Поглянув хапливо на годинника, кинувся до телевізора. — Ми з тобою проґавили. Вже почалося.
— Ну?
— Точно!
Роман включив телевізора. Спалахнув блакитний екран. У кімнату ринувся ґвалт, кри-ки, удари. Передачу вели з ринґу. Змагалися якісь міжнародні команди. Гера й Роман прису-нули крісла до телевізора, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.
— Так його!
— Бий, бий!
— Ех, роззява!
Вони не помітили, як до кімнати ввійшов Євген. Постоявши кілька хвилин мовчки, він почепив на вішалку пильника, кинув у куток чемоданчика. Гера почула стук, озирнулася.
— Мордобій дивитеся? — запитав Євген.
— А, старик прийшов, — озвався не оглядаючись, Роман. — Здорової Не встиг ще привітатись, а вже повело на моралізування. Тонконервний.
— Та ні, — сказав Євген, сідаючи в крісло. — Не тонконервний. А дивитися узаконе-ний мордобій не бажаю, та й іншим не раджу.
— Сам не бажаєш, — хмикнула Гера, — не заважай іншим. Ого! Оце так вліпив. Нок-даун!
— Соромно на вас дивитися! — жовчно озвався Євген. — Вчені, освічені люди, а нерви свої тішите, мов дикуни печерні!
— Що за муха тебе вкусила? — скривилася Гера.
— Хижацький ваш азарт! — пояснив Євген.
У дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.
— Женька? З’явився? Чому кричиш?
— Та ось причепився, дурник, — образився Роман. — Не встиг переступити поріг, як уже обізвав нас троглодитами й таке подібне…
— Євгене! — сплеснула мати долонями. — Як можна?
— Ех, мамо, — сумно зітхнув Євген. — I ти на мене?
— Що це з тобою? — взялася за голову мати. — Цілу зиму не показувався, а тут не встиг порогу перескочити й на тобі.
— Наче чужий у нашому роду, — покрутив головою Роман.
— Ну, ти вже заїхав! Чужий…
— Треба дивитись тверезо на факти, мамо. Герочко! Збирайся! Рвонемо до "Куренів".
— Я блискавично, Ромочко.
Вони почали збиратися, чепуритися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна дошукуватися причин розладу між братами.
— Це все почалося з тієї, з Оксани.
— Це й до неї було, — ліниво констатував Роман, пов’язуючи галстука.
До кімнати зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфеля на диван, крикнув бадьоро:
— Добрий день, Полюшко! Ромо, Герочко, вітаю вас.
— Салют, — не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. — Чого це ти такий ве-селий? Наче аж помолодшав.
— Великий успіх! — засяяв батько промінцями зморщок, потираючи руки.
— Знову якесь нейтрино спіймав? — поцікавилась мати.
— Тримай вище!
— Вечеряти будеш?
— Неси. Знаєш, що ми відкрили?
— Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємося до вечора. Зав-тра ж буде ціла армія гостей. Ну, я побігла.
Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.
— Вражаючий експеримент. Ми спіймали кварка за хвіст.
— Що ти кажеш, тату? — виявив удавану цікавість син. — Кварка ж ніхто не бачив. То лише фантом, теоретична модель, котра дозволяє якось звести кінці з кінцями.
— Багато ти розумієш! — гаряче заперечив батько. — Ми збагнули, що таке кварк. Це не елементарна частка, це нить, кваркова нить! Ти уловлюєш?
— Ще нічого не вловлюю.
— Слухай. Кварк виявляється тим же самим нейтрино. Ми збагнули, що нейтрино перебуває в безлічі станів енерґозбудження, від кількох електрон-вольт до безмежності. Так, так! І та безмежна збудженість може бути навіть цілим всесвітом. Першоатом, котрий став прабатьком нашого меґасвіту, може виявитись всього-на-всього нейтрино, безмежно збуд-женим. Та й це ще не все, Ром цю, слухай далі. Що ж таке кварк? Це нейтринна нитка, котра пронизує речовинні структури крізь час і простір, формуючи те, що ми називаємо елемен-тарними частками. Ці частки — вузли збудження. Наприклад, протон чи нейтрон — резуль-тат збудження потрійного кваркового шнура. Ми вивчаємо сам енерґоречовинний пакет, але кваркова нитка втікає з нашого поля зору, розпливається за межі нашого сприйняття у "вчо-ра" або "завтра". Га? Ти збагнув? Це — початок побудови нової механіки, механіки цільності. Боґоло й Гук були праві. На нас рухається лавина нових, небувалих інформаційних комплексів, котрі осмислити в старих катеґоріях неможливо. Замість квантової механіки йде механіка цілості. Попередні уявлення будуть лише фрагментами нової картини світу. Може виявитись, що реальність сягає далеко за межі актуального "сьогодні". Минуле, сучасне, прийдешнє можуть співіснувати. Які перспективи для нового космоґенезу, Ромо! Ти повинен зацікавитися цим відкриттям. Можеш згадати про це завтра в захисті.
— Як то, тату? — злякався Роман — Я запарюся!..
