Натикався на граблі, стовпи... Потім якесь страшне раптовне почуття обхопило його й він прожогом мотнувся з клуні.
Вбіг до хати. Вхопив каганця.
— Куди береш? — крикнула Оксана.
Тепер уже не міг бігти. Ішов поволі, затуливши каганця широкою чорною долонею, а щось гнало, гнало його бігти, бігти, бігти...
Високо підняв каганця над головою. На бантині верхи сидів Тарас і лагодив собі петлю на шию.
Побачивши батька, судорожно смикнув верьовку й кинувся вниз головою.
Верьовка дьорнулася під вагою тіла й на якийсь момент воно повисло під бантиною. Погано зладжена петля розшморгнулася й Тарас важко гупнув на землю.
Григорій кинувся до нього, трусив, кликав по імені. Потім, наче аж застогнавши, відірвався від хлопця, вибіг, ускочив у сіни, вхопив відро з водою.
Біг неловко, держачи відро перед собою, й одразу вихлиснув усю воду на Тараса. Хлопець не поворухнувся й не приходив до тями.
Дядько Григорій узяв мокре тіло на руки — воно мертво обвисло, голова теліпалася.
Вніс до хати. Там горів уже другий каганець.
Оксана, побачивши мертве і мокре тіло, застигла на місці, а потім почала задки, задки одступати, одступати й опинилася аж у кочергах, притулившися спиною до рогачів.
Та й усе в хаті оніміло. І тільки одна мала Оринка знала свій одвічний жіночий обов’язок: кинулася до полу. В одну мить розкидала лахміття, поклала подушки, й поки дядько Григорій із тілом дійшов від порога до полу, вже все було готове.
Обережно поклав Григорій хлопця й почав мняцкати йому груди, живіт... В хаті було тихо, як у могилі.
Тарас легко і довільно зітхнув... Дядько Григорій випростався й перехристився.
Хата ожила. Григорій скидав з хлопця мокру одежу. Оксана приготовила чисту сорочку і з перебільшеною услужністю подавала її чоловікові, а потім метнулася до своєї фортеці — до печі й почала там совати горшками то туди, то сюди, хоч піч була вже холодна.
Але не врятувала її й піч. Коли дядько Григорій, переодягши хлопця й укривши його кожухом, глянув на Оксану — вона здалася йому такою гидкою, таку відразу почув він до цієї злої, огидливої жінки, і такий біль за хлопця, зневаженого, зобидженого, доведеного до думки про самогубство, і то не в наймах де-небудь, а в рідній у батьківській хаті, що дядько Грицько підійшов до жінки, розмахнувся і щосили вдарив її в лице.
Оксана крикнула й відрухово хапнулася за рогач. Вона не думала оборонятися, це був рефлективний рух, але дуже невдалий. Якби вона тільки заплакала або навіть тільки закричала — на тому ляпасі все й закінчилося б. Але вона схопилася за рогач — і це обізлило дядька Григорія до самозабуття. "А-а-а-а!.. Так ти ще за рогач хапаєшся, падлюка? Так я ж тобі докажу рогача".
З голови Оксани моментально злетів очіпок і волосся її опинилися в руках Григорія. Оксана заверещала на всі жили. Дряпалася, кусалася і все норовила вдарити Григорія понижче живота, але він її згріб уже як слід і духопелив без милосердя.
Діти Терещенки кричать, як несамовиті. Оринка, тіпаючися, засунулася в кут. Марієчка з переляку зібгалася в грудочку й не дихає. А на домір усього прокинувся малий Йосипко й почав галасати на все горло.
Оксана, в’ючися в міцних руках Григорія, кричала синові:
— Степане!.. Степане!.. Бери поліно та бий цього чортяку!.. Бий по ногах!.. Бий по голові!.. Бий по чому попало!..
Степан, ревучи, як то він умів, ухопив поліно й таки насправді ладився вдарити. Григорій обернувся, побачив хлопця з поліном і одним ударом ноги відкинув його геть аж під стіл.
