближаючись, скакав щодуху. Всі здригнули й закам’яніли, забувши навіть схопитися за зброю.
i— Привіз, батьку! — почули ще здалека радісний голос, і в ньому одразу впізнали всі молодого Довбню, якого Андрій послав до сусідньої корчми.
— Тьху ти! Налякав як, вражий сину! Хай йому грець! — вилаявся Дмитро.
— Атож,— обізвалися інші.— І що він там привіз?
— Та це батько посилав до корчми по писарські причандали,— то от він і злітав.
— От і гаразд,— усміхнувся, заспокоївшись, Кармелюк.— Неси лишень усе це сюди... Та підкинь хто у вогонь' хмизу, а сюди на пеньок дайте ще й каганця.
Коли вручили отаманові канцелярські прилади й принесли світло, то він звернувся до свого діловода:
— А що, пане писарю, чи не можеш ти показати нам своїх талантів?
—' Можу, батьку,— відповів не зовсім твердо попович,— Тільки дозволь главу сію омочити вологою.
— Облийте йому, братчики, водою голову,— звелів Кармелюк.
Всі охоче кинулися викопувати наказ отамана. Попович тільки ухкав та пирхкав. Нарешті привели його мокрісінького* неначе утопельника, й посадили коло пенька.
— Дайте ж йому чимсі" витерти очі й руки,— сказав, сміючись, Кармелюк.— Ну, ось тобі перо, чорнило й папір... Не заляпай же всього водою.
— Буде сухо й зело добре... Але що убо писати?
— А ось що,— сказав отаман.— В Літині є суддя, одго-дований кабан, якщо бачив його; ну, та це ще не біда, хоч і суддя він неправедний, бо католик і тільки за панів руку тягне, але особливо гидко те, що цей кабан є член судової комісії, яка має уловити мене з усіма моїми товаришами, і ця комісія влаштовує облави, ловить не тільки нашого брата, вільного птаха, а й невинних селян, садовить у в’язниці, мучить і засилає до Сибіру... І от тепер у руках цієї комісії, отже й судді, перебуває наш товариш Явтух... Я за-присягся, що відомщу всій комісії. Тепер і йде мова про Явтуха. Треба от написати тому собаці-судді, що коли він доброхіть не видасть нам Явтуха, то я з суддею розправлюся так, що й чорти позаздрять... і повірте мені, братове, на гонор, що свою погрозу я виконаю!
— Важно! — зробив висновок Дмитро.
— То чи можеш ти настрочити це все на папері? — спитав свого писаря Кармелюк.
— Можу велемовно й зело втямливо...
— ’Ну, то й пиши... тільки помалу і прочитуй... Може, щось виправити й додати доведеться.
Попович сколотнув у каламарчику чорнило, подивився па нього перед вогнем, понюхав і несхвально похитав головою; потім видер з пучка перо, загострив його, пильно роздививсь на нігті розщепинку й, заклавши перо за вухо, заходився розгладжувати на пеньку аркуш паперу; але тому що поверхня пенька була нерівна, то попович одірвав од своєї хламиди клапоть поли й за його допомогою наладнав свій письмовий стіл. Нарешті, він сам сів по-турецькому, схилив набік голову й почав старанно водити пером по папері. Всі з цікавістю з’юрмилися, поприсідавши навпочіпки щільним колом. Серед таємничої мовчанки чути було тільки, як еонів писар та скрипіло перо; нарешті, після деякої паузи, він відвів голову й прочитав:
— "Його свиномордиій милості, ііайпаскудиішому папеж-цеві, онукові кислоокої відьми та задрипаного жида й виродкові самого сатани, літинському безбожному судді й катові, панові Сливинському посланіє".
Кожна фраза поповича викликала дружне схвалення й захоплений регіт.
— Та ти, з біса, писака добрий! —— Дмитро вдарив співчутливо писаря кулаком.
— Чудово! Такого я й шукав! — радів Кармелюк.
— Ану, шквар йому далі, та ще гостріше! Щоб кожне слово, як шпичка в ніс,— спонукував Андрій, соваючись від радощів з місця на місце.
— Ось що пиши,— почав отаман: — "Я, Кармелюк, наказую тобі, щоб ти зараз же звільнив Я^туха, щоб не судив, не катував безневинних селян і щоб оповістив і панів — не глумитися над православним людом і поводитися по-людському..."
— А не як з бидлом,—пояснив Андрій.
— Та жидам не давати його в руки й віри не чіпати,—
додав Дмитро. .