— Не бійся. Це ж дуже просто. Дивися сюди. Ми розділили кварковий вузол протона, кварки розходяться, потім знову зближаються, миттю відновлюють попередню цілість. Таке враження, що відбувається самовідтворення монолітного понадчасового шнура. Ми його намагаємося "розсукати" в цій часовій хвилі, але в наступній або в попередній вона вже ціла. Тому й неможливо виділити кварк з цього безмежного шнура, як, скажімо, видалити одну хвилю з гряди хвиль на морі.
— Рома, — примхливо дала знати про себе Гера. — Ти готовий?
— Геро, не заважай, — махнув їй рукою вчений. — Ромо, це все дуже елементарно, якщо вдумаєшся. I виявиться, що всесвіт зіткано у всеосяжній цільності часу, простору, інформації нейтринно-кварковими пасмами, а ми сприймаємо лише "кадри" часового зрізу цих ниток, називаючи ті фрагменти елементарними частками. Ось де собака заритий, ось де біда наших обмежених чуттів. Наступає нова революція у пізнанні. Присядь, синку, я тобі все це деталізую.
— Тату, у нас нема часу. Ми поспішаємо. Дуже важлива зустріч.
Гера поцілувала Кирила Степановича в чоло.
— Пробачте, папочка, ми вас залишаємо. Кожна хвилина дорога. Ромо!
Вже від дверей Роман гукнув:
— Іншим разом, тату. Ти молодець! До побачення!
Розгублений батько почав складати папку, зітхнув, почухав потилицю.
— М-да… Щось важливе? Ну що ж, нічого не вдієш.
Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, ставлячи на стіл.
— Що це за важлива зустріч у Романа? — поцікавився батько.
— Яка там важлива, — спохмурніла Клава. — В "Курені" поперлися.
— Клаво! — верескнула Поліна Михайлівна. — Як ти смієш?
— А чого ж, я правду сказала.
— Ходімо, Кирюшо, — смикнула чоловіка Поліна Михайлівна, — помиєш руки. Теж мені, правдолюб знайшовся.
Кирило Степанович глянув на Клаву, на дружину, закліпав очима.
— Гм… Кхм… Так… — і покірно пішов услід за Поліною Михайлівною.
— Зовсім прибили людину, — сумно похитала головою Клава. — А який хлопець ге-ройський був колись. Голова яка золота!
З внутрішніх покоїв вийшов Євген, зрадів, побачивши Клаву. Обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.
— Здрастуй, Клаво. Що трапилося з Оксаною? Я отримав твого листа й одразу ж сюди.
Клава осудливо глянула на нього.
— Євгене, Євгене, а раніше не міг? Там тепер таке твориться…
— Говори, не муч мене.
— Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажуе за нею. Дівка ж видна.
— Далі, далі…
— Не підганяй. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що бачила, з ресторану повів її.
— З ресторану?
— Атож.
— Оксанку?
— Не Горпину ж, — пробурчала Клава. — А той гороїжиться коло неї. Потягнуть твою Оксанку в болото. Роман почав, інші докінчать. Таку дівку згубили!
— Клаво! — з болем скрикнув Євген. — Куди вони пішли?
— Додому, мабуть, до матері, — зітхнула Клава.
З кухні вийшов Кирило Степанович, побачив сина, зрадів.
— О, Женько! Давно ми не бачилися, синку! Дай, я тебе поцілую. Ну, що там у тебе? Почав уже свої експерименти? Ще ні? А ми, знаєш, зрозуміли суть кварка. Страшенно цікавий дослід. Ходи сюди, я тобі розкажу. Епохальне відкриття!
Євген не відповів батькові. Якусь мить дивився у простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.
Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.
— Що це з ним? Нічого не розумію. Всі якісь божевільні.
Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, на буйну зелень каштанів, на барвистий потік людей. Сумно всміхнулася.
— Не турбуйтеся за нього, Кириле Степановичу. Він, справді, по важному ділу побіг, йому тепер це діло, може, набагато важніше, ніж тищі всяких там ваших… круків… чи крюків… чи кряків…
ПОЄДИНОК
До напівпідвалу з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди й туди. Інколи чулися сигнали машин, сміх дітей.
Оксанина мати Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася у вікно. Її запалі очі блищали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалося, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось робити. І недобре почуття до навколишнього світу на-роджувалось у серці, отруювало мозок, серце, тіло, кожну мить свідомого життя.
Дядя Митя, далекий родич, сидів поряд на стільчику, читав Біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був подібний до списа арханґела, котрий нагадував про неминучу розплату.
Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розва-жав, підтримував у нещасті, нагадував про неминучу смерть. І тепер слова з Біблії, які він вичитує, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:
— "Яка користь людині від всіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Рід прохо-дить, і рід приходить, а земля перебуває повік. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. Іде вітер до полудня і переходить до полуночі, кружляє, кружляє в ході своїй, і повертається вітер на круги свої…"
Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі про-низливо зупинилися на обличчі хворої.
— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Мали всякі ба-гатства, і рабів, і розваги, І золото, а зрозуміли, що все це — марнота, прах, ніщо. Ось так прямо й сказано: "Бачив я і діла, які творяться під сонцем, і ось все це — марнота і томління духу".
— Правда, правда! — простогнала Софія Гаврилівна. — Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець настав…
— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Єгова з лиця землі всіх прихильників Сатани, згорять вони в огні праведному.