Скориставши з моменту, Оксана вирвалася й кинулась навтьоки. Григорій одним скоком наздогнав її, схопив за розпатлане волосся й щосили смикнув назад. Оксана хряснулася на спину й била голими дебелими ногами об долівку, високо їх підіймаючи.
А на всю цю дику, пекельну сцену дивилися з-під кожуха великі перестрашені очі хлопця... Дивились, а десь там у мозкові незримо печаталися слова: "Не називаю її раєм, тії хатиночки в гаю..."
Частина п’ята
ПО ЧУЖИХ ХАТАХ і
І дивно якось стало у хаті Шевченків після того. Усі чули себе ображеними й нещасливими.
Оксана рвала і метала, але бити вже нікого не відважувалася. На вулиці всім хвалилася, що чоловік збив її на макуху й то хто й зна й за віщо. З-за стервяка, падлюки хлопця, що вмисне взяв воловід, аби славу тільки навести. Дітей своїх учила ненавидіти й Тараса, й вітчима, що бив маму через Тараса.
Григорій чув себе нещасливим за всіх, чув себе і тільки себе винним, що от утворив таке життя дітям. Та властиво й не життя, бо хіба ж це можна назвати життям? Ні, це не заслуговує такої назви.
Бідно, убого жив Грицько із своєю Катериною, але в хаті було тихо, лагідно. То була одна з відмін життя — так зване "бідне життя". А це, що тягнеться тепер — йому й назви немає. А головне — не видно виходу. Хіба порозганяти всіх дітей, щоб уже цілком було, як у пісні:
Добра була жінка першая.
А другая не такая:
Що з першою дітей мав,
А з другою розігнав.
І вже найтяжче всіх було Тарасові. Тепер уже всі ангели відлетіли від нього. Не товпляться питання в голові безпереривною чергою, не кипить робота власних відповідей, не тягне нікуди йти, нічим любуватися, ні навіть говорити. Сяде й сидить на одному місці. Крикнуть йому, щоб ішов їсти — устане й попоїсть мовчки. А не крикнуть — сидітиме й сам не попросить. Мов справді вернувся з того світу й ніяк іще тут не привикне.
А дядько Григорій дивиться, як в’яне молода душа — і більше хмуриться його чоло, безвідрадні думи осідають. Він теж не бачить виходу і вже цілковито замикається в собі. Раніше любив, коли приходили до нього люди, а він їм читав "Четьї-Мінеї" у неділю, а тепер ніхто й порога не переступає. Спочатку це здавалося Григорієві тимчасовим (воно минеться), але тепер він бачить, що це вже назавжди, а від тої свідомості більший камінь навалюється на серце, нижче хилиться голова. Не хочете до мене ходить? І не треба. Просить не буду...
Погляне-погляне на дітей — і кричати йому хочеться. Що він їм дав?
Марієчка, сліпа калічка — яке вже там її життя на божім світі? Он тліє, мов
воскова свічечка.
Оринка... тиха безпорадна хазяєчка маненька. Так уже старається, так уже годить мачусі, а все не вгодить. Иосипко... Багато ще сліз проллє, поки видибає.
Але найбільше зупиняється думка чомусь на Тарасові. Не такий він, як усі діти. Чудний якийсь... Сказать би ледачий — так ні. Сказать би одної клепки не вистачає, придуркуватий — так теж ні, хоч часом інакше й не скажеш, як дурень. Ну подумайте самі. Пошлеш його, як путящого, за ділом, а він пішов —і як у воду впав. Ждеш, ждеш — нема. Коли являється. "Де ж ти був?" Мовчить. "Чого ж ти мовчиш? Де був?" Мовчить. Чи то йому сором признаватися, чи впертий такий. А люди потім переказують, що бачили: стоїть собі, кажуть, серед поля, мов дурень, та дивиться, як сонце заходить.