— І на панщину не гнати його щодня,— обізвався ще хтось із-за вогнища. —
— От-от, все це й пиши,— підтвердив отаман, а потім, після невеликої паузи, почав диктувати: — "Так наказую тобі, псяюсі..."
— І сатанинському виродкові,— додав писар.
— Добре...— провадив далі, посміхаючись, отаман,— "якщо ти не вволиш моєї волі, то своїм отаманським словом ручуся, що не врятують тебе ні бузувіри-паии, ні їхні паскудні команди; піймаю я тебе, вгодований кабанюко, спершу витоплю з тебе на малому вогні сало..."
— І смердючий лій — змащувати жидівські пантофлі,— додав писар.
— Добре,— засміявся Андрій,— а потім накажу нарізати з його спини пасів, на яких можна було б вішати економі в-здирщиків.
— А живе м’ясо під пасами посолити,— докинур солдат.
— А потім полити ще горілкою!—хтось крикпун, давлячись од сміху.
— Все, все пиши,— погодимся отаман,— та ще додай, що після пасів і вогшо я йому позабиваю цвяхи під нігті й, нарешті, посаджу на палю... що не пожалію ні його жінки, ні рідних і що помсти моєї не уникне ніхто.
— Так би їм давно, шельмам! — вигукнув Дмитро.
— Ех, важко, батьку! — обізвався Андрій, а за ним загомоніло і все товариство.
Писар, нахиливши голову майже до самого паперу, довго ще писав, часом зупиняючись і покутуючи зубами перо.
Від слів Розалії Агата була в захопленій.
— О так, так, серце моє! — скрикнула вона.— Ревнощі — то найсильніший засіб. Мені це найперше спало на думку! Але як же ми викличемо ревнощі в тієї Уляни?
— Кармелюк закоханий по вуха в свою жінку,— відпові
ла Розалія,— але треба запевнити її, що він її зраджує, що в нього є інша. Через те що отаман цей і справді часто
відлучається без неї з табору, то викликати підозру в за
коханої жінки не важко. А для того, щоб вона впевнилася в цьому, ми напишемо листа до Кармелюка, немовби від його нової * коханки, і постараємося зробити так, щоб цей лист потрапив саме до рук Уляни. В цьому ж листі уявна коханка Кармелюка призначатиме йому побачення в якомусь затишненькому місці, в якому ми постараємося розмістити засідку.
— Ах, це прекрасно! — заплескала в долоньки Агата.— Але знаєш, засідку потім, а спершу треба приручити. Знаєш, це справді чудово! — скрикнула вона, і оченята її розгорілися.— Ліс, таємничість і роман з отаманом ватаги! Я б охоче взяла на себе роль героїні, звичайно, для блага ойчизни й секретно, щоб допомогти тобі...
Розалія остовпіла: всякої дурниці могла вона сподіватися від Агати, але такої спритності не гадала зуетріти від неї,
"От тобі й помічниця! Задовольнялась би вже своїм ро?
маном з Алоїзом, а їй ще ось чого закортіло! І буде ж лізти й заважати! От накинула сама собі мороку!"
Розалія придушила свою внутрішню злість і промовила серйозно й голосно:
— Що ти кажеш, люба? Навіть і жартувати так негоже. Коли б цей виродок був ще якимсь італійським бандитом,— ну, тоді ще нехай би й так.,. Але з бидлом... Це ганьба!
— Ах так, звичайно! — зніяковіла Агата й густо почервоніла.— Я пожартувала.
— Я так і знала,— відповіла Розалія, але в думці зробила собі зарубку, що з цією навіженою треба тримати себе обережніше.— Отже,— сказала вона весело,— повернемося ж до нашого плану. Невже ти гадаєш, що закохана жінка, діставши: такого листа, не кинеться наосліп на місце побачення, щоб спіймати суперницю?
— Безсумнівно, вона кинеться туди, і ми її піймаємо, а за нею й проклятого гайдамаку! О моя Розюню, ти просто Соломон!
Агата обняла Розалію за шию й дзвінко поцілувала її.
— Але чекай, чекай! — скрикнула вона, відхиляючись від подруги.— Ти кажеш — лист. Але як же вона прочитає його? Вона ж, мабуть, неписьменна.
— Немає сумніву! Але там у них, напевно, є й письменні. Та й, крім того, невже ти думаєш, що вона не знайде способу прочитати листа, в якому говоритиметься про зраду її коханця? Скажи, коли б ти дістала такого листа хоч китайською мовою, невже б ти не зуміла розкрити його змісту?
— Чи можеш ти сумніватися в цьому, Розюню? Я гадаю, що й хлопка-розбійниця зуміє зробити це, але треба, щоб вона знала, що в листі говориться про зраду коханця.