— Граки летять, а він голову задер і веде за ними очима. Я підходжу, кажу: "Тарасе! А за яким ото ділом тебе батько послав? А він глянув на мене та так якось чудно — мов дивиться й не бачить.
А потім зітхнув, подавсь нога за ногою. Ну, думаю собі, небагато ти так, братухо, наробиш. Чудний він якийсь у тебе, Грицьку. Ма’ть так, що не буде з нього толку.
І отак усі, усе село. Не буде, кажуть, з нього толку, а Грицькові аж досадно. Чому це їм саме Тарас зав’яз у зуби? Є ж і інші діти на селі, з яких теж толку не буде, а от про них чомусь і не говорять. А Тарас прямо сіллю в очах усім стоїть. І галдяться і галдяться...
А воно, коли хоч, то й не віриться. Правда, особливий він якийсь цей хлопець — і, мабуть, що й людина вийде з нього теж якась особлива... Писар або чиновник який... приїде в село з бубенцями... "Дарагіе крєстьянє!.." Пху! Щоб ти був малим здох!
Ні, вже як не прикидай, а нехай лучче буде хліборобом. Хоч воно й нам не мед, а все ж лучче, як у падлюки йти. Хіба якби священиком... але це діло трудне... не нашому брату добиватися. Зрештою, оце буду в Києві, мо’ в кого розпитаюся.
Рисувати пнеться... щось рисування все йому в голові. Може, маляр з нього вийде, образи малюватиме? Що ж... і це діло, сказать, непогане, ну тільки п’яниці всі вони, оті маляри...
А тим часом вияснилося для дядька Григорія, що дійсно треба буде їхати до Києва. Рішив конче узяти з собою Тараса. Запитав:
— А що, сину? Хотів би ти зі мною доїхати до Києва.
Думав, радості не буде кінця. А Тарас тільки глянув, мовби говорив: "Що ж... як до Києва, то й до Києва — мені усе одно..."
А за день виїзду... Злізло воно на воза, свитеня під себе вмостило, сидить, згорнувши руки. Подививсь-подививсь Григорій і мало не заплакав.
Це якби мати випроводжала... І пампушечок би напекла, і сорочечку на переміну дала, і десять разів вибігла б подивитися, чи не твердо, чи не муляє, і кожушанку непомітно вкинула б до воза — "бо воно таки що тепло, то тепло, а в дорозі всякого буває. Змерзне дитина, а кожух як нахідка. А ти там, старий, той... наглядай. Бо тобі ж нічого, а воно ж дитина..."
І ще тисяча неначе непотрібних слів, неначе непотрібних рухів, а в них усіх по дрібочці отого великого, що називається материнська любов.
І от нічого з того. Сидить собі сиротя: ноги порепалися, на голові вороняче гніздо, обличчя схудле та сумне-сумне таке... Ех, Тарасику!.. Невеселе, брат, твоє життя у батьківській хаті. А я що? Рад би тобі й неба прихилити, а що вдію? І матері твоїй такого ж прибаг... Яка була весела та жвава дівчиною! А як вийшла за мене — мов у воду впала...
І поїхали батько з сином. Батько неговіркий, а син і того більше. Так і їдуть мовчки.
Та все ж, коли проїхали знайомі місця — наче ожив трохи хлопець. Розглядатися почав. А питати нічого не питає. Тільки згодом уже запитався
— А то що?
— Завадівка.
— Що ж воно таке?
— Містечко неначе.
Ото й по балачці.
Переїхали Завадівку. Показалася річка, а за річкою теж неначе містечко.
— А то що?
— Корсунь.
— А що то за річка?
Рось.
Під’їхали до річки, взяли брідком — глибоченько таки. На тім боці на гору трохи. Батько устав, підхльостує коня. Тарас і собі вставати.
— Сиди, сиди — чого там...
А Тарас таки зіскочив і вибіг поперед коней. Та як глянув — "а там тільки мріє!.." Степ!.. Та такий ясний, що аж голубий неначе. І хмари по ньому ходять, мов озера рухомі.